Багалій Дмитро Іванович

БАГАЛІ́Й Дмитро Іванович (26. 10 (07. 11). 1857, Київ — 09. 02. 1932, Харків) — історик, архіво­знавець, громадський діяч. Батько О. Багалій-Татаринової. Доктор історії (1887). Акад. ВУАН (1918), голова істор.-філол. від­ділу (1918–20, 1929–30). Навч. 1876–80 на істор.-філол. факультеті Університету св. Володимира. Під керівництвом проф. В. Антоновича написав магістер. дис. «История Северской земли до половины XIV ст.» (1882), за яку одержав премію М. Пирогова. Брав участь у нелегал. українофіл. Київ. громаді. Від 1883 — доцент кафедри рос. історії у Харків. університеті, зав. Харків. істор. архіву. Того ж року Б. роз­робив і опублікував «Курс лекцій з історії українського народу», який вирізнявся широким викори­ста­н­ням археол. матеріалів, оригінальністю трактувань і висновків. За активне спілкува­н­ня з місц. українофіл. інтелігенцією Б. звільнили з посади (1884). Захистив 1887 у Моск. університеті за сприя­н­ня проф. В. Ключевського доктор. дис. «Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства». Від 1887 — екс­траординар. проф., від 1889 — ординар. проф., від 1908 — засл. професор кафедри рос. історії, 1906–11 — ректор Харків. університету. 1906, 1910–14 — чл. Держ. ради (С.-Петербург); 1914–17 — голова Харків. міської думи. 1920 — декан Академії теор. знань у Харкові. 1921–27 — професор кафедри історії України у Харків. ІНО; 1922–29 — зав. Харків. н.-д. каф. історії укр. культури. Один із кер. Харків. істор.-філол. товариства (1883–1919), голова видав. комітету Харків. товариства грамотності (1891–1904), голова правлі­н­ня Харків. громад. б-ки (1893– 1910). Актив. учасник укр. культ.-осв. заходів у Харкові за доби ЦР; екс­перт мирних пере­говорів між Україною та Росією, канд. на посаду голови Уряду і чл. Комісії із заснува­н­ня УАН; кер. наук.-консультат. Ради Міністерства освіти Директорії; голова Центр. архів. управлі­н­ня при ВУЦВК (1923–24) і Укр. Центр. бюро секції наук. працівників (1925– 32); екс­перт Уряду УРСР із ви­значе­н­ня зовн. кордонів Рад. України; організатор і дир. НДІ: Ін­ституту укр. культури та Ін­ституту Т. Шевченка (1926–32). Наук. діяльність присвяч. історії України 15–18 ст., зокрема Лів­обережної, Пів­ден­ної та Слобідської, історії козацтва, духов. культурі, археології, крає­знавству, архів. справі. Автор дослідже­н­ня, присвяч. творчості В. Каразіна, під­ручників з рос. історії та історіо­графії. За наук. праці Б. одержав 5 премій і похвал. ві­дозву РАН, 2 премії і похвал. ві­дозву Харків. університету, 2 премії і похвал. ві­дозву Укрнауки. Організоване рад. органами публічне від­значе­н­ня 70-річчя Б. ви­йшло за рамки офіцій. торжеств, урочистості набули всеукр. нац.-культур. значе­н­ня. Ви­зна­н­ня Б. як загальноукр. по­статі не імпонувало рад. владі. Ідеол. кампанія проти «укр. бурж. націоналізму», роз­почата на­прикінці 20-х рр., не обминула і Б. У пресі, на ін­спіров. властями зборищах його творча спадщина під­давалася критиці. Можливості для вільної дис­кусії, самозахисту не було. Пере­буваючи у по­стій. нервовому напружен­ні, він не­вдовзі помер. Та своє кредо: «Я считал своей обязан­ностью сделать нечто для самосо­знания того народа, из среды которого я вышел», — сповна втілив у працях, що стали чин­никами укр. нац. від­родже­н­ня.

Завантажити статтю