Кордоцентризм - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Кордоцентризм

КОРДОЦЕНТРИ́ЗМ – біблійне за походженням уявлення про те, що істинну сутність людини зосереджено в сер­ці. В європ. філософії К. поділяли Б. Паскаль, нім. пієтисти і нім. романтики (Новаліс та ін.), частково Л. Феєрбах. К. – парадигма укр. менталітету, культури та філософії. Починаючи від Іларіона Київського, К. мав най­яскравіший вияв у 18–19 ст. у творах Г. Сковороди, Т. Шевчен­ка, М. Гоголя, П. Куліша, П. Юркевича. Напр., «жити серцем» за Т. Шевченком, – щиро, правдиво, цілісно, палко, повноцінно. Цей тип життя та свідомості поєднує: а) морал., естет., пісенне з софій. мудрістю «книги буття»; б) «землю і небо» – природність, органіку, кореневість, антеїзм «матері-землі», одухо­творення, вселюбов, усебратер­ство, Бога, ідеалізм, містику; в) заглиблення у «сердечнії печери», внутр. безодню, таємницю (вплив ісихазму) та екстравертацію в слові «від серця», знаючи міру; г) самопізнання, кардіогносію «правди про себе» та можливість нового народж. «у дусі»; ґ) довіру до буття, «тепло», оптимізм, згідливість, «сми­ренномудріє» та гнів до неправ­ди і зла; д) співчуття у «континуумі чуйності», інтуїтивізм та практ. настанову впорядковувати і твор­чо прикрашати життя.

У 20 ст. К. вивчали укр. дослідники В. Петров, Д. Чижевсь­кий (запропонував визначення «філософія серця»), І. Мірчук, М. Шлем­кевич, В. Липинський та ін.; у незалеж. Україні – В. Хра­мова, І. Бичко, А. Бичко, Ю. Римаренко, В. Табачковський, С. Кримський та ін. Укр. К. базований на біблій. досвіді серця (понад 850 слововжитків у Старому Заповіті). К. супроводжує генезис особистіс. самосвідомості та приписує серцю – ціннісному інтегратору ціліснос­ті буття – почуття, розум, пізнан­ня (інтуїтивне), волю, споглядан­ня, пам’ять, що певною мірою гальмує диференціацію і системну субординацію цих здатностей. Серце – суб’єктив. орган ціннісно-смислових ставлень. Такі відношення спочатку виникають у формі вражень, бажань, пристрастей, прагнень, що надають мотивац. енергію як внутр. процесам (уяві, фантазії та ін.), так і волі у зовн. діях. Первинно «я», «хочу» і «предмет» злиті у синкретич. ставленні, у плазмоїді («вогонь бажання», «вогонь серця»), де пориву підпорядк. когнітивні елементи (ро­зуміння, досвід тощо). Серце – кореневий первінь свідомості, яка розглядає світ у його значенні для «мене» та цінності для «нас». Тому явища і предмети стають проекціями люд. смислів – символами, а світ – семіо­сферою, що центрована в серці. Навіть коли розумове «я» ві­­д­­окремлюється і веде «розмовоньку» (рефлексію) зі своїм сер­цем, останнє лишається гарантом цілісності душі й духу. Хри­стиянство, подолавши бінарні єресі з їх рівновагою добра і зла, запровадило пріоритет милосердя, блага, злагоди, миру, гар­монії. Відтак серце, як правило, пов’язане з Богом (тотальністю буття), генерує любов (як особисту, так і всезаг. єдність) та має аспект совісті (самооцінки за критерієм заг. ладу, правди й узгоди; «В серденьку своїм все­ленную носила», П. Куліш). Зазначеними на ін. способами уні­версал. смисловість згортається в унікал. «внутр. світ» та персонал. сенс життя і кожного вчин­ку. К. сприяє індивідуації людини (мікросвіту, монади) та життєтворчості (за Г. Сковородою, уможливлює екзистенц. реальність).

Єдине обмеження К. – щодо домінації логіко-дискурсив. мислення. Модер. раціоналізм протиставляє суб’єкт об’єкту, нехтуючи відношенням між ними та особистим ставленням, підпорядковує волю ро­зумові, здобуває владу над речами і серцем та критикує К. за суб’єктивність, стихію емоцій, сентименти, інфантилізм, жін. вдачу тощо. Однак прагматизм і сцієнтизм спричинили великі катастрофи у серед. 20 ст., тому «серце» й «розум» необхідно поєднувати. Укр. К. в умовах репресій рос. імперіалізму став чинником духов. опору і суверен. гідності, живлячись із позасоціал. джерел. К. і нині на боці людяності, опонує жорст­кому соціоцентризму та відкри­тий в універсал. рідноту. Див. також Бездуховність, Інтелектуалізм.

Літ.: Мойсеїв І. Храм української куль­тури. 1995; Україна: філос. спадок сто­літь. 2000. Т. 1, 2; Кримський С. Архетипи української культури // Про софійність, правду і смисли буття. 2010; Ріднота і смисл. 2012 (усі – Київ).

І. К. Мойсеїв

Стаття оновлена: 2014