Костенко Ліна Василівна

Визначення і загальна характеристика

КОСТЕ́НКО Ліна Василівна (19. 03. 1930, с. Ржищів, нині місто Київської обл.) — письменниця, культуролог, громадська діячка. Мати О. Пахльовської. Орден Почесного легіону (2022). Державна премія України імені Тараса Шевченка (1987), міжнародна премія Фонду О. і Т. Антоно­ви­чів (1990), премія ім. Ф. Петрарки (за книжку поезій у перекладі італ. мовою «Інкрустації», К., 1994), премія ім. О. Теліги (2000). Орде­ни «За заслуги» 1-го (1992), кня­зя Ярослава Мудрого 5-го (2000) ступ. Почесний громадянин Києва (2024).

Навчалась у Київському педагогічному інституті (невдовзі залишила за власним бажан­ням), 1952–56 — у Літературному інституті (Москва). Перші вірші надрукувала 1946. Її поетичні збірки «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Ман­дрівки серця» (1961; усі — Київ) одразу зацікавили читачів, спра­глих слова чесного і яскравого. Але так само вони привернули ува­гу влади. Під час розпоча­тої з ініціативи М. Хрущова погром. ідеологічної кампанії, фальшиво названої «боротьбою з абстра­кціо­нізмом і формалізмом», Костенко було звинувачено в «ідейній не­чіткості». Секретар ЦК КПУ А. Скаба 1963 поставив її ім’я поряд із молодими поетами М. Вінграновським, І. Драчем, чиї «форма­льні викрутаси зі словом неодмін­но приводять до викривлення і затуманення ідейно-художнього змісту творів». Її поезії, незважаючи на схвальні або й захоплені відгуки найавторитет­ні­ших майстрів слова (М. Бажана, Л. Первомайського, Б. Анто­нен­ка-Давидовича), почали рід­ше друкувати, а потім для її тво­рів настала багаторічна негласна, але жорстка заборона. Збірки «Зо­ряний інтеграл» та «Княжа гора» було вилучено з виробництва. Тільки через 16 років з’явилася наступна її книжка — «Над берегами вічної ріки» (К., 1977). У ліриці Ліни Костенко — непо­вторність і безмежність особи­стості, яка стверджує себе у ду­ховному розростанні й твердій етичній та громадянській позиції. Інтимні мо­тиви сповнені драматичних колізій чуття, гідності й чистоти кохання.

Написала два історичні романи у віршах «Маруся Чурай» (К., 1979; 1982; 1990) та «Берестечко» (основну частину — наприкінці 1960-х рр., опубліковано в 1999). Роман «Маруся Чурай» став однією з найкоштовніших перлин української поезії. Легендарна постать козачки-поетеси ожила в ньому як велика людська особистість, крізь духовний вимір і долю якої зображено національно історію в її драматизмі й ге­роїці, в багатостраждальності української землі. Уся Україна під про­водом Б. Хмельницького підня­лася на національно-визвольну війну. Ця бо­ротьба мала не тільки свої ідеологію та пафос, а й естетику, до створення якої причетні пісні Марусі Чурай. Окрім того, в романі і ширший спектр щедро ви­писаних натур, які разом віддзеркалюють глибину й поту­гу народного життя, вічні питання людського духу, що постають не абстрактно, а в усій предметній конкретно­сті національного буття, через його соціальні, моральні, політичні конфлікти. Етична глибина образу Марусі Чурай змушує залишити осторонь дав­но дискутоване питання про те, чи існувала козачка-піснярка на­справді. Хай би що казали про це критики, вона живе й житиме як символ поетичного духу українського на­роду. Так само недоречні спроби відшукувати історичні неточно­сті та закиди про наявність нафантазованих епізодів. Адже це не історична розвідка, а поетичний твір на історичну тему. Звертаючись до історії, авторка скрупульозно вивчала джерельний матеріал, — і це видно з фактографічної, предметної та мовної насиченості кожного її твору.

Основа сюжету історичного роману у віршах «Берестечко» — програний бій, що трагічно урвав низку блискучих перемог, гірко озвав­ся у свідомості сучасників і нащадків. Проте й у пам’яті народу, і в працях дослідників Берестецька битва 1651 поставала як епізод — хоча й моторошний, але не визначальний для всього ходу боротьби. Якщо подивитися на цю битву як на узагаль­нений образ національної історичної поразки, проектований і на минулі, і на майбутні часи, вона сприймається зовсім інакше. З осягненням її причин, наслідків, уроків, також і неминучості подолання поразки — у вимірах політичної реаль­ності й ментальності народу. І сам програний бій, і наступний реванш — за межами роману, ніби винесені за дужки. Ми наче бачимо й чуємо самого Б. Хмельницького — тоді, коли він вир­вався з полону зрадника-хана Іслам-Ґірея III, якого кинувся бу­ло наздоганяти. Головний герой у ро­мані «Берестечко» — це не історичний Б. Хмельницький у всій достеменності його конкретної поведін­ки й думання, а узагальнений поетичний образ великого національного діяча в годину поразки, що переростає свої конкретні обриси, резо­нуючи з усією національною долею. Внутрішній монолог Б. Хмельницького (яким і є роман) увібрав усе болісне переживання національної долі самою поетесою; звідси — широке «про­блемне поле», велика «думна» й чуттєва осяжність і насиченість монологу, розкид його настроєвих полюсів, вагомість кожного рядка, слова, пристрасність сповіді, щільність поетичної мови, що й сама стає творчим началом, про­дукуючи мало не суцільну афори­стичність і викликаючи з лексичного небуття небувалі словоформи, відкриваючи скарби народної мови. Б. Хмельницький у романі «Берестечко» думанням і почуваннями незрівнянно багатший, ніж у працях істориків, які залежать від фактичного матеріалу й можуть оперувати лише документально зафіксованими діями, вчинками, висловлюваннями. Але сила поетичної інтуїції та уяви така, що саме цей Богдан здається істинним. У ньо­го та пов­нота бачення України і глибина самоототожнення з нею, що притаманна національному генієві. Да­ремно шукати тут фактичні невід­повідності, сумніватися, чи міг він подумати або сказати саме так, а не інакше. У романі він переживає долю України так, як це відповідає людині його вдачі й діячеві його формату, — але вод­ночас і так, що його переживан­ня й думки суголосні нам. Тут і геополітична пастка, з якої непросто знайти вихід; і розіп’ятість між Заходом і Сходом; і історична запізненість національного самоствердження, але вод­ночас і його неминучість; і ганьба національного зрадництва; і драматичний діапазон самоусвідомлення — від картання національних вад до утверджен­ня національних вартостей. Нещадно су­дячи себе, Б. Хмельницький, од­наче, весь час непомітно переходить і до самозахисту, прямої чи прихованої полеміки з сучасника­ми й нащадками, з їхніми оцінка­ми його особи. З великою силою звучить у романі незмінна думка про те, що Україна мала утвердити себе не лише в ділі, а й у Сло­ві світового виміру («Бо лиш народи, явлені у Слові, достойно можуть жити на землі»; «Вмирати вмієм, по степах гасати, але себе не вмієм написати»). Це говорить Б. Хмельницький, але це голос самої поетеси. Серед головних моти­вів роману «Берестечко» — необ­хідність приходу Т. Шевченка як альтернативи Б. Хмельницькому.

Історичні сюжети Костенко майже завжди містять полемічний заряд. Це викликано не прагненням до поле­міки як такої, а потребою щось доповнити до «відомого», дого­ворити ненаголошене, інколи взагалі гостро заперечити, зреш­тою, — подати своє поет. пережи­вання історичного факту, яке завжди «більше» за сам факт. У деяких випадках увесь твір може мати полемічний вимір. Такою є поема-балада «Скіфська Одісея» — своє­рідна альтернатива «Скифам» О. Блока, візії месіанства Росії, яка нібито несе основний заряд кочів­ницько-революційної енергії нового «скіфства», що зруйнує фальшиву куль­туру буржуазної Європи. Натомість у «Скіфській Одісеї» не по­літизований міф умовно-скіфської всеруйнівної повені, а епічна картина Скіфії як землі наших предків чи попередників — у тому сенсі, що на цій землі постало й українське життя. Ширший масштаб полемічності «Скіфської Одісеї» полягає в стримано-захопленій та диво­вижно-щедрій на обставини, по­дробиці та їх переживання поетичної візії Скіфії — на підставі хоч і ску­пих, але промовистих історичних зга­док. Це несподівано «легка», спо­кійна, послідовно ведена оповідь про мандрівку умовного грека-купця Дніпром углиб Скіфії. Влас­не, він і не зовсім умовний, має якогось здогадного прототипу. Поштовхом до роботи поетичної уяви стала інформація про знайдені в заплаві р. Супій (ліва притока Дніпра) залишки човна, кістяка людини та античних бронзових посудин, — що свідчить про торгові шляхи причорноморських греків. «Грек» Костенко шукає купецького щастя в землях, яких уже досягали його земляки, але йому самому ще не знаних. Йому трохи лячно, більше цікаво, а ще більше звабливо з розрахунку на можливий виторг. Ліричний компонент поеми вираже­ний «м’яко» — принагідні комента­рі до ймовірно побаченого й від­чутого «греком», що немовби орієнтують і потроху врозумляють неординарного подорожанина, немовби дорощуючи купця до світознавця. Коментарі ці проникливі й утеплені гумором з елементами бурлеску, що пере­ходить в іронію, а то й сарказм, коли йдеться вже не про наївного «грека» та його скіфський першодос­від, а про стереотипи популярного скіфознавства. Широкий спектр гумористичних та іронічних, поблажливо- і вдаваносерйозних інтонацій, що непомітно переходять у добродушний ліризм, дає можливість поєднувати у вільноплинній оповіді побутові реалії, мандрівничі спо­стереження, колоритні картини природи, принагідні екскурси в географію та історію, дотепний ог­ляд наукової і псевдонаукової скіфіани. Разом усе це становить сучасне культурне переживання Скіфії, солідарне з історичною пам’яттю і віль­не від ідеологічних екзальтацій.

Зовсім іншого типу полемічність у «Думі про трьох братів неазовських» (1984; опубл. — К., 1987). У відомій народній думі картина втечі трьох братів із бусурман. неволі стає своєрідним «соціопсихологічним» аналізом локального відступництва: двоє братів кидають у біді третього через неможливість уряту­ватися всім. У думі наче й немає прямої етич. оцінки поведінки кожного з братів, однак їхні моти­ви в ситуації вибору між неправедним порятунком і праведною жер­твою окреслюють «простір ва­га­нь» і озиваються глибокою трав­мою національної вдачі — та, власне, од­ного з типів цієї вдачі: в особі старшого брата. У поемі драматичний феномен відступництва-зрадни­цтва постає у масштабах національної трагедії та історії. Конкретний історичний епізод видачі козаками польським урядовцям свого гетьмана П. Бу­та — ватажка протипольського пов­стання — обростає згадками про інші випадки, коли бунтівні козаки, зазнавши поразки, віддавали в руки ворогів провідників, споді­ваючись на прощення. Молодий герой поеми Сашко Черняк кидає виклик поганій славі зрадництва. Ця драматична поема — відпо­відь на оту потребу «братів неазов­ських» усіх українських поколінь. Вір­ність у ній — біль­ша реальність, ніж зрада.

Костенко багатоманітно й глибоко в лі­риці й поемах, віршованих романах вибудовує тему мистецтва, місця митця в житті суспільства. Тут і влас­ні оголені болі й переживання, і самовираження через великі творчі біографії, і прозорі у своїй глибині притчі, і філософське осмислення суті й призначення мистецтва, служіння красі. Це бачимо, зокре­ма, у драматичній поемі «Сніг у Флорен­ції» (1983–85; опубл. — К., 1987). Імпульсом для поетичної уяви автор­ки став епізод із життя скульпто­ра Дж. Рустичі (учня Мікеланджело), у долі якого окреслено метафорику минущого і неминущого, справжнього й марного у мистецтві.

Серед інших збірок — «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Бузиновий цар» (1987, для дітей), «Вибране» (1989), «Гіацинтове сонце» (2010; усі — Київ). Костенко багато часу віддає збережен­ню спадщини Чорнобильщини, постійно порушує гострі побутових проблеми зони відчуження.

Проблему виходу крізь тему мистецтва в тему народу, його бут­тя у світі на широкому й тонко інтерпретованому істор.-культурному матеріалі розглядає Костенко в лекції «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала» (прочитана 1999 у Національному університеті «Києво-Могилянська академія»; опубл. — К., 2000; 2005). Тут маємо теоретичний аспект тієї проблеми, яка постійно зринає в її поезії: проблеми неприсутності або неадекватної присутнос­ті образу України в житті світу та, вла­сне, й у свідомості самого українського суспільства — не лише через не­достатню опанованість культурно-інформаційної сфери, а й через не­виповненість писаного слова мі­рою великого й сутнього: «Хто знає, що тут відбулося? // Хто розказав це людям до пуття? // Неназване — туманом пойнялося. // Непізнане — пішло у небут­тя» (з роману «Маруся Чурай»). Цей обертон із великою силою звучить і в романі «Берестечко», поемі «Скіфська Одісея», і в багатьох ін. лірич. медитаціях.

Тяжіння до «світоглядної публіцис­тики» у Костенко переросло у звернен­ня до великомасштабної прози, у якій письменниця дає вихід тій політичній актуалізації, від якої була вільна її поезія. Пережите під час Помаранч. революції 2004 та піс­ля неї вимагало форми оповідної і полемічної. Так було написа­но роман «Записки українського самашедшого» (К., 2011). У тво­рі присутня апеляція до «Записок сумасшедшего» (Москва, 1835) М. Гоголя та альтернатив­ність героя-оповідача його пер­сона­жеві. Він належить до особливої, соціально значущої категорії «са­машедших» — неконформний інтелігент, який нама­гається розібратися в світі абсурду, що обступає людство на­передодні 2000 — Milleniumy. Планетар. абсурд доповнюється специфіч. українським. Пома­ранч. револю­ція постає як його заперечення. Проте, як виявило­ся, не остаточ­ним. Роман наси­чений глибоки­ми, часом гіркими роздумами про пониження люд­ського у сучас. світі та про істор. долю України.

У поетичній збірці «Річка Геракліта» (К., 2011) переважають мініатюри-акварелі та ліричні монологи — ре­акції на спектр подразників, що їх продукує сучасне життя світу й України, зокрема тріада час — віч­ність — пам’ять веде сюжет буття в поезії Костенко. Вірші у збірці «Мадон­на Перехресть» (К., 2011) об’єдна­но переживанням минущості й неминущості буття, його втрат — і влади пам’яті над самовладдям часу, переживанням змінності всього сущого. Назва збір­ки апелює до давньої релігійної тра­диції ставити образ Мадонни на перехрестях доріг як благословення подорожнім. У сугестивній картині суєтної сучасності, зма­льованій у заголовному вірші, Мадонна Перехресть стає Мадонною Бездоріжжя. Але так не має бути, стверджує поетеса: «Мар­шрути горя і безчесть, // Світ на століття постарішав. // Стоїть Мадонна Перехресть, // Чи вже Мадонна Бездоріжжя! // І мчать, і мчать, числа їм несть. // Доро­га дальна й невідома. // Стоїть Мадонна Перехресть, // Благословляюча Мадонна». Вона дає надію на людську долю, на те, що люди і в цьому пекельному гарми­дері знайдуть дорогу одне до одного, до гідного змісту життя. До цього на перехрестях світових доріг, часом незбагненних, і кли­че Поезія. У цьому разі — поезія Костенко. Окремі її твори перекладено ба­гатьма мовами світу.

Завантажити статтю