Косинка Григорій Михайлович

КОСИ́НКА Григорій Михайлович (справж. — Стрілець; 29. 11. 1899, с. Щербанівка, нині Обухів. р-ну Київ. обл. — 17. 12. 1934, Київ) — прозаїк, публіцист, пере­кладач. Пле­­мін­ник К. Анищенка. Член літ. обʼ­єдн. «Аспис», «Ланка», «Марс». Навч. у Київ. ІНО (1920–23, зали­­шив через матеріал. скруту). Працював ред. г. «Вісті Київсь­­кого губернського революційного комітету», ж. «Нова громада» і «Всесвіт», кіностудії ВУФКУ, видавництва ДВУ; ред. і диктор Київ. та Харків. радіокомітетів. Один із фундаторів сучас. укр. новелістики. Із ран­ніх поет. спроб К. ві­домий вірш «Поміч червоному козакові!» (опубл. у г. «Більшовик» від 2 листопада 1920). Помітними були його публіцист. замальовки у г. «Боротьба» — «З робітничого життя», «Уривок з щоден­ника», «Малюнки життя», «Лист з села», «Попівська грязь», «Неньковці» (усі — 1919), у яких висвітлено запеклі змага­н­ня за самост. роз­виток України різних верств насел. та пред­ставників політ. угруповань. У г. «Більшовик» (1921) публікував пере­важ­­но літ.-мист. матеріали, у яких намагався донести актуальність літ. спадщини І. Франка та М. Дра­­гоманова. У зб. «Ґроно» (К., 1920) вміщено новели-етюди «Під бра­­мою собору», «Мент», «За земельку», сюжет яких узято з буднів охоплених рев. за­гравами укр. сіл та міст. Не все в них було ідеологічно вивіреним, без­­­доган­но обʼєктивним і стилістично вправним, але дивувало жагуче прагне­н­ня «вхопити тро­­пи», без­помильно орієнтуватися в політично строкатій тогочас. ситуації. Як прозаїк К. дебюту­­вав новелою «На буряки» («Боро­­тьба», від 4 травня 1919), в якій про­звучав осн. мотив його твор­­чості: «Мужицька доля гірка». Перша проз. зб. «На Золотих Богів» (К., 1922) засвідчила належну культуру худож. мисле­н­ня автора, його еволюцію від початківства до модер. новеліс­­тики стефаників. типу.

На дебют молодого письмен­ника зверну­­ли увагу Мирослав Ірчан, М. Риль­­ський, С. Єфремов, В. Вин­ниченко. Дякуючи за надіслану йо­­му збірку, В. Стефаник на­звав К. своїм «сином з Дівич-гори». У стилі письма ран­нього К. наявні ім­пресіоніст. стилістика, нео­­романт. патетика, від­лу­н­ня сим­­волізму. Але від новели до новели К. дедалі виразніше утвер­­джував себе саме в стефаників. екс­пресіонізмі, який ґрунтувався на реаліст. штрихах і модер. по­гляді на страдниц. долю людини, яку за­гнано в кут злиден. існува­н­ня і втягнуто в революцію («В хаті Штурми»), кинуто у вир заво­йовниц. погромів імпер. білогвардійщини («На Золотих Богів») або в роз­гул роз­перезаних хижац. інстинктів («За земельку»). Обраний К. стиль «спіл­­кува­н­ня» з ворожою для людини більшов. дійсністю не обіцяв йому «спокій.» життя в літ-рі. Ескізність, фрагментарність, ім­­­пресіоніст. засоби не були спри­­й­­няті вульгарно-соціол. критикою, що оцінила їх як від­ступ від ген. лінії роз­витку рад. літ-ри. Неро­зумі­н­ня обʼєктивно-драм. твор. манери К. по­значилося і на тлумачен­ні його творів у 2-й пол. 1920-х рр., коли автор ві­ді­йшов від ім­пресіоніст. манери й створив влас. конкретно-аналіт. стиль соц.-психол. зображе­н­ня дійс­­ності. Офіц. критика докоряла йому за аполіт. «обʼєктивізм»: «…не можна зро­зуміти», — писав В. Коряк, — «за кого є власне ав­­тор — з революцією чи проти неї, чи спо­стерігає, як сторо­н­ня лю­­дина». О. Слісаренко за­уважив, що К. в його новелах «все одно, хто кого бʼє», а Я. Савченко на­­з­­вав письмен­ника «найкривавішим» в укр. порев. прозі. З цих «причин» цензура не допустила до ви­да­н­ня книжки К. «Новели дизертира» (1924). М. Хвильовий у листі до М. Зерова писав про цей факт як про кричуще поруше­н­ня літ. етики. К. зважився на її ви­да­н­ня під на­звою «В житах» (Х., 1926). Осн. мотиви ран­ніх новел тут по­глиблено; предметом худож. осмисле­н­ня письмен­ника були три нар. дра­­ми, що випливали з першої новели «На буряки».

Перша — це драма найбіднішого селянства, яке стало свідком рев. бур та брато­вбив. вій­н і після них так і залишилося в неволі. Худож. дискурс цієї драми набув особливої глибини в новелах, де йшлося про долю страдниць-ма­­терів, яким судилося за нових умов нести на собі мучениц. хрест. Мати в новелах К. — то похилена-зажурена над сон­ним сином-наймитом («На буряки»), то виснажена й без­помічна в оточен­ні голод. дітей («В хаті Штурми»), то «стеряна з журби» за загиблими синами («На Золотих Богів»), то на мить обнадіяна новими порядками в селі («За ворітьми»), то під­несена до рівня символу материнства, для зображе­н­ня якого бракує і слів, і почут­тів («Мати»). У новелі «Змовини» (1930) вона пробуватиме протистояти махінатор. домага­н­ням багатія Рудика, а в «Гармонії» (1933) на її серце ля­­же «туга й журба, мов та сажка на пшениці», бо з пучок своїх вигодувала трьох дітей, «та тепер так виходить, що то вона трьох наймитів людських викохала». Усі матері у К. — вдови. Послідов. наголос на цьому наштовхує на асоціацію із фольк­­лор. образом «вдови-України», котра за всі ті страж­да­н­ня, що випали на її багатовікову долю, не одержала нічого, «опріч соціального, національного і релігійного поневоле­н­ня» (С. Єфре­­мов). М. Рильський за­уважував, що апофеоз матері в новелах К. «цілком збігається з таким же апофеозом в українській народ­­ній творчості, у Шевченка, Голов­­ка, Малишка». У від­творен­ні пер­­шої драми К. йшов від худож. кон­статації (ранні етюди) до осмисле­н­ня її через конфліктні ситуації. Друга драма по­ставала у творах письмен­ника із сюжет. структур, в основі яких — гостродрам. конфлікт героя з дійсністю. Мова про т. зв. заблуканих героїв, котрі не визна­­ють жодної офіц. влади, стають дизертирами, втікачами в космічне нікуди і право на свою позицію об­стоюють найрізноманітнішими засобами, зокрема й у кривавій боротьбі. Такі герої діють у новелах «Десять», «Темна ніч», «По­стріл», «В житах», «Анархісти» й ін. Тогочасне літературо­знавство закидало К. «поетизацію» цих героїв як речників ворожих більшов. революції сил, через що зга­дані новели навіть після реабілітації письмен­ника 1957 ще 30 р. не вміщували у ви­да­н­нях його творів. На­справді ж ішлося про тра­гічні наслідки революцій і воєн. дій 1918–20, здатних породити лише жорстокість та руїну в люд. душах. Про один із виявів «поетизації» цих явищ читаємо в словах героя новели «По­стріл» Матвія Киянчука, якого «банда Корнія Дзюби» роз­стрілює за парт. агітацію: «Стріляйте... Все рівно не вам судилося правити, ви, як собаки, самі себе покусаєте, самі себе ж будете роз­стрілювати, чуєте? А ти, Корнію... знай: ви­йдеш з Лиском на осьмуху, ляже, а хвіст на чужому... Бандуй за Дзюбу!..».

Ін. форма «поетизації» — в незакінченій новелі «Зу­стріч». Тут зіткнулися дві «банди» — сотника січових стрільців Сандуляка і отамана з «банди» Зеленого. Перший докоряє другому за неро­зумі­н­ня самого факту отаманщини, яка навіки «проковт­­не нас... знищить саму ідею визволе­н­ня України», а коли йому довелося конати на снігу від ран, неподалік за клунею на його смерть чекав дядько, «щоб зняти з нього важкі ав­стрійські черевики і велику, колишньої російської армії шинелю». У новелах «Голова ході» (1923), «Анкета» (1924) К. показав, що «бан­­дитизм» чи «обніжковий патріотизм» можуть роз­критися найнесподіванішими гранями. В «Ан­­кеті» Антон Собачка з колиш. борця проти більшовиків цілком пере­роджується на біль­­шов. бандита. У серед. 1920-х рр. форма творів К. набула цілком реаліст. екс­пресивності, а їхній зміст, виростаючи з часткових жит­тєвих мотивів, ставав усеохопним, поліфонічним. Це особливо помітно в новелах, де на першому плані (третя драма) доля тих, хто від­дав себе на олтар комуніст. ідеї («Товариш Гавриш», 1923; «Політика», 1926). За­глиблюючись у характери сільс. більшовиків, письмен­ник показав, що мета в них ніби благородна — покінчити з бідністю й екс­плуатацією, але способи досягне­н­ня її чомусь ведуть не до гармонійності в житті, а до нової агресивності. Батал. сцена загибелі комуніста Мусія Швачки в «Політиці» («Швачка лежав у сінях нав­знак, ніж кабан­ницький, з великою червоною колодочкою, стремів йому межи плечима») виписана з винятковою майстерністю. Автор говорить про все з болем, епіч. тривогою, як про «щось окреме від себе» (Аристотель), як про реальність, з якою не можна не рахуватися і якій потрібна душевніша альтернатива. Своєрід. синтезом худож. роз­думів К. про драм. ви­пробува­н­ня людини й народу в порев. добу стали оповіда­н­ня «Фауст» (1923) і «Гар­­монія» (1933), у яких гол. героїв проведено крізь горнило вʼяз­­нич. ви­пробувань: мурав­йов. застінків і білогвард. катівні. Ва­­силь Гандзюк («Гармонія») уособлює найменш сві­дому час­тину укр. селянства («...Не гаразд ро­зуміє він, що воно ви­значає — нація? Справді, якої він нації?»); в увʼязнен­ні ж він еволюціонує до усві­домле­н­ня азів марксист. ідеології та починає бачити в ній оманливу пер­спективу.

Прокіп Конюшина («Фауст») — особистість, яка де­­монструє високу нац. сві­домість і заг.-люд. риси. Цілеспрямовано шукаючи шляхів до гол. жит­тєвих істин, герой одержимий нац. ідеєю, жа­да­н­ням цілковитої люд. волі. Доведений тюрем. тортурами майже до божеві­л­ля, він пише на тюрем. стіні кровʼю з роз­битих щиколоток найсвятіше слово «Укра…». Художні здобутки письмен­ника в найзагальніших рисах можна звести до інтенсивнішого, ніж у модер. новелі кін. 19 — поч. 20 ст., насиче­н­ня слова, фрази, твору загалом. Досягав цього завдяки лаконізму і лексич. місткості худож. мови, багатошаровим об­­раз. ідіомам, звернен­ню письмен­ника до «стандарт.» ситуацій фольклор. походже­н­ня; в йо­­го палітрі вони ві­ді­гравали домінуючу роль і стали ви­значал. в його екс­пресивно-реаліст. стилі. Схильний до драм. світос­при­­­йма­н­ня, письмен­ник дедалі скутіше почувався в умовах режимно-бадьорих регламентацій творчості поч. 1930-х рр., але роботу над новими новелами не припиняв. В остан­ні роки життя К. намагався зна­йти продих у мотивах інонац. тематики, ство­­ривши новелу «Серце» (1931) про рецидиви фашизму на зем­­лях «по той бік Збруча». Пере­клав українською мовою «Мертві душі» М. Гоголя (ви­дано в Україні без імені пере­кладача до 1960-х рр.), деякі твори А. Чехова, М. Горького, М. Шолохова.

Працював над новелою «Пере­весла», сліди якої загублено. Автор статей з питань літ-ри і мистецтва. Восени 1934 на одному з літ. зі­­­брань, де обговорювали «успіхи» боротьби рад. влади з «ворогами народу» та насильниц. колективізації селян. госп-в, автор «Фауста» в своєму ви­ступі сказав: «За таких умов художня творчість — неможлива». На тлі тодіш. заціпені­н­ня вільної думки це був мужній вчинок письмен­ника-громадянина і, по суті, остан. рядок його творчості, котру критика дедалі агресивніше кваліфікувала як творчість «куркульського агента в радянській літературі» (О. Полтораць­­кий). 17 грудня 1934 заарешт. і страчений за участь у під­готовці терорист. актів проти працівників рад. влади. Реабіліт. 1957. Окремі твори К. пере­кладено рос., білорус., болгар., польс., угор., нім., італ. та ін. мовами. Оповіда­н­ня «Політика» екранізовано 1971 на Київ. кіностудії ім. О. Довженка. У с. Щербанівка 1979 встановлено памʼятник К.; у Києві на будинку, де він жив на вул. Володимирська, встановлено мемор. дошку (скульп­­тор обох — Г. Кальченко).

Завантажити статтю