Власов Андрій Андрійович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Власов Андрій  Андрійович

ВЛА́СОВ Андрій Андрійович (Власов Андрей Андреевич; 01. 09. 1901, с. Ломакіно, нині Нижньогород. обл., РФ – 02. 08. 1946, Москва) – російський військовий діяч. Учасник 2-ї світ війни. Бойові нагороди. Навч. у духов. семінарії. Від 1920 – у рад. армії, де займав низку команд. посад, зокрема у 1938 – нач. штабу Київ. військ. округу, від січня 1941 – ком-р 4-го мех. корпусу Київ. особл. військ. округу. На поч. війни відзначився під час оборони Перемишля. У липні– вересні 1941 – ком-р 37-ї армії і нач. Київ. гарнізону, один з кер. оборони Києва. Брав участь у битві за Москву. Навесні 1942 – ком-р 2-ї ударної армії, яка потрапила у оточення. Незважаючи на особисті вказівки Й. Сталіна, спроби розшукати і вивести В. з оточення завершилися невдачею, і він потрапив у полон, де невдовзі прийняв рішення про співпрацю з німцями. 27 грудня 1942 в Смоленську було оприлюднено звернення В. до всіх народів СРСР із закликом разом з німцями боротися проти більшовизму. Також проголошувалося створення «Русской освободительной армии» (РОА). Навесні 1943 в окремих регіонах України (Вінниця, Херсон, Житомир. і Черніг. обл.) почали формуватися загони РОА, проте значного поширення власов. рух в Україні не набув. 26 травня 1943 Укр. штаб партизан. руху затвердив план «Вороги», згідно з яким рад. партизан. загонам ставилося завдання впроваджувати агентуру в орг-ції, пов’язані з РОА, для ліквідації їхніх керівників. За вбивство В. виконавцю було обіцяне звання Героя Рад. Союзу. Укр. політ. діячі, зокрема С. Бандера, відмовилися співпрацювати з В., оскільки питання про самовизначення нерос. народів СРСР він погоджувався розглядати лише після повалення більшовизму. Всупереч власов. «Ком-ту освобождения народов России», який намагався залучити до РОА всі антикомуніст. сили народів СРСР, був створ. Укр. нац. ком-т, якому підпорядковувалися дивізія «Галичина» та ін. військ. формування з українців. Хоча В. не досяг жодних домовленостей з антикомуніст. силами українства, він спостерігав за діями укр. руху Опору, спрямованого проти більшовиків, зокрема 21 грудня 1944 у тижневику «До перемоги», який видавався для вояків дивізії «Галичина», дав високу оцінку діям укр. повстанців. За його словами, «майже кожна оселя в Україні має націоналістів, що присвятили себе святій та повній жертв боротьбі за волю українського народу». В. відзначив також знач. розмах антибільшов. боротьби в Україні, у порівнянні з ін. регіонами СРСР.

На поч. травня 1945 після короткочас. боїв із рад. армією та англо-амер. союзниками військ. формування РОА здалися в полон американцям, які передали їх рад. командуванню. В. був захоплений рад. контррозвідкою на тер. Чехо-Словаччини. 2 серпня 1946 Військ. колегія Верхов. суду СРСР засудила його та найближчих соратників до страти. До цього часу ставлення до діяльності В. суперечливе: для офіц. рад. науки В. – зрадник-боягуз; для І. Еренбурга – зрадник-честолюбець; для О. Солженіцина та Й. Гофмана – ідейний борець проти Сталіна; деякі автори вважають В. репрезентантом «третьої сили» між Сталіном і Гітлером (С. Фреліх, В. Штрик-Штрикфельдт та ін.); колишні соратники (протоієрей А. Кисельов, В. Артем’єв та ін.) піднесли його до рангу нац. героя Росії.

Літ.: Трихрест М. Де закопано власовського пса? // Визвол. шлях. 1951. № 6, 7; Стеенберг С. Власов – предатель или патриот? Кельн, 1968; W. Strik-Strikfeldt. Against Stalin and Hitler: Memoir of the Russian Liberation Movement: 1941–1945. London, 1970; Киселев А. Облик генерала А. А. Власова: Записки воен. священника. Нью-Йорк, 1980; Коренюк Н. Трудно жить с мифами // Огонек. 1990. № 46; Эренбург И. Люди, годы, жизнь: Воспоминания в 3-х т. Т. 2, кн. 4–5. Москва, 1990; Гунчак Т. У мундирах ворога. К., 1993; Шатилов М. Справедливість: Вчасно і запізно // Визвол. шлях. 1995. № 12; Сушинський Б. Генерал Власов – знехтуваний і проклятий. О., 1996; Русак А. В. Союзники гітлерівської Німеччини в 1941–1945 рр. К., 1998; Чудний В. Невідоме з відомої війни // ЛУ. 1998, 24 верес.; Корягин С. Власовы и другие. Москва, 2001; Коняев Н. Власов: два лица генерала. Москва, 2003.

А. В. Кентій

Стаття оновлена: 2005