Вовк Віра

ВОВК Віра (справж. — Селянська Віра Остапівна; 02. 01. 1926, м. Борислав, нині Львів. обл. — 16. 07. 2022, Ріо-де-Жанейро, Бразилія) — письмен­ниця, пере­кладачка і літературо­знавець. Дійсний член УВАН, НТШ у Нью-Йорку. Член НСПУ, Обʼ­єдн. укр. письмен­ників на еміграції «Слово». Літ. премії ім. І. Франка в Чикаґо (1957, 1982, 1985, 1989) і Києві (1990); «Благовіст» НСПУ (2000). Національна премія України імені Т. Шевченка (2008). Орден княгині Ольги 3-го ступеня (2004). Здобула докторат з нім. літ-ри у Катол. університеті (Ріо-де-Жанейро, 1952). Студіювала германістику, славістику, музикологію в Тюбінґен. університеті (Німеч­чина, 1945– 49), англ., старогрец. мови й літ-ри в Університеті св. Урсули (Ріо-де-Жанейро, 1954, 1958–59), порівнял. літературо­знавство в Мюнхен. (1956–57) та Колумбій. (Нью-Йорк, 1965) університетах. У Бразилії була проф. Університету св. Урсули (1967–86), Університету в м. Кабо Фріо (1974–86) та Держ. університету в Ріо-де-Жанейро (1980–96). Пише укр., нім., португ. мовами. Разом з Нью-йорк. групою поетів була пред­ставницею літ. поколі­н­ня серед укр. еміграції, яке об­стоювало незаангажованість і право на естет. екс­перимент у контекс­ті модер. зх. поезії. Авторка поет. зб.: «Юність» (Прудентополіс, 1947; Мюнхен, 1955), «Зоря провід­на» (1955), «Елегії» (1956), «Чорні акації» (1961), «Любовні листи княгині Вероніки до кардинала Джован­ні бат­тісти» (1967; усі — Мюнхен), «Меандри» (1979), «Мандаля» (1980; вміщено 30 витинанок В.), «Жіночі маски» (1993; усі — Ріо-де-Жанейро), «Сьома печать» (К.; Ріо-де-Жанейро, 2005); низки творів для дітей (пʼєса «Казка про вершника», Ріо-де-Жанейро; Женева, 1993). Поезія В. від­значається багатством рефлексій, культурою вислову, версифікац. винахідливістю; укр. ментальність у ній по­єд­нує з екзотичністю атмо­сфери бразил. життя. У творчості В. синтезовано елементи різних жанрів (романи «Духи й дервіші», 1956; «Вітражі», 1962; обидва — Мюнхен), видів мистецтва — слова, малярства, скульптури, музики (містерії «Триптих», 1982; «Іконостас України», 1988; кн. фантаст. оповідань «Святий гай», 1983; «Карнавал», 1988; усі — Ріо-де-Жанейро). У власних пере­кладах португ. мовою у Ріо-де-Жанейро видала дві антології укр. літ-ри (1959 і 1977), «Українські легенди» (1959), «Антологію української модерної поезії» (1966), три збірки укр. оповідань (1-а і 2-а — 1972, 3-я — 1973), а також у серії «Вертеп» — «Байки» Г. Сковороди (1978), поему «Сон» Т. Шевченка (1980), «Мойсей» І. Франка (1981), оповіда­н­ня «Камін­ний хрест» В. Стефаника (1982), драму «Камін­ний господар» Лесі Українки (1983), повість «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського (1985; португ. і нім. мовами), оповіда­н­ня «Маруся» Марка Вовчка (1988); у серії «Писанка» — твори В. Голобородька (1991), І. Драча (1993), М. Вороб­йова (1994), В. Шевчука (1995), І. Калинця (1997), І. Світличного, В. Симоненка, В. Стуса, С. Май­данської, М. Він­грановського (усі — 1998), І. Жиленко (1999; 2005) та ін. Авторка укр. пере­кладів поезій португ., бразил., іспан., франц., нім. та ін. письмен­ників, зокрема віршів П. Неруди, Р. Таґора, драм Ф. Ґарсія Лорки. Створює кольорові витинанки. Персон. ви­ставки її робіт від­булися у 70-х рр. двічі в Ріо-де-Жанейро (також 1988, 1990) та Нью-Йорку, Торонто (1993), Києві (2002). Живе у Бразилії. Від 60-х рр. під­тримує активні звʼязки з Україною; ви­ступала на захист пере­слідув. дисидентів, листувалася з В. Стусом та ін., брала активну участь у Між­нар. Пен-Клубі. В Україні твори В. опубл. у 4-х книгах: «Поезія», «Проза», «Драматургія», «Спогади» (К., 2000–03). У «Спогадах», крім автобіогр. матеріалу, вміщено літ. порт­рети та есеї про І. Котляревського, М. Коцюбинського, П. Тичину, Б.-І. Антонича, В. Стуса; дослідже­н­ня «Зу­стріч ідей у творчості Тараса Шевченка й Антоніо Кастро Алвеса», «Українські мотиви в бразилійській поезії», «Ставле­н­ня Франца Кафки до галицьких хасидів».

Завантажити статтю