Бурлюк Микола Давидович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Бурлюк Микола  Давидович

БУРЛЮ́К Микола Давидович (22. 04 (04. 05). 1890, слобода Котельва Харків. губ., нині смт Полтав. обл. – 1920, ?) – письменник, теоретик мистецтва. Брат Володимира і Давида Бурлюків та Людмили Бурлюк-Кузнецової. Закін. Херсон. г-зію (1909), навч. на істор.-філол. та фіз.-мат. ф-тах С.-Петербур. ун-ту (1909–14). У 1915–17 – на військ. службі. Перші поет. спроби – 1910 у зб. «Студия импрессионистов» (кн. 1), «Садок судей» (вып. 1; обидві – С.-Петербург). Від 1912 – учасник осн. видань «Гілеї» та футурист. виступів у С.-Петербурзі, Москві. Поезії Б. – у руслі футурист. мист-ва, з проявами символізму – архаїзуюча техніка, навмисна обтяженість образів, елегійність. Це своєрідні щоденник. записи, що фіксують майже безпредметні «ліричні почування» (цикли у зб. «Требник Троих», 1913; «Молоко кобылиц», 1914; обидва – Москва). Вірші Б. високо оцінили В. Брюсов, В. Пяст, М. Гумільов. Лірична проза Б. розробляє поетику «подвійного бачення», що відкриває у буден. дійсності фантаст.-міфол. план: «Смерть легкомысленного молодого человека» // «Пощечина общественному вкусу», Москва, 1912; «Глухонемая» // «Дохлая Луна», Москва, 1913; «Артемида без собак» // Там само; «Сбежавшие музы» // «Садок судей», вып. 2, С.-Петербург, 1913; «Пансион уродов» // «Весеннее контрагентство муз», Москва, 1915. Погляди Б. на сучас. живопис вирізнялися більшою радикальністю, ніж його позиція в літ. боротьбі: разом із Б. Лівшицем репрезентував помірне крило «Гілеї», близьке до «Цеху поетів».

Р. В. Пилипчук

Стаття оновлена: 2004