Космічний радіо зв’язок - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Космічний радіо зв’язок

КОСМІ́ЧНИЙ РАДІОЗВ’ЯЗО́К – будь-який радіозв’язок, при якому використовують одну або декілька космічних станцій, один або декілька супутників Землі. К. р. є одним із тех. складників сучас. телекомунікаційних систем. Його використання у міжнар. масштабі регулюється за принципами, закладеними в Рег­ламенті радіозв’язку Міжнар. союзу телекомунікацій.

Перші дослідж. у галузі цивіл. К. р. у зх. країнах почали з’являтися в 2-й пол. 1950-х р. У США поштовхом до них слугували зро­стаючі потреби в телефон. зв’яз­ку через Атлант. океан. 1957 у СРСР був запущений перший штуч. супутник Землі з радіо­апаратурою на борту. 20 серпня 1964 11 країн (СРСР до їх числа не ввійшов) підписали угоду про створення міжнар. орг-ції К. р. Intelsat (International Telecom­mu­ni­cations Satellite organization). 6 квітня 1965 у рамках програми Intelsat запущено перший ко­­мерц. супутник зв’язку Early Bird, виготовлений корпорацією COMSAT. У СРСР на той час була власна розвинена програма К. р., і 23 квітня 1965 відбувся запуск зв’язкового рад. супутника «Молнія-1».

Структуру та зміст наук.-тех. на­­пряму К. р. визначають системні проекти, реалізовані у різних країнах світу: в СРСР – «Молнія», «Екран», «Горизонт»; США – «Тел­стар», «Ірідіум», «Глобалстар»; Великій Британії – «Інмарсат»; Об’єднаних Араб. Еміратах – «Турая». Ці проекти забезпечують здійснення телефон. зв’яз­ку, ретрансляцію телевіз. каналів, передачу даних. Амер. глобал. система позиціонування (GPS; Global Positioning System) і Рос. глобал. навігац. супутник. система (ГЛОНАСС) забезпечу­ють вимірювання відстані, часу та визначають місцезнаходжен­ня об’єктів на Землі. Для надання послуг К. р. широко вико­ристовують термінали з дуже ма­ленькою апертурою VSAT (Very Small Aperture Terminal). На тер­міналах VSAT С-діапазону встановлені антени розміром 1,8–2,4 м, Ku-діапазону – 0,75–1,8 м.

Станом на 2013 на геостаціонар. орбіті в різних службах функціонує 338 супутників-ретрансля­торів цивіл. призначення. У галузі К. р. спостерігаються такі тенденції: кількість каналів супут­ник. мовлення щорічно зростає в середньому на 15 %, що вима­гає відповід. збільшення частот. ресурсів, як транспондерів супутника, так і земних станцій, призначених для прийняття та передавання програм мовлення і мультимедій. інформації; кількість супутників на геостаціонар. орбіті щорічно зростає приблиз­но на 3 %; частот. ресурс геостаціонар. орбіти обмежений і майже весь задіяний, особливо в Європ. регіоні, тому є тенденція до переходу в частот. Ка-діа­пазон; обмеженість частот. ресурсу вимагає впровадження частотно-ефектив. технологій фор­мування та передавання си­­г­налів.

Нині в Україні готується до запуску телекомунікац. супутник «Либідь». Наприкінці 2013 експлуатувалося понад 5 тис. стан­цій VSAT і ретранслювалося че­­рез різні супутники бл. 80 укр. каналів. Виконується Постанова КМ України від 15 грудня 2005 № 1208 «Про затвердження Національної таблиці розподілу смуг радіочастот України» (із змінами, внесеними згідно з По­­становою КМ № 942 від 22 жовтня 2008). Одним із перших реалізованих в Україні проектів створення нац. інформ.-телекомунікац. інфраструктури з ви­­користанням К. р., мікрохвильо­вих технологій і засобів обчислюв. техніки стала комплексна робота, виконана за участі вчених і конструкторів Ін-ту телекомунікац. систем Нац. тех. ун-ту України «Київ. політех. ін-т», Ін-ту кібернетики НАНУ, компанії «УкрCат», підпр-в «Оризон-Навігація» і «Сатурн» (2004 відзначена Держ. премією України в галузі н. і т.). Окрім Нац. тех. ун-ту України «Київ. політех. ін-т», фахівців у сфері телекомунікацій готують також Донец. тех. ун-т, Нац. тех. ун-т «Харків. полі­тех. ін-т», Нац. ун-т «Львів. полі­техніка», Одес. академія зв’яз­ку. Косміч. зв’язок також встановлюють за допомогою електромагніт. коливань оптич. діапазону (див. Оптичний зв’я­зок).

Літ.: Космос и его освоение: В 5 т. Москва, 1994; Ільченко М. Ю., Кравчук С. О. Сучасні телекомунікаційні системи. К., 2008; Дослідження та використання космосу. Сьогодні й зав­тра. К., 2012.

М. Ю. Ільченко, М. О. Коломицев

Стаття оновлена: 2014