Біблія
БІ́БЛІЯ (грец. βιβλία — книги) — зібрання священних книг юдейської та християнської релігій; літературна памʼятка й історичне джерело, що містить різнорідні за змістом і формою оповіді, легенди, міфи, закони, зразки стародавньої духовної поезії від 12 ст. до н. е. до поч. 2 ст. н. е. Інші назви: Святе Письмо, Священне Писання. Складається з двох частин: Старого Заповіту (книги стародавньоєврейськими та арамейськими мовами; визнають юдеї та християни) і Нового Заповіту (грецькою мовою; визнають лише християни). Старий Заповіт — християнська назва Б., яка використовується для того, щоб відділити єврейську Б. від християнського Нового Заповіту. Єврейська Б. складається з трьох розділів, які на івриті мають назви — Тора (Пʼятикнижжя), Невіїм (Пророки), Кетувім (Писання). У християнському Старому Заповіті цей же склад творів поділений на 4 частини: Пʼятикнижжя Мойсеєве, книги історичні, книги навчальні поетичні, книги пророцькі (книги великих та малих пророків). Старий Заповіт подає відомості про початковий період духовного життя євреїв за патріархів Авраама, Ісаака та Якова. Історію визволення євреїв з єгипетської неволі відображено у Виходові; цій темі присвячено й інші 4 книги Пʼятикнижжя (Буття, Левит, Числа, Повторення Закону), де описуються події, що передували Виходові, зокрема створення світу й людини, мандри патріархів, перебування в Єгипті. Вихід розуміється не просто як втеча євреїв із ворожого їм Єгипту, а як осягнення істинного Бога і укладення з ним Заповіту — договору, союзу. Найдавнішу частину Старого Заповіту створили єрусалимські духівники в 11 ст. до н. е. Близько 7 ст. до н. е. були обʼєднані книги Елогіста та Ягвіста, що зʼявилися у 9–8 ст. до н. е. У 5 ст. до н. е., за часів діяльності священика-реформатора Ездри, обʼєднано й відредаговано усі 5 частин Тори — книги Буття, Вихід, Левит, Числа й Повторення Закону. Особливе місце в Старому Заповіті належить книгам пророків, що створювались у 8–2 ст. до н. е. і пройняті вірою у пришестя Месії, який відбудує царство Давидове й покарає грішників. Під час укладання окремих книг Старого Заповіту відбувалося формування ідеї Бога Ягве. Ще в період побудови першого храму в 622–621 рр. до н. е. проведено релігійну реформу з метою зміцнення культу Ягве. В Старому Заповіті знаходимо оповідь про те, як першосвященик Хілкія знайшов у Єрусалимському храмі книгу Закону й передав її цареві Йосії. Ознайомившись з нею, цар наказав звільнити храм від усіх богів, окрім Ягве. Було знищено ідолів, численних ваалів, вигнано їх жреців; переслідувань зазнали чарівники й оракули. Централізація культу Ягве тісно повʼязана з необхідністю піднесення духовних прагнень над тимчасовими житейськими, а також для політичної централізації, згуртування народу навколо царя, який перебував під заступництвом єдиного Бога. Ясний образ Ягве, творця неба і землі, чітко описав зі свого пророчого видіння пророк Ездра: Ягве єдиний, всесправедливий, всесвятий, всемилосердний, довготерпеливий, всемилостивий Бог, який прощає вину, але й карає нерозкаяних грішників.
Монотеїстична ідея Бога як всюдисущої Особи перейшла від юдеїв до християн разом зі Старим Заповітом, що в першохристиянських общинах вважався власне Б. З появою християнської літератури Б. додавалася до єврейських текстів. Повна ж християнська Б. остаточно сформувалася в перші віки н. е., коли було складено Новозаповітний канон, куди увійшли чотири Євангелії (від Матвія, Марка, Луки й Іоана). Перші три книги — т. зв. синоптичні; присвячені тілесному життю й діяльності Ісуса Христа, його мученицькій смерті на хресті, Воскресінню і Вознесінню. Четверта Євангелія від Іоана Богослова робить акцент на божественній суті Ісуса Христа як Боголюдини із зазначенням того, що втілений Христос є втілена в образ людини Ідея, тобто Слово, те саме Слово, яке споконвіку було в Бога, і саме було Богом. Далі — історична книга Дії апостолів та 21 апостольське послання. Завершує Новий Заповіт єдина пророча книга — Апокаліпсис, або Обʼявлення св. Іоана Богослова. Старий Заповіт увійшов до християнської Б. у грецькому александрійському перекладі сімдесяти толковників (Септуагінта). В ньому було більше книг, ніж у єврейському тексті. Новозаповітні книги прийняті також у грецькій редакції, хоча, ймовірно, для деяких з них існували арамейські оригінали. Цей текст є основою всіх християнських перекладів Б., першим з яких була т. зв. Вульгата, перекладена латинською мовою Єронимом (4 ст. н. е.), що стала базою католицького канону, а також вірменських, грузинських, ефіопських перекладів. У 14 ст. Дж. Вікліф переклав Б. англійською мовою, а в 16 ст. М. Лютер — німецькою. Наприкінці 1971 окремі частини Б. видано 1457-ма мовами світу, повні видання — 253-ма мовами.
П. В. Голобуцький
Переклади Біблії українською мовою
Священне Писання було відоме в Україні задовго до офіційного запровадження християнства 988 у Київській Русі-Україні — в різних мовах, передусім у грецькій і давньословʼянській. Св. Кирило бачив у середині 9-го ст. Св. Євангелії в Криму, «писані руськими письменами». Біблійні тексти на українських етнотеренах уперше зʼявилися в грецьких колоніях Українського Причорноморʼя, що віддавна давало притулок інакодумцям, якими за апостольської доби були першохристияни — засланці, втікачі, вигнанці. Основні біблійні тексти існували за тих часів грецькою мовою в александрійській інтерпретації. На основі тих текстів провадилися офіційна богослужба, але казання (проповіді) обовʼязково виголошувалися місцевою словʼянською мовою. Якщо ж священик чи єпископ мови не знав, то залучали перекладача. Могли бути і якісь латинські тексти, особливо в оточенні св. Климента. Із завершенням міграції народів формується церковнословʼянський канон у кириличному та глаголичному алфавітах. Після Кирила й Мефодія (9 ст.) вагому роль відіграли Болгарія та богомильські переписувачі священних книг.
Запровадження князем Володимиром християнства візантійського обряду (988) істотно вплинуло на історичну долю нашої країни, на розвиток мови та літератури. Значну роль у розвитку християнської цивілізації відіграли міжнародні звʼязки (дипломатичні, торговельні, військові) з Центральною та Західною Європою, де робота над перекладами цих текстів почалася у 12–13 ст. Із прийняттям Україною християнства Святе Письмо розповсюджувалося шляхом перекладів та переписів книг Нового Заповіту для літургійних читань у храмах — т. зв. Євангелій апракосів. Із Старого Заповіту найчастіше переписувано Псалтир (найвідоміша памʼятка — рукописний на пергаменті Київський Псалтир, 1397). У рукописній традиції біблійні тексти хоч і були давньословʼянською мовою, містили багато елементів української народної мови від Остромирового Євангелія 1056–57 до Пересопницького Євангелія 1556–61. Від 16 ст. зʼявляються друковані Євангелії для церковного читання, видані в Західній і Наддніпрянській Україні. Перша надрукована в Україні Біблія з усіма канонічними книгами — Острозька 1580–81 — сприяла інтенсифікації перекладів священних текстів українською мовою. Спроби перекладів Святого Письма українською літературною мовою сягають 30–40-х рр. 19 ст. Упродовж 19 ст. виконано три часткових і один повний переклади Біблії українською мовою. 1842 М. Шашкевич переклав уривки Євангелія від св. Матвія і повністю Євангеліє від св. Іоана. 1860–62 П. Морачевський переклав усі чотири Євангелії українською мовою (кращий частковий переклад Біблії у 19 ст.). 1874– 77 А. Кобилянський переклав 2 євангельські книги: від св. Луки і від св. Іоана. Повний переклад Біблії українською мовою здійснив у 1858–97 П. Куліш: почав перекладати не зі Старого, а з Нового Заповіту і не з давніх оригінальних мов (давньоєврейської та давньогрецької), а з давньословʼянської. Цю початкову стадію його роботи не було схвалено Лондонським біблійним товариством — установою, яка контролювала якість перекладів Біблії національними мовами у світі. П. Куліш взявся за переклад із давньоєврейської та давньогрецької мов, залучивши до роботи богослова й фізика І. Пулюя. На початку 80-х рр. 19 ст. рукопис перекладу був готовий, а низку книг Нового Заповіту надруковано окремими випусками у Львові та Відні. Рукопис Старого Заповіту згорів 1885 під час пожежі. П. Куліш вдруге почав перекладати Старий Заповіт і працював над ним до 1897. Він переклав до 90 % тексту, проте не встиг наново перекласти 6 книг (першої й другої Паралипоменон, Ездри, Неємії, Естери, Даниїла). На зламі 19– 20 ст. переклад цих книг завершив І. Нечуй-Левицький. Псалтир (одну з книг Старого Заповіту) повністю переклав І. Пулюй. Кулішів переклад Біблії (у співпраці з І. Пулюєм та І. Нечуєм-Левицьким) надруковано 1903 у Відні. Друкувати Б. українською мовою в Росії заборонили, не допомогло й звертання про дозвіл до російської цариці, яке надіслала Г. Барвінок. Переклад Нового Заповіту П. Морачевського, виконаний 1860, але заборонений наказом П. Валуєва 1863, виданий лише 1906. Загалом у 20 ст. виконано близько 20-и часткових і 4 повні переклади Біблії українською мовою. Часткові переклади — переважно книги Нового Заповіту, іноді з додатком 1–2-х книг зі Старого Заповіту (Псалтиря і Соломонових приповістей). Перекладачами були священики О. Бачинський (1903), Я. Левицький (1921–25), М. Кравчук (1937), Т. Галущинський (1946), митрополит (від 1995 патріарх) Філарет (Михайло Денисенко, 80-і рр.), кардинал Мирослав-Іван Любачівський (70–80-і рр.), протестантські пастори Я. Духонченко, В. Домашовець (обидва — 70–80-і рр.); неканонічні і невизнані жодною Церквою переклади робили Л. Лутковський (80-і рр.), О. Герасимчук, Є. Дулуман (обидва — 80–90-і рр.) та ін. Повні переклади Біблії у 20 ст. здійснили митрополит Іларіон (1927–58 переклав канонічні книги обох Заповітів), І. Хоменко (під назвою «Святе Письмо», 1945–63, з додатком до 39-и книг Старого Заповіту ще 8-и книг т. зв. 2-го канону при сталому числі 27-и книг Нового Заповіту), священик Р. Турконяк (1993– 2002, з додатком до 39-и канонічних старозаповітних книг ще 10-и книг 2-го канону; увесь переклад Біблії здійснив під егідою Українського біблійного товариства з давньогрецької мови, з т. зв. «критичного тексту», тобто оригіналу, уточненого і виправленого біблієзнавцями різних країн упродовж 2-ї половини 20 ст.). З нагоди великого ювілею Різдва Христового (2000) Українське біблійне товариство надрукувало Новий Заповіт (Старий Заповіт готується до друку) у перекладі Р. Турконяка. Часткові й повні переклади Біблії, виконані різними авторами у 20 ст., надруковані в Україні чи за її межами, відображали розвиток і зміни в правописі української мови та досягнення українського та світового біблієзнавства.
Упродовж історії перекладу Біблії в Україні за першоджерело бралися різні тексти, що обумовлювалося ідеологічними настановами перекладачів і замовників; ці тексти — грецькою, латинською, єврейською, церковнословʼянською та іншими мовами — були в різних редакціях і характеризувалися невисоким рівнем філологічного опрацювання. Неодноразово після Острозької Біблії траплялося, що формально переклад робився з єврейської, арамійської та грецької або з латини, а насправді з польської, німецької або російської — залежно від освіти перекладача і наявності необхідної літератури. Наукові текстологічні засади почали формуватися в українському біблійному перекладацтві ще під час роботи над Острозькою Біблією. Послідовно вони використовувалися у 20 ст. Основні українські переклади 20 ст. (І. Огієнка, О. Бачинського, І. Хоменка) робилися з біблійних мов (єврейської, арамійської, грецької), проте аналіз текстів виявляє вплив поодиноких латинських, польських, німецьких, російських, англійських, італійських, французьких вставок. Окрім того, переклади підлягали остаточній редакції залежно від церковних установок, передусім українського православʼя, а не вимог чи побажань тієї або іншої конфесії. Ця тенденція в теорії українського біблійного перекладацтва зберігалася до кінця 20 ст. У 2-й половині 20 ст. зʼявилося тяжіння до певного експериментування з текстами Святого Письма. Так, опираючись впливові перекладу І. Огієнка, Московський патріархат санкціонував русифіковане видання Нового Заповіту. Доктор філософських наук В. Зоц «благословив» у світ російський «авторский перевод» священика Л. Лутковського, у котрому за «оригінал» правила довільна добірка текстів різних редакцій. Вийшла низка видань «Біблійних оповідей» польського письменника З. Косідовського, не достовірних, а то й сфальсифікованих з наукового погляду. Є т. зв. переклади Біблії для дітей, що є фактично довільними переказами. Це здебільшого щедро ілюстровані видання, зроблені на основі російських текстів Біблії у редакціях 19 ст. Створюються релігійні обʼєднання й товариства, котрі довільно використовують біблійні тексти для боротьби з антисоціальними явищами. Українські римокатолики практикують театральні дійства на теми Нового та Старого Заповітів. Наприкінці 20 ст. пожвавилися біблійні студії в Україні, передусім на основі православних, римокатолицьких та грекокатолицьких вищих духовних навчальних закладів у Києві та Львові. Однак дослідники мало працюють з оригінальними текстами, не беруть до уваги проблеми багатомовності як самих джерел для перекладів Біблії українською мовою, так і наявних у зарубіжних країнах перекладених видань.
Д. В. Степовик
