Костецький Ігор - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Костецький Ігор

КОСТЕ́ЦЬКИЙ Ігор (справж. – Мерзляков Іван В’ячеславович; 01(14). 05. 1913, Київ – 14. 06. 1983, с. Швайкгайм, побл. Штуттґарта, Німеччина) – поет, прозаїк, драматург, історик літератури, есеїст, пере­кладач, видавець. Син В. Мерзлякова, чоловік Е. Котмаєр. Чл. ПЕН-клубу. Закін. Київ. технікум вод. транспорту. Працював за фахом у верхів’ях Дніпра, на р. Сож. Організовував літ.-мист. вечори, концерти, виставки, ви­давав рукопис. ж. «Художествен­ная эклектика». Написав низку оповідань під враженням від творчості Дж. Конрада. 1933–35 навч. у Ленінгр. театр. уч-щі (ни­ні С.-Пе­тербург) і Держ. ін-ті мист-ва (Москва). Виїхав до м. Перм (РФ), де працював інструктором обл. відділу культури та керував самодіял. театр. колективом. Створив кіносцена­рій «Слово о полку Ігоревім», який надіслав О. Довженку. 1940 переїхав до Вінниці. 1941 мобілі­зов. до рад. армії, згодом потра­пив у оточення і залишився на окупов. території. Викладав у Вінн. фармацевт. ін-ті, був ред. г. «Вінницькі вісті».

Від осені 1942 – на примус. роботах у Ні­меччині, де й залишився після вій­ни. Брав участь у літ. житті укр. еміграції. Працював у г. «Україн­ська трибуна» (1947), «Українські вісті» (1950), спів­працював з аль­манахом «ХОРС» (1947). Писав укр. і нім. мовами. Один із засн. літ.-мист. об’єдн. «Мистець­кий український рух» («МУР», 1946) та Укр. шекспірів. т-ва (1957). Йо­го співдоповідь на збо­рах об’єд­нан­ня «Український реалізм ХХ сто­річчя» («МУР», Реґенсбурґ, 1947, зб. 3) перейнята ідеєю «неповороту назад» і руху вперед, що до певної міри була полемічною стосовно абсолютизації традицій ВАПЛІТЕ і неоромантизму; натомість він бачив велике май­бутнє нового укр. реалізму, що вбере світоглядні здобутки сучасності, зніме «антитезу ідеалізм–матеріалізм».

К. закликав до заг.-люд. тематики, в якій і «лежить проб­ний камінь національности письменника»; уявляв, що коли укр. письменників «не втискатимуть силоміць у про­крустове ложе поточно-політич­ної схеми», вони «свідомо відда­дуть український зміст своїх тво­рів на службу всьому людству». До цього він прагнув у влас. твор­чості. У перших зб. «Оповідання про переможців» (1946), «Там, де початок чуда» (1948; обидві – Мюн­хен) поєднав традиц. і модерніст. форми. Усупереч звину­ваченням у ненаціо­нальності, що лунали на його адресу, ці кни­ги засвідчили його психол. і етич­ну причетність до проблематики укр. життя, насамперед нац.-визв. руху.

В новелі «Тобі належить цілий світ» (1946) діють вояки УПА – полковник Дробот, сот­ник Корбутяк, радистка Дуся («Коли розстрілювали Дусю, во­на дивилася так ясно і не тремтіла» – це спомин німця). Підзаголовок оповідання – «Притча вда­реного по голові німця». Цей німець, якого вчили, що йому на­лежить цілий світ, пройшовши війну і побачивши облудність претензій на панування, збагнув укр. поета Шевченка: «Обніміте, брати мої, найменшого брата» – тільки так можна володіти світом… Оповідання «Перед днем грядущим» (1947) присвяч. па­м’яті Олега Ольжича. Інтелек­туал. напругу в ньому створює колізія Поет (романтик) – Професор (ра­ціоналіст). Професор намагається утримати Поета від жертов. кроку – терорист. акту проти нім. окупац. влади. Він переконує Поета в тому, що той не має пра­ва губити свій талант, що його місія важливіша; зрештою, окупанти – «це не супротивник, це просто масовий винищувач», який за одного розстріляє тисячу. Але Поет твердо повторює, що його «ніхто не посилає на смерть. Я сам», і що є поклик, вищий за доцільність, і що цей його вибір – не «мазохізм ризику»: він повинен довести, на що здатен «великий поневолений нарід».

Ідучи на смерть, Поет дає Професорові листа, який стає етич. кульмінацією оповідання, вносячи несподівані та найдраматичніші моменти в Поетову психологію самопожертви: він не тільки не розраховує на славу чи бодай на визнання свого вчинку («ніхто не подякує і не згадає доб­рим словом»), а знає, що «настане час, коли не буде такого наклепу, якого б не чіпляли» до нього. Але він мусить іти, і мусять іти тільки ті, хто на інше не розраховує. Це оповідання, насичене гострими «передсмерт.» одкровеннями і зіткненням різних позицій, – одне з найглибших осягнень психології підпіль­ника-революціонера у літ-рі 20 ст.

Написані у 1940-х рр. експерим. протоабсурдист. п’єси склали зб. «Театр перед твоїм порогом» (Мюнхен, 1963). Створив комедію антифашист. спрямування «Черниці», п’єси «Смерть кардинала», «Спокуси несвятого Антона» (1946), «Близнята ще зустрі­нуться» (1947). Найхарак­терніша з них – містерія «Дійство про велику людину» (1948). Оз­начення «містерія» виправдане химерністю ситуацій, перериван­ням дії інтермедіями, постій. муз. супроводом (музика у К. – ок­ре­ма діюча особа). Містерія ди­хає атмосферою перших повоєн. ро­ків у Німеччині. За химер. про­ре­чистістю багатого спектру пер­со­нажів відчувається де­з­­орієнтованість, розгубленість у химер­но-нахаб. самоідентифікаціях («Хто ми? – злочинці, правдолюбці, барани, соколи. Просто набрід…». Цим питанням починається і закінчується твір – без відповіді). Другий мотив міс­терії – зрушеність часу: чи можна його зупинити? повернути на­зад? що несуть трансформації часу? Хоча, як каже один із персонажів: «Я певен… що в цьому світі вже нічого не буде. Дітки, світ обкружив повне коло і загнався носом у власну гузницю. Так сказано у пророків. Ніхто біль­ше не відкриє закону тяжіння… Ніхто не проголосить більше дик­татури. Ніхто, бо всі знають: ра­но або пізно навіть найбільш гра­ціозного диктатора по­вісять за ноги. Бо немає вже, дітки, вели­ких людей. Немає і не буде. Учо­ра я читав у газеті, що не буде більше ані надлюдей, ані підлюдків. Будуть самі тільки співлюди». Однак і для цієї ілюзії місця не залишається. У містерії гостро звучать сатир. мотиви, зокрема у сценах появи без­імен. і безликих лідерів політ. пар­тій.

Спільно з дружиною 1955 засну­вав у Штуттґарті вид-во «На го­рі» (назва символізувала прагнен­ня до мист. височин). У вид-ві на­друковано чимало творів світ. кла­сики в укр. перекладах, зокрема серію перекладів європ. драма­тургії. Від 1960-х рр. писав п’є­си нім. мовою, статті про укр. еміграц. письменників та есе про зх.-європ. літераторів. У літ.-крит. есеях, присвяч. сучас. укр. літ-рі, дистанціювався від традиціона­лізму й орієнтувався на новатор. тенденції (за визначенням Ю. Ше­вельова, був «європеїстом»), популяризував кращі зраз­ки сучас. укр. літ-ри, зокрема творчість шістдесятників. Чимало есеїв присвятив питанням театру, зокрема українського. Вагомий внесок зробив К. в укр. шекспіріану. Йому належать дослідж. «Шекспірові твори на Україні» (1959), «Деякі питання перекладу Шекспіра на слов’я­нські мови» (1961). До 400-річчя з дня народж. письменника надрукував пр. «Душа сторіччя» («Сучасність», 1964, № 7), де ґрунтовно розглянув широкий спектр оцінок творчості В. Шекспіра і поставив його постать, як і взагалі тип поета «єлизаветин. доби», в істор. контекст, під­давши сумніву пізніші довіл. пре­тензії, породжені ін. естет. систе­мами (від Вольтера до Л. Толсто­го). Тут К. спирався на сукуп­ність суджень як сучасників В. Шекспіра, так і шекспірознавців різних часів. Укр. шекспіріану К. вва­жав однією з найбагатших і най­цікавіших у Європі, наголошуючи на перекладац. набутку від часів П. Куліша до М. Рильського й В. Барки та театр. виставах від режисер. плану «Отел­ло» П. Саксаганського й «Макбета» Леся Курбаса до «Короля Ліра» з М. Крушельницьким у гол. ролі. Свої власні переклади з В. Шек­спіра («Ромео і Джульєтта», Мюн­хен, 1957; «Король Лір», 1969) супроводив екскурсами в пере­кладац. й сценічну історію відповід. творів. Також переклав укр. мовою низку його сонетів у сти­лістиці укр. бароко (1958), твори Т.-С. Еліота («Вибраний Т.-С. Елі­от: Поезія, драма, есей», Мюнхен, 1955), вибр. праці Е. Паунда (1960) і С. Ґеорґе (1971), поезію Ф. Ґарсії Лорки (1958), Р.-М. Рільке (1971), П. Верлена (1979); франкомов. поетів канад. провінції Квебек (зб. «Поезія. Квебек від Сен-Дені – Гарно до наших днів», Нью-Йорк, 1972); нім. – роман «Собор» О. Гончара (1970, спів­авт.). Підтримував зв’язки із Г. Кочуром та ін. представниками «неофіц.» літ. життя в Україні. Опублікував спогади В. Інкіжинова про його працю в театрі «Березіль» та зу­стрічі з Лесем Курбасом. Автор дослідж. «Данте в українській лі­тературі» (1980). У Києві 2005 опубл. вибрані твори К. «Тобі належить цілий світ»; у ж. «Ку­р’єр Кривбасу» вміщено окремі його есеї: «Тло поетичної візії Езри Паунда», «Стефан Ґеорґе: Особистість, доба, спадщина» (2001, № 10), «Український реалізм ХХ сторіччя», «Три маски» (2007, № 1–2), «Душа сторіччя», «Презнаменита й прежалісна трагедія Ромео та Джульєтти» (2008, № 3–4); а також під псевд. Юрій Корибут (2007, № 1–2) – есеї «Про творчий дух слова», «Про стиль епохи і про універсальний роман», «Театр площинний і театр об’ємний», «Український трагедійний театр», «Наш містерійний театр».

К. повертається в Україну з великим запізненням. Для публікації та дослідж. його творчості багато зробив М.-Р. Стех, який слушно вважає К. «одним з найоригінальніших наших пись­менників-авангардистів». Він співзвучний світогляд. і стилістич. шуканням сучас. укр. літ-ри. Цікаву думку висловила дослід­ниця І. Юрова: за нормал. істор. обставин твори К. (якби були ві­домі в Україні) підготували б пу­бліку до сприйняття нашого най­молодшого літ. покоління – С. Жадана, Г. Прохаська, Ю. Іздрика, І. Бондаря-Терещенка та ін., а натомість вийшло так, що вони підготували нас до сприйняття К. Такий парадокс…

Літ.: Залеська-Онишкевич Л. Близнята ще зустрінуться: Антологія дра­матургії укр. діаспори. К.; Л., 1997; Стех М.-Р. Містерія стилю // Критика. 2001. № 1–2; Його ж. Містичний родовід великої людини // Там само. 2002. № 1–2; Павличко С. Д. Теорія літератури. К., 2002; Грабович Г. Тексти і мас­ки. К., 2005; Юрова І. Творча особистість І. Костецького у літературному дискурсі II половини ХХ століття. Д., 2006; Стех М.-Р. Оглянувшись на півстоліття… Ігор Костецький про літературу і театр // Кур’єр Кривбасу. 2007. № 1–2; Дроздовський Д. Шекспірівський дискурс модерності: версія Ігоря Костецького // Всесвіт. 2013. № 1–2.

І. М. Дзюба

Стаття оновлена: 2014