Коренізація - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Коренізація

«КОРЕНІЗА́ЦІЯ» – політика у національній сфері. Схвалена під натиском націонал-комуністів та на вимогу В. Леніна на 10-му (1921) і 12-му (1923) з’їздах РКП(б), термін «К.» утвердився після 12-го з’їз­­ду. В різних регіонах СРСР ця політика набирала відповід. фор­­ми (українізації, татаризації тощо). Підставою для розгортання «К.» стало те, що царська Росія експлуатувала нерос. народи, внаслідок чого у спадщину від неї СРСР дістав фактичну екон. і культурну нерівність між рос. і нерос. народами. Тому партія вирішила прискорити розвиток тодіш. нерос. респ., а водночас «укорінитися» на нац. окраїнах. Політика «К.» передбачала: підготовку комуніст. кадрів із представників корін. національності, врахування нац. факторів під час формування парт.-держ. апарату, поширення освіти рідними мовами, сприяння розвиткові нац. культур, орг-ція мережі шкіл усіх ступ., закладів культури, газет, журналів, книговидавн. справи мовами корінних національностей тощо. Ці проблеми належало розв’язувати за офіц. держ. підтримки на місцях. КП(б)У здійснювала політику «К.» у двох напрямах, проводячи укра­­їнізацію і одночасно максималь­­но сприяючи розвиткові нац. меншостей. Практично таку лінію реалізовував насамперед наркомат освіти УСРР. 27 липня 1923 РНК УСРР видала декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», яким запроваджено укр. мову в усіх типах шкіл і визначено терміни їхньої українізації. 1 серпня 1923 ВЦВК і РНК УСРР ухвалили постанову «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові українсь­­кої мови».

Заплановано за 2 р. українізувати систему шкіл. осві­­ти, держ. службовці під страхом звільнення за рік повинні були вивчити укр. мову, почалося створення системи мовних курсів. 1923 лише 797 з майже 12-ти тис. відповідал. працівни­­ків парт.-держ. апарату заявили, що знають укр. мову. За переписом насел. 1926, в УСРР меш­­кало понад 29 млн осіб, з них українців – понад 23 млн, росіян – 2 млн 700 тис., євреїв – понад 1,5 млн. Укр. мову визнали рідною понад 22 млн осіб, рос. – бл. 4,5 млн. У містах укр. мову назвали рідною майже 2 млн осіб, у селах – понад 20 млн. Тому в ході «К.» йшлося, насамперед, про українізацію чиновників, парт.-держ. апарату, що в основному складався з не українців або з русифіков. українців, а також насел. міст. Оголошено про боротьбу як із рос. шовінізмом, так і місц. націоналізмом, але гол. акцент зроблено на необхідності подолання великодерж. рос. шовінізму. Політика «К.» значно вплинула на розвиток нерос. народів СРСР, зокрема українського. Так, 1924 наклад усіх укр. газет склав 90 тис., 1927 – 500 тис. У нац. складі КП(б)У українці становили: 1924 – 33 %, 1925 – 38 %, 1926 – 49 %. У школах запанувала укр. мова, культура набула рис духов. індустрії. Зародилася нац. урбаніст. культура, літ. продукція та періодика дістали значно ширшу, ніж будь-коли, аудиторію (зріс і рівень освіти цієї аудиторії). Уперше в літ-pi з’явилася велика кількість письменників та інтелектуалів, чия діяльність позначена небувалим спалахом твор. активності. Виникло ціле розмаїття стильових напрямів, численні творчі угруповання. Незважаючи на те, що «К.», як і українізація, досить специфічне явище, її сприйняли представники укр. інтелігенції – в першу чергу прокомуністично налаштовані, але також і ті, які прагнули в рамках тодіш. державності підтримувати нац. традиції. Завдяки зусиллям таких діячів, як М. Грушевський (повернувся 1924 з еміграції) та ін., істор. і культурні процеси в Україні почали розглядати як такі, що розвивалися поряд з історією Росії, а не як регіон. варіанти останньої. Перехід час­­тини комуністів на нац. позиції, витворення укр. пролетаріату, збільшення частки міського насел., активна освітня, культурна, наук. діяльність старої і молодої укр. еліти створювали серйозну загрозу контролю Мо­­ск­­ви над УСРР. Політика «К.» від поч. її проведення викликала потуж. опір рос. шовініст. кіл, насамперед декого з парт. і держ. кер., які вважали, що вона призведе до розпаду СРСР.

Напр., Г. Зінов’єв заявляв, що українізація суперечить більшов. нац. політиці, допомагає петлюрівщині, а справж. шовінізму відсічі не дає. Вже на 4-й нараді ЦК РКП(б) з відповідал. працівниками нац. респ. і областей (1923) Й. Сталін виразно продемонстрував амбівалентне ставлення до лінії на «К.», оскіль­­ки вона стимулювала нац. самосвідомість великих та малих нерос. народів, їхнє прагнення до реал. суверенітету, що загрожувало унітар. держ. структурі. «К.» сприяла формуванню місц. етноеліт, які з часом повин­­ні були посісти адм.-управлін. посади і зайняти престижні соц. ніші, що неминуче змінило б парадигму їхніх стосунків із центром не в бік відвертого про­­тистояння, а в бік бодай формал. визнання свого статусу, вимог певної автономії і респекту з боку центр. управлін. струк­­тур ієрархії локал. влад. відносин. Спостерігався парадокс – з одного боку, тривав процес парт.-бюрократ. централізації, з ін. – зростала кількість нац.-територ. утворень, до певного періоду підвищувався їхній фор­­мал. статус. Ще більш небезпеч. для режиму було те, що для нерос. народів тодіш. СРСР «К.» на практиці означала дерусифікацію, вивільнення різнопланових можливостей представників того чи ін. народу. З ініціативи Й. Сталіна вже у серед. 1920-х рр. розпочато кампанії боротьби з «націонал-ухильництвом» і «бурж. націоналізмом», під які підводили не тільки будь-які спроби пошуку оптимал. форм взаємовідносин між центром і респ., а й взагалі відданість нац. культурі й традиціям. В УСРР найвідомішою стала бо­­ротьба проти «нац. ухилу» під кер-вом тодіш. лідера ЦК КП(б)У Л. Кагановича. Проводирем «ухилу» оголошено наркома освіти УСРР у 1924–27 О. Шумського, його однодумцями – літератора М. Хвильового й економіста М. Волобуєва. Поступово політика «К.» зазнала змін, зумовлених безперерв. зростанням впливу росіян у кер-ві партії та уряду СРСР, переходом до політики форсов. індустріалізації (вимагала централізації влади й обмеження прав респ.), рішенням (із стратег. та ін. мотивів) індустріалізувати насамперед Урал та Сибір, унаслідок чого Росія почала розвиватися швидше, ніж нерос. респ., посиленням націоналіст. настроїв серед нерос. народів, спричинених асиміляц. політикою радянізації та форсовано-примус. колективізацією, від якої значно більше, ніж Росія, потерпали нерос. республіки. 14 грудня 1932 з’явилася постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про хлібозаготівлі, що, крім іншого, вимагала правильного проведення українізації в Україні та за її межами (в регіонах, де компактно проживали українці), а також містила категоричну вимогу боротися з петлюрів. й ін. контррев. елементами. Вона означала кінець хоча і контрольов., але все-таки українізації та ознаменувала вирішал. фазу приборкування українізов. самими більшовиками України, ліквідацію того «націоналіст.» потенціалу, який вже ніколи не повинен відродитися. 1933 на об’єднаному пленумі ЦК і Центр. контрол. комісії КП(б)У гол. небезпекою визнано місц. укр. націоналізм у поєднанні з імперіаліст. інтервентами. 1933–34 в усіх нерос. респ. здійснено «чист­­ку» місц. націонал-комуністів, парт. і безпарт. інтелігенції, знищено значну частину кад­­рів, вихованих під час «К.». У доповіді на 17-му з’їзді ВКП(б) Й. Сталін оголосив гол. небезпекою місц. націоналізм. При цьому він виокремив УСРР з-по­­між решти респ. і згадав про нац. ухил на чолі з наркомом освіти у 1927–33 М. Скрипником. Відтоді посилено терор проти кадрів укр. інтелігенції та ін. «націоналістів» з числа нац. меншин, які мешкали в Україні. Усе це органічно вписалося зго­­дом у «великий терор» 1937–38.

Постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 10 квітня 1938 «Про реорганізацію національних шкіл на Україні» утворення навч. закладів, у яких навчання здійсню­­вали мовами нац. меншостей, кваліфіковано як насадження особл. нац. шкіл, що були вогнищами бурж.-націоналіст., антирад. впливу на дітей, а їхнє функціонування визнано недоцільним і шкідливим. Такі школи та ін. навч. заклади ліквідову­­вали, учнів переводили в школи з укр. і рос. мовами навчання. 20 квітня 1938 ухвалено спільну постанову РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов’язкове ви­­вчення російської мови в неросійських школах України» (у роз­­виток рішення РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов’язкове вивчення російської мови у школах національних республік і областей»), 8 травня того ж ро­­ку політбюро ЦК КП(б)У прийняло рішення «Про складання нового українського правопису». У жовтні 1938 розглянуто питання про роботу реорганізов. нац. шкіл. При цьому зазначено, що у багатьох школах не вистачає учителів, вони значно гірше за рос. та укр. школи забезпечені підручниками, не мають метод. кер-ва і тому пра­­цюють незадовільно. У березні 1939 ухвалено рішення «Про ліквідацію і перетворення штуч­­но утворених національних районів і сільрад», у квітні 1940 спец. постановою врегульов. викладання рос. мови у нац. школах УРСР. Відтоді в УРСР не згадували навіть самі терміни «К.» і «українізація».

Літ.: Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? 1998; «Українізація» 1920–30-х років: передумови, здобутки, уро­­ки. 2003 (обидві – Київ).

Ю. І. Шаповал

Стаття оновлена: 2014