Бердник Олесь (Олександр) Павлович

БЕ́РДНИК Олесь (Олександр) Па­влович (27. 11. 1926, с. Вавилове Снiгурiв­вського р-ну Херсонської, нині Миколаївської обл. — 18. 03. 2003, Київ) — письмен­ник, мислитель, громадсько-політичний діяч. Член НСПУ (1958–73, від 1987). Учасник 2-ї світової війни. Закінчив студію при Київському українському драматичному театрі ім. І. Франка (1949). Працював актором. 24 жовтня 1949 заарештований і 23 квітня 1950 засуджений за звинуваче­н­ням у «зраді Батьківщині» до 10 р. увʼязне­н­ня, 5 р. засла­н­ня і 3 р. по­збавле­н­ня прав. Звільнений 1954.

Один із засновників наук.-фантастичного жанру в укр. літературі. Ви­йшло бл. 30-ти книг, наснажених ідеями філософії космізму — осягне­н­ням людини як космічної істоти, «титана», «дитини Без­меж­жя». Перша зб. повістей та оповідань — «Поза часом і простором» (К., 1956). У доробку Бердника — повісті та романи «Шляхи титанів» (К., 1958), «Стріла часу» (К., 1960), «Серце Всесвіту» (1962), «Діти Без­меж­жя» (К., 1964), «По­двиг Вайвасвати» (1965), «Хто ти?» (К., 1966; 1987), «Вогняний вершник» (1967), «Чаша Амріти» (1968), «Покривало Ізіди» (К., 1969; 1988), «Вогнесміх» (К., 1988), психоаналіт. феєрія «Пітьма вогнища не роз­палює…» (К., 1993); зб. поезій «Блакитний коваль» (Торонто, 1975), «Кажу Вам (Священ­ні знаки)» (К.; Нью-Йорк, 1989), до якої уві­йшли цикл «Зорі крізь грати» (1989), поеми «По Ра…» (1977), «Тарасове закля­т­тя» (1978), драматичні поеми «Оста­н­ня ніч» (1975, про Джор­дано Бруно), «Тартар» (1978–80, про пекельну абсурдність життя не­пробудженого людства).

Про­грамний твір — дилогія «Камертон Дажбога» (К., 1996). Перша її книга — заборонений роман «Зоряний корсар» (К., 1971). Тут, за свідче­н­ням Бердника, «у по­статі головного героя зашифровано Христа як вічного пов­станця проти сатанинського строю життя на Планеті, як Провід­ника до Світу Радості й Любові». У дилогії робить спробу зазирнути за куліси «лялькового дійства» земної цивілізації — в її космогенез, космо­структуру, майбу­т­тя. Лейтмотив творчості — утвердже­н­ня ідеї нагальності виходу людини у буття «поза часом і простором», у повноту свободи; прагне­н­ня пробудити у читачів вищу, космічну сві­домість — Христосві­домість. У фокусі поезій та поем — Матір Божа (вона ж — Матір-Україна) і Син — суджений визволитель її з космо­історичного полону, пророцтво про народже­н­ня Матірʼю-Україною «вогнеликих дітей», які реалізують мрію про всеможливості людини. Б. пере­ймається ідеєю від­родже­н­ня й оновле­н­ня з позицій христоцентризму езотеричної традиції в Україні. Заповітом Бердника-містика, Вісника, ключем до його життя і творчості є книги «Тайна Христа» і «Песня над­земная (Мистерия Сына Человеческого: Беседы с Учителем Сердца)» (обидві — Київ, 1996). Свято шанує «небесну Церкву Христа» й набагато менше — земну, зважаючи на її заритуалізованість, деформації тощо. Христос Бердника — це Христос не стільки віри (релігії, церкви) чи інтелекту (науки), скільки гнозису — пі­зна­н­ня духовного, кордоцентричного. Він — продовжувач традицій кордо- й христоцентризму Г. Сковороди і П. Юркевича; є в нього й пере­гук з М. Бердяєвим. Мислитель узасаднює ідею про вʼязничність не просто того чи ін. су­спільного ладу (капіталізму чи соціалізму), а космо­історичних під­став щільно-матеріального буття земної людини загалом. Людина, за Бердником, — перед­усім дух, який (з не­зро­зумілих досі причин) замурував себе в тюрму матеріального світу. Звідси доленосна для неї альтернатива: якомога зручніше влаштуватись у вʼязнич. світі (стратегія «князя світу цього») або плекати в собі Христово-духовне — що єднає з потугою Джерела Життя, Космічної еволюції — начало з метою виходу в інший вимір буття, що звільняє власне Людину в людині. Земна людина має пере­творюватися на космічну. У властивому йому патетично-риторичному стилі говорить про Україну як епіцентр Армаґед­дону й водночас про Україну космо­історичних пологів христолюдини.

Ще на поч. 70-х рр. висунув ідею Альтернативної еволюції — проект транс­формації людини-руйнівника у людину-спів­творця Універсуму, ворогуючих націй — у збратані, оберне­н­ня «хворої» еволюції, на основі его­їстично-матеріальних роз­рахунків і «війни всіх проти всіх», — у «здорову», в еволюцію спів­праці та любові, а від­так — утвердже­н­ня земної цивілізації не на егоцентризмі («все — для людини!»), а на «друго-центризмі» («людина — для всього!»). Із роз­ʼясне­н­ням суті «Альтернативи» та закликом до її всесвітнього обговоре­н­ня звертався до законодавців СРСР, Кон­гресу США, ООН («Альтернативна еволюція. Від­крите дружнє посла­н­ня Обʼ­єд­наним Націям Землі», 1974), до Комітету із захисту навколишнього середовища при ООН («Меморандум Ініціативної Ради Альтернативної Еволюції», 1976 та «Ініціативна Рада Альтернативної Еволюції. Декларація», 1976), до Ватикану («Від­крите Дружнє Посла­н­ня Його Святійшеству Папі Римському Івану Павлу ІІ», 1978), до національних академій, провід­них учених. Важлива складова проекту — ідея створе­н­ня Духовних республік, у яких не духовне життя під­порядковуватиметься від­чуженим від людини, псевдосамодо­статнім потребам роз­витку економіки, а вона — імперативам вільного саморозкри­т­тя духу народів. У листі до Л. Брежнєва Б. кон­статує факт зради ідеалів революції й пропонує лідерові КПРС остаточно ви­значитися: з ким він?! («Від­критий лист Л. І. Брежнєву», 1976). Прагнучи обʼ­єд­нати творчу силу матерів планети, ви­ступив із пропозицією скликати Кон­грес Матері й Дитини («До Матерів усього світу», 1977). Б. почули, але його ініціатив не прийняли.

Від 1972 його твори не публікуються, 1976 вилучені з б-к і крамниць. Від 1973 навʼязували стан «вʼязня на волі». У 70-х –1-й пол. 80-х рр. друкувався за кордоном (видавництво «Смолоскип»). 1976 — чл.-засновник Української Гельсинської групи (УГГ), від 1977 — її керівник, автор про­грамних документів організації (зокрема «Декларації УГГ», меморандуму «Україна літа 1977»). 6 березня 1979 увʼязнений за правозахисну діяльність, звільнений 14 березня 1984. Пере­осмисливши в увʼязнен­ні уроки цього руху, публічно від­мовився далі його під­тримувати («Заява», 1984). Само­проголосив 1974 («За Українську Духовну Республіку. Хартія УДР (Космічної України)», 1975; есе «Свята Україна», 1974–76; Торонто, 1980), а 1989 заснував де-юре Українську Духовну Республіку, очолив її та провів 7 Соборів. У звернен­ні до 1-го Президента України Л. Кравчука за­стерігав від згубних орієнтацій на «моделі Заходу чи Сходу» й пропонував спів­працю «Ієрархії Христа і Божої Матері» у випадку вибору стратегії «Космічної про­грами Воскресі­н­ня» українського народу («Ідеали і ката­строфа. Заповіт Президентові України», 1991). На поч. 90-х рр. кон­статував «страхітливу містифікацію»: «замість живого немовляти від Матері-України нам винесли з пологового будинку історії муляж…».

Завантажити статтю