Власов Андрій Андрійович

ВЛА́СОВ Андрій Андрі­йович (Власов Андрей Андреевич; 01. 09. 1901, с. Ломакіно, нині Нижньогород. обл., РФ — 02. 08. 1946, Москва) — російський військовий діяч. Учасник 2-ї світ війни. Бо­йові нагороди. Навч. у духов. семінарії. Від 1920 — у рад. армії, де за­ймав низку команд. посад, зокрема у 1938 — нач. штабу Київ. військ. округу, від січня 1941 — командир 4-го мех. корпусу Київ. особл. військ. округу. На поч. війни від­значився під час оборони Пере­мишля. У липні– вересні 1941 — командир 37-ї армії і нач. Київ. гарнізону, один з кер. оборони Києва. Брав участь у битві за Москву. Навесні 1942 — командир 2-ї ударної армії, яка потрапила у оточе­н­ня. Не­зважаючи на особисті вказівки Й. Сталіна, спроби роз­шукати і вивести В. з оточе­н­ня завершилися невдачею, і він потрапив у полон, де не­вдовзі прийняв ріше­н­ня про спів­працю з німцями. 27 грудня 1942 в Смоленську було оприлюднено зверне­н­ня В. до всіх народів СРСР із закликом разом з німцями боротися проти більшовизму. Також проголошувалося створе­н­ня «Рус­ской освободительной армии» (РОА). Навесні 1943 в окремих регіонах України (Він­ниця, Херсон, Житомир. і Черніг. обл.) почали формуватися загони РОА, проте значного пошире­н­ня власов. рух в Україні не набув. 26 травня 1943 Укр. штаб партизан. руху затвердив план «Вороги», згідно з яким рад. партизан. загонам ставилося зав­да­н­ня впроваджувати агентуру в організації, повʼязані з РОА, для ліквідації їхніх керівників. За вбивство В. виконавцю було обіцяне зва­н­ня Героя Рад. Союзу. Укр. політ. діячі, зокрема С. Бандера, від­мовилися спів­працювати з В., оскільки пита­н­ня про самови­значе­н­ня нерос. народів СРСР він погоджувався роз­глядати лише після повале­н­ня більшовизму. Всупереч власов. «Комітету освобождения народов Рос­сии», який намагався залучити до РОА всі антикомуніст. сили народів СРСР, був створ. Укр. нац. комітет, якому під­порядковувалися дивізія «Галичина» та ін. військ. формува­н­ня з українців. Хоча В. не досяг жодних домовленостей з антикомуніст. силами українства, він спо­стерігав за діями укр. руху Опору, спрямованого проти більшовиків, зокрема 21 грудня 1944 у тижневику «До пере­моги», який видавався для вояків дивізії «Галичина», дав високу оцінку діям укр. пов­станців. За його словами, «майже кожна оселя в Україні має націоналістів, що присвятили себе святій та повній жертв боротьбі за волю українського народу». В. від­значив також знач. роз­мах антибільшов. боротьби в Україні, у порівнян­ні з ін. регіонами СРСР.

На поч. травня 1945 після короткочас. боїв із рад. армією та англо-амер. союзниками військ. формува­н­ня РОА здалися в полон американцям, які пере­дали їх рад. командуван­ню. В. був захоплений рад. контр­розвідкою на тер. Чехо-Словач­чини. 2 серпня 1946 Військ. колегія Верхов. суду СРСР засудила його та най­ближчих соратників до страти. До цього часу ставле­н­ня до діяльності В. суперечливе: для офіц. рад. науки В. — зрадник-боягуз; для І. Еренбурга — зрадник-честолюбець; для О. Солженіцина та Й. Гофмана — ідейний борець проти Сталіна; деякі автори вважають В. ре­презентантом «третьої сили» між Сталіном і Гітлером (С. Фреліх, В. Штрик-Штрикфельдт та ін.); колишні соратники (протоі­єрей А. Кисельов, В. Артемʼєв та ін.) під­несли його до рангу нац. героя Росії.

Завантажити статтю