Влада

Визначення і загальна характеристика

ВЛА́ДА У широкому значен­ні словом «В.» по­значають здатність спрямовувати процеси, події та дії у бажаному напрямку. Мають на увазі здатність контролювати поведінку не тільки людей, а й обʼєктів будь-якого роду і від­повід­но говорять про В. людей над природою чи навіть буттям. У вузькому значен­ні словом «В.» по­значають тільки певний тип взаємин між людьми. Крім того, в укр. мові (та деяких ін. мовах) словом «В.» часто по­значають політ. (держ.) В. Про будь-яку здатність людини можемо судити по тому, як вона виявляється в діях (здійснюється). А тому в центрі уваги гуманітар. та філос. дослідж. пере­буває здійсне­н­ня (викори­ста­н­ня) В. При цьому В. мислять як певну можливість або силу (англ. power — сила, можливість, В.; нім. Macht — сила, В., держава). Звідси цілком виправ­даним є пита­н­ня про джерела В. як певної можливості чи сили. Джерела В. — ресурс засобів, з допомогою яких здійснюють В.

У загальному В. перед­бачає наявність: субʼєкта В. (той, хто здійснює В.); обʼєкта В. (до чого чи до кого за­стосовують В.); джерела та засоби, з допомогою яких здійснюють В.; мету, заради якої В. за­стосовують. Субʼєктами В. можуть бути окремі люди або групи людей (колективи та спільноти). Обʼєктами В. можуть бути окремі люди чи колективи людей, у ширшому значен­ні — обʼєкти будь-якого роду. Субʼєктів і обʼєктів В. називають сторонами влад. взаємин. У звичай. мові говорять також про В. над псих. станами і процесами («володі­н­ня собою», рос. «самообла­дание»). У повсякден. мовлен­ні часто говорять, що одна особа має В. над іншою навіть тоді, коли маємо справу з впливом на поведінку. У такому разі будь-який вплив і будь-які взаємини між людьми роз­глядаються як вияви В. В уточненому значен­ні про В. особи N над особою Z можна говорити тільки у випадку, коли, по-перше, N здійснює дію чи серію дій з метою спонукати Z до певної дії чи серії дій (способу поведінки); по-друге, дії N спричиняють від­повід­ні дії Z; при цьому дії N є причиною дій Z тільки в тому разі, коли без цих дій поведінка Z у даній ситуації була б інакшою. Під кутом зору поня­т­тя причин­ності йдеться про наявність причин. звʼязку між діями N (причина) і діями чи поведінкою Z (наслідок). Це ви­значе­н­ня стосується і влад. взаємин між особою та групою осіб (колективом), між люд. колективами.

Вимогу, щоб субʼєкт В. усві­домлено за­стосовував В. і виявляв волю до В., так само як вимога, щоб обʼєкт В. усві­домлював себе обʼєктом В., слід роз­глядати як ідеал. тип влад. взаємин: усві­домле­н­ня себе субʼєктом чи обʼєктом В. у багатьох випадках є тільки частковим або від­сутнім взагалі. Зокрема, у випадку замасков. викори­ста­н­ня В. обʼєкт В. може не усві­домлювати, що його поведінку спрямовують з допомогою певних технологій; і так само пере­кона­н­ня субʼєкта В. у тому, що він є дійс. субʼєктом В., може бути помилковим. В усіх таких випадках йдеться про міру усві­домле­н­ня сторонами влад. взаємин справж. ролі, яку вони ві­ді­грають у цих взаєминах: маємо справу з явищем самоусві­домле­н­ня.

Слово «В.» може мати пере­носне значе­н­ня, зокрема у випадках, коли говорять, що якісь інстинкти, почу­т­тя, ідеї, ідеології, гроші чи речі «мають В. над людьми». На­справді у таких випадках маємо справу з залежністю, яка ви­значає межі свободи будь-якого субʼєкта; одначе тільки деякі різновиди залежності є виявами В. Ми залежимо від природи, і ця залежність окреслює межі нашої свободи, але тільки в пере­нос. значен­ні можна говорити про В. природи над людьми. Субʼєкт В. може робити обʼєктом В. самого себе. У випадку В. особи над собою (своїм тілом, своїми псих. станами), чи навіть у випадку самоврядува­н­ня народу (де держава ви­ступає засобом самоврядува­н­ня) маємо справу із випадками за­стосува­н­ня В. субʼєкта над собою. Але ясно, що поня­т­тя «субʼєкта В.» і «обʼєкта В.» у випадку В. над собою не є цілком тотожніми. Існує багато різновидів особистої та колектив. В. залежно від того, хто є субʼєктом та обʼєктом В., які засоби використовує субʼєкт В. та з якою метою він здійснює В.: В. батьків над дітьми, В. вчителя над учнем, В. еліт, адм., держ., судова В., В. мас-медій тощо. В. над групами та спільнотами людей пере­важно здійснюють з допомогою певних установ — таких як держава, різного роду адміністрації тощо. Це уможливлює від­чуже­н­ня В. від субʼєкта В.: так, у випадку демократії (самоврядува­н­ня) «суверен. В.» (народ) за певних умов стає більшою мірою обʼєктом В., ніж її субʼєктом.

Коли говорять про «В. людини (людства) над природою» чи над бу­т­тям, то така В. небачено зросла внаслідок наук. пі­зна­н­ня та технол. по­ступу. Але за­уважимо таке: оскільки про «В. над природою» можна говорити тільки у випадку спрямува­н­ня природ. процесів у бажаному для людства напрямку, то екол. криза та деякі ін. наслідки технол. по­ступу свідчать, що на­справді В. людини над природою обмежена у своїх можливостях перед­бачати від­далені наслідки природ. подій і процесів, а також влас. дій (включаючи викори­ста­н­ня різного роду технологій). Най­глибші антропол. джерела В. полягають у заміні дії природ. механізмів, які регулюють звʼязок всіх ін. живих організмів з природою, сві­домо контрольов. процесами. Сві­доме спрямува­н­ня природ. процесів чи поведінки людей перед­бачає мету, яка ви­значає бажаний хід подій. Але досягне­н­ня бажаної мети можливе тоді, коли ві­домо, як це робити: звідси зро­зуміле при­значе­н­ня різного роду технологій. А тому в зро­стан­ні технол. оснащеності (включаючи технології, здатні роз­ширювати В. однієї людини над іншою) вбачають осн. показник роз­шире­н­ня В. людини над бу­т­тям. В. у волюнтарист. філос. концепціях (напр., Ф. Ніцше) роз­глядається як утвердже­н­ня волі — воля ж (пере­важно у ви­гляді бажа­н­ня) роз­глядається як щось притаман­не всьому живому (а то навіть у ви­гляді енергії та дії — всьому буттю). В еволюц. епістемології (Ж. Піаже, К. Поп­пер) пі­зна­н­ня і технологію роз­глядають як удосконалені форми адаптації живих організмів до природ. середовища. У цьому контекс­ті В., втілену в технологіях, можна роз­глядати як більш досконалий засіб при­стосува­н­ня до середовища. Втім, як би ми не ставилися до антропол. пояснень джерел В., було б хибно роз­глядати В. людини над людиною (та одних сусп. груп над іншими) поза контекс­том певної культури. Бо ж і допустимий обсяг В., засоби досягне­н­ня В., мета, заради якої В. використовують, залежить від особливостей культури та тих цін­ностей, які побутують у даному су­спільстві.

У політ. філософії осн. увагу зосереджують на зʼясуван­ні природи політ. В. Значе­н­ня вислову «політ. В.» залежить перед­усім від того, як ро­зуміють політику. У заг. значен­ні політ. В. називають здатність (осіб, груп, установ) регулювати деякі аспекти поведінки людей, що утворюють колектив чи спільноту. Йдеться пере­важно про регулюва­н­ня поведінки та взаємин між людьми, що проживають у межах кордонів держави. У крайніх варіантах політ. реалізму викори­ста­н­ня держ. В. роз­глядають тільки під кутом зору ефективності дій, спрямов. на досягне­н­ня та утрима­н­ня В. Сучасне ро­зумі­н­ня політики є цін­нісно-навантаженим, а не цін­нісно нейтральним. Цін­ніс. під­хід до ро­зумі­н­ня політ. В. полягає в тому, що викори­ста­н­ня держ. В. є політичним, якщо воно обмежене певними нормами. До таких норм належать традиції і конвенції, способи легітимації В. Мета політ. регулюва­н­ня — узгодже­н­ня часткових (особистих і групових) інтересів з метою забезпече­н­ня спіл. добра людей, що складають дану спільноту. У сучас. правових демократ. су­спільствах осн. обмеже­н­ня на викори­ста­н­ня держ. В. є правовими — закон. Але загалом викори­ста­н­ня політ. В. також у правових демократ. су­спільствах великою мірою залежить від масової політ. культури та культури профес. політиків.

У сучас. демократ. су­спільствах існує система роз­поділу В., аби від­вернути зосередже­н­ня В. у руках окремих осіб чи сусп. груп. У верх. ешелонах В. цей роз­поділ, як правило, пред­ставлений різними варіантами роз­поділу повноважень між найважливішими гілками В. — законодав., виконав. та судовою. Фактично роз­поділ В. у демократ. су­спільстві залежить від можливостей індивідів та сусп. груп впливати на держ. В. та контролювати її викори­ста­н­ня. Це знач. мірою залежить від рівня громадян. сві­домості, здатності до самоорганізації, від зна­н­ня громадянами технологій викори­ста­н­ня В. та способів успіш. політ. дій. Громадян. контроль над викори­ста­н­ням політ. В. є осн. засобом протидії проти зло­вжива­н­ня політ. В.

Літ.: Себайн Дж. Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки / Пер. з англ. К., 1997; Вебер М. Свобода і примус у правових спільнотах // Вебер М. Соціологія. Загально­історичні аналізи. Політика / Пер. з нім. К., 1998; Веймер Д. Л., Вайнінґ Е. Р. Аналіз політики / Пер. з англ. К., 1998.

В. С. Лісовий

Завантажити статтю