Костенко Ліна Василівна - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Костенко Ліна Василівна

КОСТЕ́НКО Ліна Василівна (19. 03. 1930, с. Ржищів, нині місто Київ. обл.) – письменниця, культуролог, громадська діячка. Мати О. Пахльовської. Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1987), міжнар. премія Фонду О. і Т. Антоно­ви­чів (1990), премія ім. Ф. Петрарки (за книжку поезій у перекладі італ. мовою «Інкрустації», К., 1994), премія ім. О. Теліги (2000). Орде­ни «За заслуги» 1-го (1992), кня­зя Ярослава Мудрого 5-го (2000) ступ. Навч. у Київ. пед. ін-ті (невдовзі залишила за влас. бажан­ням), 1952–56 – у Літ. ін-ті (Москва). Перші вірші надрукувала 1946. Її поет. зб. «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Ман­дрівки серця» (1961; усі – Київ) відразу зацікавили читачів, спра­глих слова чесного і яскравого. Але так само вони привернули ува­гу властей. Під час розпоча­тої з ініціативи М. Хрущова погром. ідеол. кампанії, фальшиво названої «боротьбою з абстра­кціо­нізмом і формалізмом», К. було звинувачено в «ідейній не­чіткості». Секр. ЦК КПУ А. Скаба 1963 поставив її ім’я поряд із молодими поетами М. Вінграновським, І. Драчем, чиї «форма­льні викрутаси зі словом неодмін­но приводять до викривлення і затуманення ідейно-художнього змісту творів». Поезії К., незважаючи на схвальні або й захоплені відгуки найавторитет­ні­ших майстрів слова (М. Бажана, Л. Первомайського, Б. Анто­нен­ка-Давидовича), почали рід­ше друкувати, а потім для її тво­рів настала багаторічна негласна, але жорстка заборона. Зб. «Зо­ряний інтеграл» та «Княжа гора» було знято з вироб-ва. Тільки через 16 р. з’явилася наступна її книжка – «Над берегами вічної ріки» (К., 1977). У ліриці К. – непо­вторність і безмежність особи­стості, яка стверджує себе у ду­хов. розростанні й твердій етич. та громадян. позиції. Інтимні мо­тиви сповнені драм. колізій чуття, гідності й чистоти кохання.

Написала два істор. романи у віршах «Маруся Чурай» (К., 1979; 1982; 1990) та «Берестечко» (осн. частину – наприкінці 1960-х рр., опубл. – К., 1999). Роман «Маруся Чурай» став однією з найкоштовніших перлин укр. поезії. Легендарна постать козачки-поетеси ожила в ньому як велика люд. особистість, крізь духов. вимір і долю якої бачиться нац. історія в її драматизмі й ге­роїці, в багатостраждальності укр. землі. Уся Україна під про­водом Б. Хмельницького підня­лася на нац.-визв. війну. Ця бо­ротьба мала не тільки свої ідеологію та пафос, а й естетику, до створення якої причетні пісні Марусі Чурай. Окрім того, в романі і ширший спектр щедро ви­писаних натур, що в сукупності віддзеркалюють глибину й поту­гу нар. життя, вічні питання люд. духу, що постають не абстрактно, а в усій предмет. конкретно­сті нац. буття, через його соц., морал., політ. конфлікти. Етична глибина образу Марусі Чурай змушує залишити осторонь дав­но дискутоване питання про те, чи існувала козачка-піснярка на­справді. Хоч би що казали про це дослідники, вона живе й житиме як символ поет. духу укр. на­роду. Так само недоречні спроби відшукувати істор. неточно­сті та закиди про наявність нафантазов. епізодів. Адже це не істор. розвідка, а поет. твір на істор. тему. Звертаючись до історії, авторка скрупульозно вивчала джерел. матеріал, – і це видно з фактограф., предмет. та мовної насиченості кожного її твору.

Основа сюжету істор. роману у віршах «Берестечко» – програний бій, що трагічно урвав низку блискучих перемог, гірко озвав­ся у свідомості сучасників і нащадків. Але й у пам’яті народу, і в працях авторитет. дослідників Берестец. битва 1651 поставала як епізод – хоча й моторошний, але не визначальний для всього ходу боротьби. Якщо подивитися на цю битву як на узагаль­нений образ нац. істор. поразки, проектований і на минулі, і на майбутні часи, вона сприймається зовсім інакше. З осягненням її причин, наслідків, уроків, також і неминучості подолання поразки – у вимірах політ. реаль­ності й ментальності народу. І сам програний бій, і наступ. реванш – за межами роману, ніби винесені за дужки. Ми наче бачимо й чуємо самого Б. Хмельницького – тоді, коли він вир­вався з полону зрадника-хана Іслам-Ґірея III, якого кинувся бу­ло наздоганяти. Гол. герой у ро­мані «Берестечко» – це не істор. Б. Хмельницький у всій достеменності його конкрет. поведін­ки й думання, а узагальнений поет. образ великого нац. діяча в годину поразки, що переростає свої конкретні обриси, резо­нуючи з усією нац. долею. Внутр. монолог Б. Хмельницького (яким і є роман) увібрав усе болісне переживання нац. долі самою поетесою; звідси – широке «про­блемне поле», велика «думна» й чуттєва осяжність і насиченість монологу, розкид його настроєвих полюсів, вагомість кожного рядка, слова, пристрасність сповіді, щільність поет. мови, що й сама стає твор. началом, про­дукуючи мало не суціл. афори­стичність і викликаючи з лексич. небуття небувалі словоформи, відкриваючи скарби нар. мови. Б. Хмельницький у романі «Берестечко» думанням і почуваннями незрівнянно багатший, ніж у працях істориків, які залежать від фактич. матеріалу й можуть оперувати лише документально зафіксов. діями, вчинками, висловлюваннями. Але сила поет. інтуїції та уяви така, що саме цей Богдан здається істинним. У ньо­го та пов­нота бачення України і глибина самоототожнення з нею, що притаманна нац. генієві. Да­ремно шукати тут фактичні невід­повідності, сумніватися, чи міг він подумати або сказати саме так, а не інакше. У романі він переживає долю України так, як це відповідає людині його вдачі й діячеві його формату, – але вод­ночас і так, що його переживан­ня й думки суголосні нам. Тут і геополіт. пастка, з якої непросто знайти вихід; і розіп’ятість між Зх. та Сх.; і істор. запізненість нац. самоствердження, але вод­ночас і його неминучість; і ганьба нац. зрадництва; і драм. діапазон самоусвідомлення – від картання нац. вад до утверджен­ня нац. вартостей. Нещадно су­дячи себе, Б. Хмельницький, од­наче, весь час непомітно переходить і до самозахисту, прямої чи прихов. полеміки з сучасника­ми й нащадками, з їхніми оцінка­ми його особи. З великою силою звучить у романі незмінна думка про те, що Україна мала утверди­ти себе не лише в ділі, а й у Сло­ві світ. виміру («Бо лиш народи, явлені у Слові, достойно можуть жити на землі»; «Вмирати вмієм, по степах гасати, але себе не вмієм написати»). Це говорить Б. Хмельницький, але це голос самої поетеси. Серед гол. моти­вів роману «Берестечко» – необ­хідність приходу Т. Шевченка як альтернативи Б. Хмельницькому.

Істор. сюжети К. майже завжди містять полеміч. заряд. Це викликано не прагненням до поле­міки як такої, а потребою щось доповнити до «відомого», дого­ворити ненаголошене, інколи взагалі гостро заперечити, зреш­тою, – подати своє поет. пережи­вання істор. факту, яке завжди «більше» за сам факт. У деяких випадках увесь твір може мати полеміч. вимір. Такою є поема-балада «Скіфська Одісея» – своє­рідна альтернатива «Скифам» О. Блока, візії месіанства Росії, яка нібито несе осн. заряд кочів­ниц.-рев. енергії нового «скіфства», що зруйнує фальшиву куль­туру бурж. Європи. Натомість у «Скіфській Одісеї» не по­літизов. міф умовно-скіф. всеруйнів. повені, а епічна картина Скіфії як землі наших предків чи попередників – у тому сенсі, що на цій землі постало й укр. життя. Ширший масштаб полемічності «Скіфської Одісеї» полягає в стримано-захопленій та диво­вижно-щедрій на обставини, по­дробиці та їх переживання поет. візії Скіфії – на підставі хоч і ску­пих, але промовистих істор. зга­док. Це несподівано «легка», спо­кійна, послідовно ведена оповідь про мандрівку умовного грека-купця Дніпром углиб Скіфії. Влас­не, він і не зовсім умовний, має якогось здогадного прототипа. Поштовхом до роботи поет. уяви стала інформація про знайдені в заплаві р. Супій (ліва притока Дніпра) залишки човна, кістяка людини та антич. бронз. посудин, – що свідчить про торг. шляхи причорномор. греків. «Грек» К. шукає купец. щастя в землях, яких уже досягали його земляки, але йому самому ще не знаних. Йому трохи лячно, більше цікаво, а ще більше звабливо з розрахунку на можливий виторг. Лірич. компонент поеми вираже­ний «м’яко» – принагідні комента­рі до ймовірно побаченого й від­чутого «греком», що немовби орієнтують і потроху врозумляють неординар. подорожанина, немовби дорощуючи купця до світознавця. Коментарі ці проникливі й утеплені гумором з елементами бурлеску, що пере­ходить в іронію, а то й сарказм, коли йдеться вже не про наїв. «грека» та його скіф. першодос­від, а про стереотипи популяр. скіфознавства. Широкий спектр гуморист. та іроніч., поблажливо- і вдаваносерйозних інтонацій, що непомітно переходять у добродуш. ліризм, дає можливість поєднувати у вільноплин. оповіді побут. реалії, мандрівничі спо­стереження, колоритні картини природи, принагідні екскурси в географію та історію, дотеп. ог­ляд наук. і псевдонаук. скіфіани. Разом усе це становить сучасне культурне переживання Скіфії, солідарне з істор. пам’яттю і віль­не від ідеол. екзальтацій.

Зовсім ін. типу полемічність у «Думі про трьох братів неазовських» (1984; опубл. – К., 1987). У відомій нар. думі картина втечі трьох братів із бусурман. неволі стає своєрід. «соціопсихол.» аналізом локал. відступництва: двоє братів кидають у біді третього через неможливість уряту­ватися всім. У думі наче й немає прямої етич. оцінки поведінки кожного з братів, однак їхні моти­ви в ситуації вибору між неправед. порятунком і правед. жер­твою окреслюють «простір ва­га­нь» і озиваються глибокою трав­мою нац. вдачі – та, власне, од­ного з типів цієї вдачі: в особі старшого брата. У поемі К. драм. феномен відступництва-зрадни­цтва постає у масштабах нац. трагедії та історії. Конкрет. істор. епізод видачі козаками польс. урядовцям свого гетьмана П. Бу­та – ватажка протипольс. пов­стання – обростає згадками про ін. випадки, коли бунтівні козаки, зазнавши поразки, віддавали в руки ворогів провідників, споді­ваючись на прощення. Молодий герой поеми Сашко Черняк кидає виклик поганій славі зрадництва. Ця драм. поема – відпо­відь на оту потребу «братів неазов­ських» усіх укр. поколінь. Вір­ність у ній – біль­ша реальність, ніж зрада.

К. багатоманітно й глибоко в лі­риці й поемах, віршов. романах вибудовує тему мист-ва, місця митця в житті сусп-ва. Тут і влас­ні оголені болі й переживання, і самовираження через великі творчі біографії, і прозорі у своїй глибині притчі, і філос. осмис­лення суті й призначення мист-ва, служіння красі. Це бачимо, зокре­ма, у драм. поемі «Сніг у Флорен­ції» (1983–85; опубл. – К., 1987). Імпульсом для поет. уяви автор­ки став епізод із життя скульпто­ра Дж. Рустичі (учня Мікеланджело), у долі якого окреслюється метафорика минущого і неминущого, справжнього й марного у мист-ві.

Серед ін. збірок – «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Бузиновий цар» (1987, для дітей), «Вибране» (1989), «Гіацинтове сонце» (2010; усі – Київ). К. багато часу віддає збережен­ню спадщини Чорнобильщини, постійно порушує гострі побут. проблеми зони відчуження.

Проблему виходу крізь тему мист-ва в тему народу, його бут­тя у світі на широкому й тонко інтерпретов. істор.-культур. ма­теріалі розглядає К. у лекції «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала» (прочитана 1999 у Нац. ун-ті «Києво-Могилян. академія»; опубл. – К., 2000; 2005). Тут маємо теор. аспект тієї проблеми, яка постійно зринає в її поезії: проблеми неприсутності або неадекват. присутнос­ті образу України в житті світу та, вла­сне, й у свідомості самого укр. сусп-ва – не лише через не­достатню опанованість культурно-інформ. сфери, а й через не­виповненість писаного слова мі­рою великого й сутнього: «Хто знає, що тут відбулося? // Хто розказав це людям до пуття? // Неназване – туманом пойнялося. // Непізнане – пішло у небут­тя» (з роману «Маруся Чурай»). Цей обертон із великою силою звучить і в романі «Берестечко», поемі «Скіфська Одісея», і в багатьох ін. лірич. медитаціях.

Тяжіння до «світогляд. публіцис­тики» у К. переросло у звернен­ня до великомасштаб. прози, у якій письменниця дає вихід тій політ. актуалізації, від якої була вільна її поезія. Пережите під час Помаранч. революції 2004 та піс­ля неї вимагало форми оповідної і полемічної. Так було написа­но роман «Записки українського самашедшого» (К., 2011). У тво­рі присутня апеляція до «Записок сумасшедшего» (Москва, 1835) М. Гоголя та альтернатив­ність героя-оповідача його пер­сона­жеві. Він належить до особливої, соціально значущої категорії «са­машедших» – неконформний інтелігент, який нама­гається розібратися в світі абсурду, що обступає людство на­передодні 2000 – Milleniumy. Планетар. абсурд доповнюється специфіч. українським. Пома­ранч. револю­ція постає як його заперечення. Проте, як виявило­ся, не остаточ­ним. Роман наси­чений глибоки­ми, часом гіркими роздумами про пониження люд­ського у сучас. світі та про істор. долю України.

У поет. зб. «Річка Геракліта» (К., 2011) переважають мініатюри-акварелі та ліричні монологи – ре­акції на спектр подразників, що їх продукує сучасне життя світу й України, зокрема тріада час – віч­ність – пам’ять веде сюжет буття в поезії К. Вірші у зб. «Мадон­на Перехресть» (К., 2011) об’єдна­но переживанням минущості й неминущості буття, його втрат – і влади пам’яті над самовладдям часу, переживанням змінності всього сущого. Назва збір­ки апелює до давньої реліг. тра­диції ставити образ Мадонни на перехрестях доріг як благословення подорожнім. У сугестив. картині суєтної сучасності, зма­льов. у заголовному вірші, Мадонна Перехресть стає Мадонною Бездоріжжя. Але так не має бути, стверджує поетеса: «Мар­шрути горя і безчесть, // Світ на століття постарішав. // Стоїть Мадонна Перехресть, // Чи вже Мадонна Бездоріжжя! // І мчать, і мчать, числа їм несть. // Доро­га дальна й невідома. // Стоїть Мадонна Перехресть, // Благословляюча Мадонна». Вона дає надію на людську долю, на те, що люди і в цьому пекел. гарми­дері знайдуть дорогу одне до одного, до гідного змісту життя. До цього на перехрестях світ. доріг, часом незбагненних, і кли­че Поезія. У цьому разі – поезія К. Окремі твори К. перекладено ба­гатьма мовами світу.

Літ.: Барабаш Ю. Розмова по щиро­сті // Літ. газ. 1957, 2 серп.; Новиченко Л. Пора змужніння // Там само. 1962, 26 січ.; Симоненко В. Краса без красивостей // Молодь Черкащини. 1962, 23 берез.; Антоненко-Давидович Б. Пе­ред невижатою смугою // Дніпро. 1962. № 11; Іванисенко В. Один день з поетичного року // ЛУ. 1963, 20 груд.; Кошелівець І. Сучасна література в УРСР. Нью-Йорк, 1964; Первомайський Л. Мо­ва і майстерність // Первомайський Л. Творчий будень. К., 1967; Турбин В. Ли­на Костенко: века, годы, дни и мину­ты // Дружба народов. 1979. № 1; Бажан М. Поема про кохання і безсмертя // ЛУ. 1980, 4 берез.; Ільницький М. «Якби знайшлась неопалима книга…» // Прапор. 1980. № 8; Макаров А. Історія – сестра поезії (шкіц до портрета Ліни Костенко) // УМЛШ. 1980. № 10; Ільни­цький М. Неповторність – це доля // Прапор. 1981. № 3; Никанорова О. «Ду­ша не створить бутафорський плід…» // Дніпро. 1981. № 3; Макаров А. Поэ­зия – сестра истории: О стихотворном романе Лины Костенко «Маруся Чурай» // Дружба народов. 1982. № 2; Ян­ченко А. Любов і небо Марусі Чурай // Вітчизна. 1983. № 1; Никанорова О. Поезії одвічна висота. К., 1986; Салига Т. Поезія – це завжди неповторність: Мотиви худож. мислення у творчості Ліни Костенко // Вітчизна. 1986. № 5; Дзюба І. Неопалима книга // Україна. 1987. № 7; Барабаш Ю. Розмова по щи­рості з самим собою // ЛУ. 1987, 10 ве­рес.; Гольберг М. «Душа тисячоліть себе шукає в слові»: Роздуми над книж­кою Л. Костенко «Сад нетанучих скульп­тур» // Жовтень. 1988. № 6; Фізер І. Ше­деври поетичної літоісторії Ліни Костен­ко // Сучасність. 1988. № 7; Прісовський Є. Оновлююча пам’ять // Вітчиз­на. 1988. № 8; Брюховецький В. Ліна Костенко: Нарис життя і творчості. К., 1990; Гуцало Є. На всесвітніх косовицях (Про поезію Л. Костенко) // ЛУ. 1990, 22 берез.; Базилевський В. Поезія як мислення // Дніпро. 1990. № 3; Антонишин С. Місія слова (Ліна Костенко) // СіЧ. 1990. № 12; M. М. Nay­dan. Anamnesis in the Poetry of Lina Kostenko // Canadian Slavonic Papers. 1990. Vol. 32, № 2; W. Smyrniv. Authorial Comments in Lina Kostenko’s «Skifs’ka Odisseia» // Там само; D. Struk. The How, the What and the Why of «Marusia Chu­rai»: A Historical Novel in Verse by Lina Kostenko // Там само; M. T. Znayenko. Restoration of the Self through History and Myth in Lina Kostenko’s «Marusia Chu­rai» // Там само; O. Pachlovska. Il con­cetto di tempo e di storia nella poesia di Lina Kostenko // Ricerche Slavistiche. 1992–93. Vol. 39–40, № 2; F. Nieuważny. O poezji ukraińskiej: od Iwana Kotlarewşkiego do Liny Kostenko. Białystok, 1993; Майкл М., Найдан М. Інші поети в творчості Ліни Костенко // Сучасність. 1994. № 10; Кошарська Г. Творчість Ліни Костенко з погляду поетики експресивності. К., 1994; Її ж. Ще один підхід до поезії Лі­ни Костенко // СіЧ. 1996. № 8–9; Панченко В. Поезія Ліни Костенко. Кр., 1997; Клочек Г. Історичний роман Ліни Костенко «Маруся Чурай». Кр., 1998; P. Galeazzi. «Neve a Firezne» di Lina Kos­tenko, osmosi storica di due mondi cul­turali // L. Calvi, G. Girando та ін. L’Ucrai­na del XX secolo. Padovo, 1998; Жулинський М. Лицарство Духа: Про творчість Л. Костенко // Вітчизна. 2000. № 3–4; Краснова Л. Поезія Ліни Костенко: Посіб. для вчителів. Дрогобич, 2001; Овдійчук Л. Вивчення творчості Ліни Костенко в школі. Т., 2002; Барабаш С. Поетична історіософія Ліни Костенко: безсмертя Духу. Кр., 2003; Кулаковський О. Ліна Костенко: Нарис творчо-світогляд. біографії. Х., 2004; Карпенко Ю., Мельник М. Літературна оно­мастика Ліни Костенко. О., 2004; Пое­зія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних: Мат. круглого столу 18 березня 2005 року в Києво-Могилян. академії. К., 2005; Х., 2006; Вона як хліб: На пошану творчості Ліни Костенко (Публіка­ції 2004–2011). К., 2011; Дзюба І. Є пое­ти для епох. К., 2012.

І. М. Дзюба

Стаття оновлена: 2014