Влада - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Влада

ВЛА́ДА У широкому значенні словом «В.» позначають здатність спрямовувати процеси, події та дії у бажаному напрямку. Мають на увазі здатність контролювати поведінку не тільки людей, а й об’єктів будь-якого роду і відповідно говорять про В. людей над природою чи навіть буттям. У вузькому значенні словом «В.» позначають тільки певний тип взаємин між людьми. Крім того, в укр. мові (та деяких ін. мовах) словом «В.» часто позначають політ. (держ.) В. Про будь-яку здатність людини можемо судити по тому, як вона виявляється в діях (здійснюється). А тому в центрі уваги гуманітар. та філос. дослідж. перебуває здійснення (використання) В. При цьому В. мислять як певну можливість або силу (англ. power – сила, можливість, В.; нім. Macht – сила, В., держава). Звідси цілком виправданим є питання про джерела В. як певної можливості чи сили. Джерела В. – ресурс засобів, з допомогою яких здійснюють В.

У загальному В. передбачає наявність: суб’єкта В. (той, хто здійснює В.); об’єкта В. (до чого чи до кого застосовують В.); джерела та засоби, з допомогою яких здійснюють В.; мету, заради якої В. застосовують. Суб’єктами В. можуть бути окремі люди або групи людей (колективи та спільноти). Об’єктами В. можуть бути окремі люди чи колективи людей, у ширшому значенні – об’єкти будь-якого роду. Суб’єктів і об’єктів В. називають сторонами влад. взаємин. У звичай. мові говорять також про В. над псих. станами і процесами («володіння собою», рос. «самообладание»). У повсякден. мовленні часто говорять, що одна особа має В. над іншою навіть тоді, коли маємо справу з впливом на поведінку. У такому разі будь-який вплив і будь-які взаємини між людьми розглядаються як вияви В. В уточненому значенні про В. особи N над особою Z можна говорити тільки у випадку, коли, по-перше, N здійснює дію чи серію дій з метою спонукати Z до певної дії чи серії дій (способу поведінки); по-друге, дії N спричиняють відповідні дії Z; при цьому дії N є причиною дій Z тільки в тому разі, коли без цих дій поведінка Z у даній ситуації була б інакшою. Під кутом зору поняття причинності йдеться про наявність причин. зв’язку між діями N (причина) і діями чи поведінкою Z (наслідок). Це визначення стосується і влад. взаємин між особою та групою осіб (колективом), між люд. колективами.

Вимогу, щоб суб’єкт В. усвідомлено застосовував В. і виявляв волю до В., так само як вимога, щоб об’єкт В. усвідомлював себе об’єктом В., слід розглядати як ідеал. тип влад. взаємин: усвідомлення себе суб’єктом чи об’єктом В. у багатьох випадках є тільки частковим або відсутнім взагалі. Зокрема, у випадку замасков. використання В. об’єкт В. може не усвідомлювати, що його поведінку спрямовують з допомогою певних технологій; і так само переконання суб’єкта В. у тому, що він є дійс. суб’єктом В., може бути помилковим. В усіх таких випадках йдеться про міру усвідомлення сторонами влад. взаємин справж. ролі, яку вони відіграють у цих взаєминах: маємо справу з явищем самоусвідомлення.

Слово «В.» може мати переносне значення, зокрема у випадках, коли говорять, що якісь інстинкти, почуття, ідеї, ідеології, гроші чи речі «мають В. над людьми». Насправді у таких випадках маємо справу з залежністю, яка визначає межі свободи будь-якого суб’єкта; одначе тільки деякі різновиди залежності є виявами В. Ми залежимо від природи, і ця залежність окреслює межі нашої свободи, але тільки в перенос. значенні можна говорити про В. природи над людьми. Суб’єкт В. може робити об’єктом В. самого себе. У випадку В. особи над собою (своїм тілом, своїми псих. станами), чи навіть у випадку самоврядування народу (де держава виступає засобом самоврядування) маємо справу із випадками застосування В. суб’єкта над собою. Але ясно, що поняття «суб’єкта В.» і «об’єкта В.» у випадку В. над собою не є цілком тотожніми. Існує багато різновидів особистої та колектив. В. залежно від того, хто є суб’єктом та об’єктом В., які засоби використовує суб’єкт В. та з якою метою він здійснює В.: В. батьків над дітьми, В. вчителя над учнем, В. еліт, адм., держ., судова В., В. мас-медій тощо. В. над групами та спільнотами людей переважно здійснюють з допомогою певних установ – таких як держава, різного роду адміністрації тощо. Це уможливлює відчуження В. від суб’єкта В.: так, у випадку демократії (самоврядування) «суверен. В.» (народ) за певних умов стає більшою мірою об’єктом В., ніж її суб’єктом.

Коли говорять про «В. людини (людства) над природою» чи над буттям, то така В. небачено зросла внаслідок наук. пізнання та технол. поступу. Але зауважимо таке: оскільки про «В. над природою» можна говорити тільки у випадку спрямування природ. процесів у бажаному для людства напрямку, то екол. криза та деякі ін. наслідки технол. поступу свідчать, що насправді В. людини над природою обмежена у своїх можливостях передбачати віддалені наслідки природ. подій і процесів, а також влас. дій (включаючи використання різного роду технологій). Найглибші антропол. джерела В. полягають у заміні дії природ. механізмів, які регулюють зв’язок всіх ін. живих організмів з природою, свідомо контрольов. процесами. Свідоме спрямування природ. процесів чи поведінки людей передбачає мету, яка визначає бажаний хід подій. Але досягнення бажаної мети можливе тоді, коли відомо, як це робити: звідси зрозуміле призначення різного роду технологій. А тому в зростанні технол. оснащеності (включаючи технології, здатні розширювати В. однієї людини над іншою) вбачають осн. показник розширення В. людини над буттям. В. у волюнтарист. філос. концепціях (напр., Ф. Ніцше) розглядається як утвердження волі – воля ж (переважно у вигляді бажання) розглядається як щось притаманне всьому живому (а то навіть у вигляді енергії та дії – всьому буттю). В еволюц. епістемології (Ж. Піаже, К. Поппер) пізнання і технологію розглядають як удосконалені форми адаптації живих організмів до природ. середовища. У цьому контексті В., втілену в технологіях, можна розглядати як більш досконалий засіб пристосування до середовища. Втім, як би ми не ставилися до антропол. пояснень джерел В., було б хибно розглядати В. людини над людиною (та одних сусп. груп над іншими) поза контекстом певної культури. Бо ж і допустимий обсяг В., засоби досягнення В., мета, заради якої В. використовують, залежить від особливостей культури та тих цінностей, які побутують у даному сусп-ві.

У політ. філософії осн. увагу зосереджують на з’ясуванні природи політ. В. Значення вислову «політ. В.» залежить передусім від того, як розуміють політику. У заг. значенні політ. В. називають здатність (осіб, груп, установ) регулювати деякі аспекти поведінки людей, що утворюють колектив чи спільноту. Йдеться переважно про регулювання поведінки та взаємин між людьми, що проживають у межах кордонів держави. У крайніх варіантах політ. реалізму використання держ. В. розглядають тільки під кутом зору ефективності дій, спрямов. на досягнення та утримання В. Сучасне розуміння політики є ціннісно-навантаженим, а не ціннісно нейтральним. Цінніс. підхід до розуміння політ. В. полягає в тому, що використання держ. В. є політичним, якщо воно обмежене певними нормами. До таких норм належать традиції і конвенції, способи легітимації В. Мета політ. регулювання – узгодження часткових (особистих і групових) інтересів з метою забезпечення спіл. добра людей, що складають дану спільноту. У сучас. правових демократ. сусп-вах осн. обмеження на використання держ. В. є правовими – закон. Але загалом використання політ. В. також у правових демократ. сусп-вах великою мірою залежить від масової політ. культури та культури профес. політиків.

У сучас. демократ. сусп-вах існує система розподілу В., аби відвернути зосередження В. у руках окремих осіб чи сусп. груп. У верх. ешелонах В. цей розподіл, як правило, представлений різними варіантами розподілу повноважень між найважливішими гілками В. – законодав., виконав. та судовою. Фактично розподіл В. у демократ. сусп-ві залежить від можливостей індивідів та сусп. груп впливати на держ. В. та контролювати її використання. Це знач. мірою залежить від рівня громадян. свідомості, здатності до самоорганізації, від знання громадянами технологій використання В. та способів успіш. політ. дій. Громадян. контроль над використанням політ. В. є осн. засобом протидії проти зловживання політ. В.

Літ.: Себайн Дж. Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки / Пер. з англ. К., 1997; Вебер М. Свобода і примус у правових спільнотах // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Пер. з нім. К., 1998; Веймер Д. Л., Вайнінґ Е. Р. Аналіз політики / Пер. з англ. К., 1998.

В. С. Лісовий

Стаття оновлена: 2005