Бажан Микола Платонович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Бажан Микола Платонович

БАЖА́Н Микола Платонович (26. 09 (09. 10). 1904, м. Кам’янець-Подільський, нині Хмельн. обл. – 23. 11. 1983, Київ) – поет, перекладач, літературознавець, громадський і державний діяч. Акад. АН УРСР (1951). Засл. діяч н. УРСР (1966). Засл. діяч мист-в Груз. РСР (1964). Нар. поет Узбец. РСР. Сталін. премії (1946, 1949), Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1965), Держ. премія УРСР у галузі н. (1971), Держ. премія Груз. РСР (1937), Ленін. премія (1982). Герой соц. праці (1974). Навч. у Київ. ін-ті зовн. відносин (1923–25). Працював ред. і кіносценаристом на Одес. кіностудії, ред. журналів «Кіно» (1926–30), «Радянська Україна» (1940–41), г. «За Радянську Україну» (1941). Виступив з першими поет. зб. у 20-х рр., спочатку як футурист, згодом як експресіоніст (зб. «17-ий патруль», Х., 1926) та неоромантик (зб. «Різьблена тінь», Х., 1927). На межі 20–30-х рр. Б. переживає творче піднесення. Викристалізовується іманент. стиль – інтенсивно-пластичний, насичений, бриластий, з ознаками необароко, з’являється тяжіння до синтезу мист-в (зб. «Будівлі», Х., 1929). Твори Б. вирізнялися пристрасною патетикою, багатством словника, прагненням осмислити минуле України в контексті світ. історії. Підданий гострій критиці за «відхід від революційної тематики, різку втрату почуття сучасності й перемикання на ліричну, вузько суб’єктивну тему» (Я. Савченко), Б. у поемі «Гофманова ніч» (1929) розкриває трагедію безсилля митця у ворожому до нього оточенні. З’являється низка його поем, зокрема сцієнтичних («Число», 1931; «Трилогія пристрасті», 1933). Після публікації 1-ї ч. поеми «Сліпці» (1933), де Б. пророкував майбутнє відродження України, дальше друкування її було заборонено, автор затавров. комуніст. критикою як «націоналіст». Після цього у творчості Б. стався злам. Поет переходить на рейки офіц. стилю рад. літ-ри – «соцреалізму», пише поеми, де сакралізує комуніст. лідерів і рад. дійсність («Безсмертя», К.; Х., 1937; «Батьки і сини», К., 1938; «Клич вождя», Уфа, 1942 та ін.), критикує «буржуазний Захід» («Англійські враження», К., 1948; «Італійські зустрічі», 1961), намагаючись переконати самого себе й своїх читачів у перевагах рад. ладу. Та всупереч канонам «соцреалізму» у нього з’явилися такі поезії, як «Труна Тимура»; істор. драма-фреска «Данило Галицький» (1942), зб. «Сталінградський зошит» (Москва, 1943). У 40–50-і рр. займає високі офіц. посади: 1943–48 – заст. Голови РМ УРСР, 1953– 59 – голова СПУ, 1958–83 – гол. ред. «Української радянської енциклопедії». В остан. період життя повертається до укр. тематики (перша варіація з «Чотирьох оповідань про надію», К., 1967; «Кларнет Тичини», К., 1970), зображуючи творчий геній укр. народу, його мист. творіння; відновлюється його іманентний стиль («Міцкевич в Одесі. Рік 1825», К., 1957; «Політ крізь бурю», 1964), хоч це нелегко йому вдавалося (зб. «Роки», К., 1957; «Уманські спогади», К., 1967; «Нічні роздуми старого майстра», К., 1976). Поему «Дебора» (1968), героїнею якої є євр. дівчина, акторка театру Леся Курбаса, вбита гітлерівцями, після публікації у ж. «Вітчизна» було заборонено передруковувати. Остання зб. поезій Б. «Карби» (1978) містить низку напрочуд щирих лірич. мініатюр, у яких поет осмислює життя («Пильніше й глибше вдуматися в себе...», «На луг лягло благословення снігу...»), виявляє себе тонким знавцем музики (цикл «Нічні концерти»). Змінюється й стиль Б., відходять на другий план рвучкі, енергійні ритми, монументальна важкість синтаксису, а натомість приходять прозорість майже акварел. малюнків і лагідна інтонація душев. втоми.

Багато працював Б. в останні роки над перекладом творів складних і маловідомих в Україні поетів 18–20 ст.: німця Ф. Гельдерліна, поляка Ц. Норвіда, австрійця Р.-М. Рільке. Останніми перекладами Б. були опубл. вже після смерті «Римські елегії» Й. Ґете. У перекл. Б. виявив глибоке розуміння нюансів поетики оригіналу й велику винахідливість при їх відтворенні засобами укр. мови. Особл. місце серед них посідає переклад поеми Ш. Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», високо поцінований укр. та груз. літературознавцями, поеми А. Навої «Фархад і Ширін». Б. – автор мемуар. нарисів, есеїв, публіцист. статей і критич. розвідок: «О. Довженко. Нариси про митця» (1930), «Люди, книги, дати. Статті про літературу» (1962), «Путі людей» (1969), «Думи і спогади» (1982). У 1976–83 Б. опубл. у ж. «Вітчизна» «Сторінки спогадів», у яких висловив жаль з приводу своєї несправедливої критики Ю. Яновського за його роман «Жива вода». Як гол. ред. УРЕ Б. дотримувався засад офіц. ідеології, проте добивався від парт. кер-ва дозволу на вміщення статей про проскрибованих укр. діячів культури – О. Архипенка, І. Падалки, братів М. і Т. Бойчуків та ін. і забезпечував багато в чому високий профес. рівень Енциклопедії. Він був також ініціатором низки важл. енциклопед. видань: «Енциклопедії кібернетики», «Радянської енциклопедії історії України», «Історії українського мистецтва».

Тв.: Дорога. 1930; П’ять поезій. 1935; Ямби. 1940; Гнів Отчизни. 1941; Клятва. 1941; Доробок. 1979; Твори: В 4 т. 1984–85 (усі – Київ).

Літ.: Савченко Я. Мережаний туман // ЛГ. 1927, 3 серп.; Маланюк Є. З київського Парнасу останніх літ // ЛНВ. 1932. № 1; Крижанівський С. Микола Бажан. К., 1954; Барка В. Перебудований Гелікон // Сучасність. 1962. № 3; Адельгейм Є. Микола Бажан. К., 1965; Костенко Н. Поетика Миколи Бажана. К., 1978; Про Миколу Бажана. К., 1984; Голубєва З. Микола Бажан. К., 1984; Новиченко Л. На магістралях часу // Бажан М. Твори: В 4 т. К., 1984–85; Йовенко С. Мить остаточного прозріння: Від Г. Сковороди до М. Бажана // Вітчизна. 1994. № 9–10.

Ю. І. Ковалів

Стаття оновлена: 2003