Бойківський говір - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Бойківський говір

БО́ЙКІВСЬКИЙ ГО́ВІР – говір карпатської групи південно-західного наріччя української мови. Найархаїчніший говір української мови, в якому збереглася низка прикмет руської (давньоукр.) і праслов’ян. мов. Ареал Б. г. охоплює середні Карпати (центр., верховин. Бойківщина) та суміжні тер. по обох боках Карпат (Івано-Фр., Закарп., Львів. обл.). Межує з лемків., надсян., наддністрян., гуцул. говорами. Геогр. орієнтири периферій. меж бойків. ареалу – ріки Ослава, Стривігор, Дністер, Лімниця, вододіл Тереблі й Тересви, Тиса. З пд.-зх. субареалу Бойківщини, який опинився в межах Польщі, 1945– 46 бойки були переселені до УРСР, на Пн. і Зх. Польщі (акція «Вісла», 1947). На весь ареал поширюються не всі специф. прикмети говору, багато з них обмежені тер. субареалів.

Фонет. особливості: 1) розрізнення передньоязик. [и] (б[и]ч, т[и]хо) і середньоязикового [ы] (б[ы]к, т[ы]). Звук [ы] у деяких говірках після губ. і задньоязик. вимовляється як задній, інколи огублений звук, подібний до [о] або майже такий, як [о] (дівк[ы´°] «дівки», в[ы°]сo´ка, в[о]сo´ка «висока»); 2) розрізнення у більшості говірок звуків [е] й [и] в ненаголош. складах (м[е]нe´ – м[и]нe´, т[е]чкu´ – т[и]чкu´); 3) у багатьох говірках звук [е] перед м’якими приголосними вимовляється напружено, звужується й наближається за звучанням до [и] (д[ê]сь, п[ê]нь; у худож. творах Б. г. часом пишуть днись «днесь», отиць «отець» і т. п.); 4) приголосні перед [і], що походить із давніх [о], [е], звучать м’яко ([д′]ім, [т′]ік, [с′]ім); 5) приголосні перед пом’якшеними стають асимілятивно м’якими ([д′]вір, [з′]вíля «полегшення», [с′]тік); 6) шиплячі звуки здебільшого вимовляються м’яко ([ж′]a´ба, ду[ш′]a´, кy´[ч′]а «хлівець»); 7) на місці праслов’ян. звукосполучення [дj] вимовляється звук [ʓˇ′] (сa´[ʓˇ′]а «сажа», ме[ʓˇ′]a´ «межа», ї[ʓˇ′] «їж», чу[ʓˇ′]ий) «чужий»); 8) на місці звука [л] у кінці складу вимовляється нескладовий [ў] (кі[ў] «кіл», гa´[ў]ка «галка», пищa´[¢]ка «сопілка»); 9) [р] у кінці, а часом і всередині слів звучить м’яко (козa´[р′], тепe´[р′], ве[р′]х); 10) епентетичний [й] після губ. приголосних не переходить у звук [л] (сп[й]у «сплю», тя′м[й]у «тямлю, пам’ятаю», вироб[й]a´ют «виробляють, витворяють», але: рo´б[л]ений); 11) м’який [н′] у суфіксал. звукосполученні [н′к] заміняється звуком [й] (невíсто[й]ка «невістонька», новe´[й]кий, полегo´[й]ки); 12) приголосні в іменниках типу «життя» не подовжуються (весí[л]я, насí[н]я, шмa´[т]я «білизна, одяг»); 13) звукосполучення [дн] вимовляється як [нн] (бí[нн]а «бідна», полy´[нн]е «полудне, полудень»), але подекуди є гіперизми типу повu´[дн]ий «повинний», Вu´[дн]ик «Винник»); 14) в окремих словах на місці початк. [з] вимовляється африкат. звук [ʓ] ([ʓ]елe´ний, [ʓ]e´рня, [ʓ]вир «звір»); 15) африкатизація м’яких [д′], [т′] після [з], [с] (ґa´з[ʓ′]í «ґазді», с[ц′]інa´ «стіна», кіс[ц′] «кість»); 16) в окремих словах і в закінченнях дієслів та іменників випадає звук [й] (вo´сько «військо», стрu´ко від стрu´й(ко) «брат батька», мa´у «маю», знa´ут «знають», рук[o´ў] «рукою», земл[e´ў] «землею»; 17) у багатьох говірках спостерігається «друге повноголосся» (переважно в інфінітиві) (в[e´ре]м’я «негода; добра погода», в[ерe´]чи «кинути», зач[ерe´]ти «зачерпнути»); 18) у периферій. субареалах говору є низка фонетич. прикмет, що засвідчують вплив на нього наддністрян., гуцул. та ін. говірок: наближення ненаголош. [о] до [у] або, місцями, й повне «укання» (р[оу]бo´та, к[у°]зa´ «коза», к[у]рo´ва «корова»); лабіалізація [а] перед [ў] (д[оў] «дав», пр[o´ў]да «правда», л[o´ў]ка «лавка»); звуження [а] після м’яких приголосних і вимовляння його як [и], рідше [е] або [і] (те[л′u´] «теля», [ч′е]с «час», сміє´[с′і] «сміється»); заміна м’яких [д′], [т′] м’якими [ґ′], [к′] ([ґ′]íло «діло», [к′]íсто «тісто»); альвеолярне [л°] (п[л°]ат, с[л°]и´ва) та ін.

Наголос: динамічний; в окремих словах і формах не збігається за місцем з літ. нормою (беркy´т, Бескu´д, висo´ко, пo´тік, пu´шу, нe´сеш та ін.). Емфатич. наголос часом зміщується на 1-й склад ([вe´:]ликий, [ʓe´:]лений, [дa´:]леко).

Морфол. особливості: 1) іменники жін. роду на -ов (брu´тов «бритва», гo´лов «голова», цe´рков «церква»); 2) збірні іменники серед. роду (хлопчu´ща «хлопці», рíща «хмиз», папíря «папери»); 3) назви церков. свят на -я (Дмu´тря, Михa´йля); 4) архаїчна форма род. відм. (дне «дня», цe´ркве «церкви», рeмe´не «ременя»); 5) вплив твердої групи іменників на м’яку (вітцьo´ви, коньo´ви, вітцьo´м, коньo´м); 6) множина на -ове (братo´ве, синo´ве, сусідo´ве); 7) залишки форм двоїни в назив. відм. (два хлo´па, дві бa´бі); 8) закінчення -ом у давал. відм. множ. (волo´м, хлo´пцьом). У деяких говірках -ом перейшло в -ум або в -ім (волy´м, гo´сцюм, зятíм, медвe´дім); 9) в оруд. відм. множ. давнє закінчення двоїни -ма (-ома, -има, -іма) (кíньма, волo´ма, місцьo´ма); подекуди архаїчна форма з закінченням -и (з волu´, перед жнивu´, за ворo´ти); 10) закінчення -ох у місц. відм. множ. (на кo´ньох, у Гайo´х «у Гаях»); 11) вплив твердої групи прикметників на м’яку (пíзний, пíзна, пíзне, торíчний, остa´тний); 12) вживання нестягн. форм прикметників (злa´я, злo´є, злíї, весe´лая, дурнo´є); 13) широке функціонування енклітич. форм займенників (м’я (мня, ня) «мене», тя «тебе», ся «себе», го «його», ми «мені», ти «тобі», си «собі», му «йому», ї «її, їй», ню «неї» (після прийменників на, про та ін.); 14) стягнення форм присвій. займенників у род. і давал. відм. (мo´го, твo´го, свo´го, мo´му, твo´му, свo´му); 15) вказівні займенники тот (той), тотa´, тотo´ (тотe´), тотu´ або сей (сесь), ся (сеся´), се (сесe´) і обмежено нон, нонa´, нонo´; 16) форми числівників на зразок двa´йцять без єннo´го «19», трu´йцять без двох «28», трu´йцять і три, сo´рок і єдe´н, двa´сто, штu´ристо, сíмсто; 17) в інфінітиві, крім суфікса -ти, є суфікс -чи (бíчи «бігти», верe´чи «кинути», печu´ «пекти», стрu´чи «стригти»); 18) втрата дієсловами 1-ї дієвідміни на -ати інтервокал. [й] в особових закінченнях (питa´у «питаю», питa´ут), внаслідок чого в багатьох говірках спостерігається стягнення форм (пu´там, пu´таш, пu´тат, питa´ме, питa´те). Стягн. форма 3-ї особи завжди вимовляється з твердим [т] у кінці (чu´тат, бíгат), ін. форми в низці говірок вимовляються з м’яким [т′] (спить, пасу´ть); 19) відсутність звука [т] перед постфіксом -ся в 3-й особі однини дієслів теперіш. часу (несe´ся «несеться», пu´шеся «пишеться); 20) архаїчна форма суть (сут) у 3-й особі множ. теперіш. часу дієслова бути (Ци сут коро´ви? «чи є корови?»); 21) форми минулого часу 1-ї і 2-ї особи – залишок колиш. перфекту (мa´в’єм (мa´вйим, мa´[ўі]м) «я мав», мa´в’єсь (-єс) «ти мав», мa´лисьмо (-смо) «ми мали», мa´лисьте (-сте) «ви мали»); 22) аналіт. форма майбут. часу – допоміжне дієслово бy´ти + інфінітив (бy´дy´ (-е´ш, -е´, -мо, -e´те, -y´т) робити). У говірках, що сусідять із наддністрян. говором, уживається форма бути + минулий час (бy´дy´ робu´в, бy´дe´ш робu´ла, бy´дe´мо робu´ли); 23) в умов. способі збереглися залишки флектив. вираження 1-ї і 2-ї особи (ходu´в бим «я би ходив», ходu´в бись (бис) «ти би ходив», ходu´ли бu`сьмо «ми би ходили», ходu´ли бu`сьте «ви би ходили». Форми бим, бись та ін. можуть стояти і в препозиції (бu`сте си знa´ли «щоб ви собі знали»); 24) типові бойків. прислівники: домí, домíв «додому», долí, долíв, «вниз, внизу», горí «догори», бo´рзо «швидко», бo´рше «швидше», лíтісь «минулого року», снo´чі «вчора ввечері», нo´чось «учора вночі», o´нде «он там», я´ло «до лиця», по-пo´льських (по-пo´льський) «по-польськи»; 25) прийменниково-іменникова конструкція д + давал. відм. (д ньo´му «до нього», д мa´тери «до матері»; д хa´там «до хат»).

Синтаксичні особливості: 1) односкладні означено-особові речення з гол. членом, вираженим дієсловом у формі 1-ї або 2-ї особи обох чисел минулого часу або умов. способу (Ходu´в’єм на грибu´ «я ходив по гриби»; Якy´с си дітu´ну вu´ховав, такy´ мa´єш «яку ти собі дитину виховав, таку маєш»; Моглu´ бu´смо го не здибa´ти «ми могли б його не зустріти»); 2) подібні речення вживаються і в теперіш. часі, якщо лексич. частиною гол. члена є прикметник або іменник (Тo`с ми не щирe´йкий! «ти ж мені не щиренький!»; Aêлем моцa´рь «Але я силач»). Елементи м і с – істор. трансформи давніх єсмь «я є» і єси «ти є» – однозначно окреслюють особу суб’єкта речення.

Лексичні особливості: 1) слова банувa´ти «тужити», бíгмe´ «їй-богу», ґe´лево «черево, живіт», глотa´ «тиснява», жалu´ва «кропива», змíтки «поношений одяг, взуття», конов’я´ «дерев’яний посуд для молока», нарy´чя «оберемок дров», пo´стрішь «група хат, вулиця, частина села», тo´вчка «ручна ступа», харu´ти «чистити, очищати», чарu´ти «знімати кору з дерева, щоб сохло», шерe´н «примерзла вода на річці», ярь «весна»; 2) апелятиви і топоніми, які є у всіх місцевостях бойків. ареалу: Голu´ця, Грунь (Грун), Згар, Кu´чера, Кíтлини, Клu´ва, Кo´рост (Коростu´), Лаз (Лазu´, Лa´зки), Мa´ґура, Обíч (Убíч), Перехрe´сний, Пo´бук, Пo´гар, Розтo´ки.

Б. г. різною мірою відображ. у худож. творах І. Вагилевича, о. М. Устияновича, С. Ковалева, І. Франка, о. Ю. Кміта, І. Филипчака, В. Ґренджа-Донського, Є. Титикайла та ін.

Літ.: Бойківщина. Філядельфія; Нью-Йорк, 1980; Atlas gwar bojkowskich. T. 1–7. Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk; Łódź, 1980–91; Залеський А. М. Фонологічна система бойківської говірки // Структура укр. говорів. К., 1982; Бойківщина. К., 1983; Онишкевич М. Й. Словник бойківських говірок. Ч. 1–2. К., 1984; Атлас української мови. Т. 2. К., 1988; Коць-Григорчук Л. Діалектні проблеми Бойківщини // Укр. діалектол. зб. Кн. 3. К., 1997; Лесів М. Українські говірки у Польщі. Варшава, 1997.

Я. К. Радевич-Винницький

Стаття оновлена: 2004