Бойчукізм

Визначення і загальна характеристика

БОЙЧУКІ́ЗМ — культурно-мистецьке явище, напрям в українському мистецтві 10–30-х років 20 ст. Назва походить від прі­звища М. Бойчука, який за­пропонував теорію нового укр. мистецтва, що базувалася на укр. морал.-етич. засадах, самовід­даному служін­ні народові й перед­бачала творе­н­ня мистецтва від­родженої України. Метою творчості бойчукістів була не сфера станк. композиції, а організація жит­тєвого середовища людини, чітка концепція створе­н­ня нац. мистецтва. Теорія М. Бойчука виникла й роз­вивалася на зі­ткнен­ні європ. худож. процесу та руху за нац. самобутність. Її теор. основою було наук. об­ґрунтува­н­ня історизму укр. державності М. Грушевського. Тогочасна європ. культура прагнула від­родже­н­ня єд­ності мистецтв. П. Пікас­со, О. Архипенко, К. Малевич по-своєму осмислювали звʼязки духов. природи давніх культур з мовою її пластики. Для М. Бойчука таким духов. корі­н­ням ставали візантинізм і мистецтво укр. примітиву з його невичерп. жит­тєвою силою. За теорією М. Бойчука, сучасне монум. мистецтво України, під­носячись із нац. ґрунту, виходило на світ. рівень, пере­творювалося на європ., заг.-людське. Таке мистецтво в бутті людини ставало часткою все­осяжного нац. стилю (від архітектури, мозаїк, фресок, видів графіки до ужитк. речей — килимів, вибі­йок, кераміки тощо). Його месіан. роль слугувала державі, вихован­ню су­спільства. Реалізація цієї про­грами, на думку М. Бойчука, ви­простувала б цілий народ, являючи світові невичерпні скарби його давньої й нової худож. культури. Концепція авангарду бойчукістів не дуже різнилася від по­гляду авангард. течій на Сх. України, зокрема братів Давида та Володимира Бурлюків. Осн. від­мін­ність школи Бойчука — у пластично-образній структурності, ритмічності композиц. елементів твору і чіткому ви­значен­ні функції кольору як образу нарівні з формою. Колір зайняв належне місце в образно-емоц. структурі твору. Картину монум. малярства роз­глядали як складову частину архіт. середовища. Бойчукісти вірили у велику місію монум. мистецтва у формуван­ні середовища, його вплив на психологію людини. Перші спроби входже­н­ня монум. малярства в арх-ру від­крили джерело нових емоц. сил, магічність єд­ності форми, кольору, пластики, ритму. М. Бойчук та його школа будували свою творчу концепцію на ґрунт. знан­ні про­грам новітніх течій світ. мистецтва, традицій візант. образотвор. мистецтва з його характерною пластич. чіткістю форми, взаємозвʼязком форми і простору, образно-ритміч. композиц. та колір. ладом, що, в свою чергу, зближує їх за виразністю з геніал. простотою творів нар. мистецтва. Твори бойчукістів базувалися не лише на цих засадах, а й на глибоко нац. мистецтві, чим від­роджували та утверджували нац. сві­домість, обʼ­єд­нуючи народ. Саме це і не входило в роз­рахунки нової влади, яка прагнула створити інтернац. су­спільство без «роду й племені», маючи за тенденцію винище­н­ня будь-яких ознак нац. приналежності людини. Поява бойчукістів — по­єд­на­н­ня двох тенденцій, що існували від серед. 19 ст., коли під тиском рос. академізму від­булося роз­щепле­н­ня нац. укр. малярства на примітив і профес. ви­шкіл. У культурол. аспекті Б. — явище, що було противагою космополітизму, а по суті — занепаду малярства Заходу. Від­булась транс­формація нац. традиції у тривимірному потрактуван­ні. Звідси і нац. форма цього мистецтва: від монум. роз­пису до графіч. аркуша. Бойчукісти брали за основу традицію у багато­гран­нім осягнен­ні — від суто декор. модуля до обʼємно-просторового ріше­н­ня. Архаїка, формовияв засобів школи М. Бойчука від­повід­али бут­тєво-сутнісному стану нац. єства тієї доби.

Париз. майстерня М. Бойчука (засн. 1909) стала першою унікал. лабораторією, де опрацьовувалася модель теорії монум. мистецтва — синтез візантинізму й естетики примітиву. Усуне­н­ня з образу пишної роз­повід­альності і спроще­н­ня тла, примітивізація в рисунку зображуваного сюжету зумовили чисто маляр. декор. ефект. Метод на­вча­н­ня М. Бойчука полягав у чутливому ставлен­ні як до світ. традиції — мистецтва стародав. єгиптян, ас­сирійців, ел­лінів, проторенесансу, так і до новітніх від­крит­тів. Б. інколи пред­ставляли як творчу течію в образотвор. мистецтві, в основі якої лежать принципи середньовіч. іконопису взагалі й візант. зокрема. Візантинізм, збагачений європ. культурою і роз­маїтістю талантів нар. мистецтва, і створив ту духовно-образотворчу ментальність, яка характерна тільки укр. образотвор. мистецтву. М. Бойчук і його школа — суто філос. концепція руху форми по площині і в просторі. Пере­ливи форми під час транс­формації однієї в іншу від­різняють ритм руху монум. форми від руху станк. мистецтва. Першоосновою творчості М. Бойчука є духовність, що зумовлено образно-худож. пластикою створе­н­ня іконопис. творів. Особливістю стилістики робіт бойчукістів є своєрідна протидія зовн. і внутр. сил. В образній системі пере­важали форми, насичені актив. внутр. енергією, внутр. силами, що надавали формі наповненості, округлості, самост. значущості, а через це — позитивної, стверджуючої сили, яка і ви­значала особливість їхнього монум. стилю. На прикладах зі світ. історії М. Бойчук на­вчав «зчитувати» накопичену в них тисячолі­т­тями інформацію. Першоряд. значе­н­ня надавав композиції, яку необхідно було зорганізувати на площині не свавільно, а з урахува­н­ням абстрагованості реальності, у якій митець ви­ступає носієм нац. особливостей. Засадничі на­станови М. Бойчука найбільше втілені у малярстві й книжк. та станк. графіках. Виховуючи вільнодумних творців, М. Бойчук за­стерігав їх від індивідуалізму, при­вчаючи до злагодженої праці в колективі, подібно до анонімів середньовіч. ремісн. братств. Ро­зумі­н­ня спів­праці художників-подвижників М. Бойчук приніс у керовану ним майстерню монум. живопису Укр. АМ, від­криту 1917 у Києві. Своїх учнів — О. Бізюкова, Т. Бойчука, К. Гвоздик, А. Іванову, С. Колоса, І. Липківського, О. Павленко, І. Падалку, В. Седляра, М. Шехтмана — він виховував у дусі без­ком­проміс. служі­н­ня мистецтву, прищеплював пієтет до високого при­значе­н­ня бути художником. Осн. на­станова — глибоке ви­вче­н­ня мист. спадщини, шука­н­ня нових форм, що від­повід­али б нац. особливостям, проникне­н­ня в закономірності композиції, вмі­н­ня аналізувати твори. Освоюючи специфіку технік монум. живопису, студенти оволодівали вироб. мистецтвом та різними видами декор. мистецтв. У настін. живописі М. Бойчук від­кидав усе зайве, сентиментально-світське, наголошуючи на основополож. принципах монументальності. Митець цінував зворотну пер­спективу, ритми і контр­ритми композиц. елементів твору, образність кольору, чіткість, ясність, силуетність зображе­н­ня, властиві для нар. творчості. Це і стало основоположним при побудові його про­грами монум. мистецтва. 1919 школою М. Бойчука під його керівництвом виконано комплекс монум. роз­писів Луцьких казарм у Києві — хронологічно перший у мистецтві 20 ст. ансамбль монум. живопису. 1921 учні М. Бойчука, які називали себе бойчукістами, створили керамічну школу в Межигірʼї, від­родивши діяльність старовин. худож. осередку. Вироб-во ужиткових речей із худож. кераміки певною мірою реалізовувало задуми М. Бойчука про від­родже­н­ня нац. стилю. Вироби межигір. кераміки екс­понувалися від 1922. На ви­ставці АРМУ 1927 з успіхом екс­понувалися графічні та живописні твори учнів Бойчука, на багатьох зарубіж. ви­ставках ці роботи вражали своєю оригінальністю. Втілені в життя таким чином на­прикінці 1910-х рр. його ідеї започаткували цілий напрям укр. монум. мистецтва, яке стало виявом часу й також ді­стало назву «Б.». Напрям успішно роз­вивався у 1920-х рр. Найвидатніші роз­писи бойчукістів були створені в Одесі. Тут складалась традиція колектив. праці, виріше­н­ня всіх питань на вироб. нарадах художників. 1927– 29 виконано комплекс монум. роз­писів Селян. санаторію в Одесі — найдосконаліше творі­н­ня монум. школи М. Бойчука. Бойчукістами 1930–32 роз­писано також будинок Держ. політ. управлі­н­ня (ДПУ, нині Палац студентів). Пластика малюнку, романтич. на­стрій маляр. оповід­ей, які були притаман­ні фрескам Селян. санаторію, змінюються на різке графічне висловле­н­ня. Во­йовничий і дещо жорсткий дух композицій під­креслюється зовн. плакат. пафосом, театр. жестами персонажів, зефектованою манерою поз. І все ж, не­зважаючи на суто конʼюнктурні елементи, ці роз­писи несуть в собі нове стиліст. мисле­н­ня, свободу композиц. побудови, залуче­н­ня формал. ідей світ. мистецтва. Фрески в будинку ДПУ — остан. взірець монум. практики бойчукістів в Одесі. На тривалий час монум. живопис залишається своєрід. табу. І лише в серед. 60-х рр. його від­новлює нове поколі­н­ня одес. митців. Мистецтво школи М. Бойчука через домінува­н­ня селян. теми в часи на­ступу на укр. село стало синонімом бурж.-куркул. стихії, націоналізму, формалізму. Результатом боротьби з Б. стало знище­н­ня багатьох талановитих укр. художників, їхнього доробку й мист. напряму. Усі твори авангарду, твори ін. реаліст. течій, котрі існували паралельно з Б., не справляли, очевидно, такої небезпеки, як твори бойчукістів з яскраво виокресленими тенденціями роз­витку нац. культури, і це послужило осн. причиною фіз. нище­н­ня митців. Упосліджене поня­т­тя «Б.» залишилося тільки в атрибутиці рад. історії 1930-х рр.

Як напрям нового монум. мистецтва Б. (неовізантинізм) став від­чутним серед ін. європ. течій та шкіл у худож. житті Львова 1920–30-х рр. Рисами нар. примітиву, витонченої духовності по­значено твори П. Холодного, М. Федюка, П. Ковжуна, В. Крижанівського, Л. Хвістека, Я. Музики. Вони шукали нових шляхів для укр. культури, роз­виток і при­множе­н­ня якої ро­зуміли як засіб збереже­н­ня нації. Плідним виявився Б. і на теренах Польщі, де неовізантинізм був одним із новітніх напрямів станк. та монум. сакрал. мистецтва, яке 1910–30 роз­вивали учні М. Бойчука — К. Міл­лер, С. Бодуен де Куртене. Хранителями Б. ви­ступали художники укр. діаспори — М. Осінчук, С. Гординський, П. Холодний та ін. Традиції Б. в укр. мистецтві 1960–80-х рр. роз­вивали А. Горська, В. Зарецький, В.-І. Задорожний, І. Литовченко, О. Заливаха та ін.

Літ.: Холостенко Є. Монументальне малярство Радянської України. Х., 1932; Лобановський Б. Б., Говдя П. І. Українське мистецтво другої половини ХІХ — поч. ХХ ст. К., 1989; Ріпко О. О. Бойчук і бойчукісти, бойчукізм: Каталог ви­ставки. Л., 1991; Дуда І. Молоді спадкоємці Бойчука // ОМ. 1994. № 1; Литовченко І. Бойчук і сучасність // Там само. № 2; Міщенко Г. Іще раз — бойчукісти і наш час: Про­блеми теорії та аналізу мистецтва // Там само. 1997. № 1; Басанець Т. «Це мій від­чит перед нащадками» (М. Бойчук): Монум. практика бойчукістів. Одес. майстерня // Там само. 1999. № 1/2; Соколюк Л. Графіка бойчукістів. Х.; Нью-Йорк, 2002.

Т. І. Березюк

Завантажити статтю