БЄ́ЛІЦЕР Володимир Олександрович (30. 09(13. 10). 1906, м. Рязань, Росія — 04. 03. 1988, Київ) — біо­хімік. Батько Н. Бєліцер. Доктор біо­логічних наук (1941), професор (1946), академік АН УРСР (1957). Заслужений діяч науки УРСР (1970). Державна премія УРСР в галузі науки і техніки (1987), премія імені О. Пал­ладіна АН УРСР (1982). Державні нагороди СРСР. Закінчив Московський університет (1930). Працював асистентом кафедри загальної біо­логії у 2-му Московському медичному ін­ституті (1930–33); науковий спів­робітник (1934–41), завідувач лабораторії (1941), старший науковий спів­робітник лабораторії фізіологічної хімії (1941–44) у Всесоюзному ін­ституті екс­периментальної медицини; 1944–88 — в Ін­ституті біо­хімії АН УРСР: завідувач лабораторії ферментів (1944–64), за­ступник директора з наукової роботи (1964–69), директор (1969–72), завідувач від­ділу структури і функції білка (1972–87), від 1987 — провід­ний науковий спів­робітник-консультант цього від­ділу. 1948–55 (за сумісництвом) — завідувач кафедри біо­хімії Київського медичного стоматологічного ін­ституту; 1955– 60 — професор кафедри біо­хімії Київського університету. Ви­вчав процеси гліколізу та диха­н­ня. Роз­крив нові особливості взаємодії цих процесів, які дають енергію живій клітині. Фундаментальне значе­н­ня має його від­кри­т­тя взаємозвʼязку між диха­н­ням та синтезом багатих на енергію фосфорних сполук. Б. встановив, що ланцюг окисно-від­новних реакцій клітин­ного диха­н­ня по­єд­наний з синтезом макро­енергічних фосфорних сполук. Від­кри­т­тя окисного фосфорилюва­н­ня — основного шляху викори­ста­н­ня енергії при кисневому дихан­ні, є одним з основних досягнень біо­хімічної науки. Низка робіт Б. присвячена встановлен­ню фізико-хімічної основи специфічних функцій білків. Ви­вче­н­ня денатурації білків (разом із К. Котковою) послужило основою для створе­н­ня білкового кровозамін­ника (БК-8). Від 60-х рр. Б. досліджував механізм зсі­да­н­ня крові. Спростувавши денатураційну теорію зсі­да­н­ня білка крові, поділив процес пере­творе­н­ня фібриногену в нерозчин­ну форму — фібрин — на ферментативну та полімеризаційну фази. Виявив нові закономірності само­скла­да­н­ня упорядкованої структури волокон фібрину. Ви­вче­н­ня системи фібриноген-фібрин дуже важливе з практичного по­гляду, оскільки прямо повʼязане з про­блемою тромбозів. Б. роз­крив низку закономірностей само­скла­да­н­ня надмолекулярних біо­логічних структур. Був редактором між­народного журналу «Thrombosis Research» (1985–87).