КОСТЕ́ЦЬКИЙ Ігор (справжнє — Мерзляков Іван Вʼячеславович; 01(14). 05. 1913, Київ — 14. 06. 1983, с. Швайкгайм, по­близу Штут­тґарта, Німеч­чина) — поет, прозаїк, драматург, історик літератури, есе­їст, пере­­кладач, видавець. Син В. Мерзлякова, чоловік Е. Котмаєр. Член ПЕН-клубу. Закінчив Київський технікум водного транс­порту. Працював за фахом у верхівʼях Дні­пра, на р. Сож. Організовував літературно-мистецькі вечори, концерти, ви­ставки, ви­давав рукописний журнал «Художествен­ная эклектика». Написав низку оповідань під враже­н­ням від творчості Дж. Конрада. 1933–35 на­вчався у Ленін­градському театральному училищі (ни­ні Санкт-Пе­тербург) і Державному ін­ституті мистецтва (Москва). Ви­їхав до м. Перм (РФ), де працював ін­структором обласного від­ділу культури та керував самодіяльним театральним колективом. Створив кіносцена­рій «Слово о полку Ігоревім», який надіслав О. Довженку. 1940 пере­їхав до Він­ниці. 1941 мобілі­зований до радянської армії, згодом потра­пив у оточе­н­ня і залишився на окупованій території. Викладав у Він­ницькому фармацевтичному ін­ституті, був редактором газети «Він­ницькі вісті».

Від осені 1942 — на примусових роботах у Ні­меч­чині, де й залишився після війни. Брав участь у літературному житті української еміграції. Працював у газеті «Україн­ська трибуна» (1947), «Українські вісті» (1950), спів­­працював з аль­манахом «ХОРС» (1947). Писав українською і німецькою мовами. Один із засновників літературно-мистецького обʼ­єд­на­н­ня «Мистець­кий український рух» («МУР», 1946) та Українського шек­спірівського товариства (1957). Йо­го спів­доповідь на збо­рах обʼєд­нан­ня «Український реалізм ХХ сто­річ­чя» («МУР», Реґенсбурґ, 1947, зб. 3) пере­йнята ідеєю «неповороту назад» і руху вперед, що до певної міри була полемічною стосовно абсолютизації традицій ВАПЛІТЕ і неоромантизму; натомість він бачив велике май­бутнє нового українського реалізму, що вбере світо­глядні здобутки сучасності, зніме «антитезу ідеалізм–матеріалізм».

К. закликав до загальнолюдської тематики, в якій і «лежить проб­ний камінь національності письмен­ника»; уявляв, що коли українських письмен­ників «не втискатимуть силоміць у про­крустове ложе поточно-політич­ної схеми», вони «сві­домо від­да­дуть український зміст своїх тво­рів на службу всьому людству». До цього він прагнув у власної твор­чості. У перших збірниках «Оповіда­н­ня про пере­можців» (1946), «Там, де початок чуда» (1948; обидві — Мюн­хен) по­єд­нав традиційні і модерністські форми. Усупереч звину­ваче­н­ням у ненаціо­нальності, що лунали на його адресу, ці кни­ги засвідчили його психологічну і етич­ну причетність до про­блематики українського життя, насамперед національно-визвольного руху.

В новелі «Тобі належить цілий світ» (1946) діють вояки УПА — полковник Дробот, сот­ник Корбутяк, радистка Дуся («Коли роз­стрілювали Дусю, во­на дивилася так ясно і не тремтіла» — це спомин німця). Підзаголовок оповіда­н­ня — «Притча вда­реного по голові німця». Цей німець, якого вчили, що йому на­лежить цілий світ, про­йшовши війну і побачивши облудність претензій на панува­н­ня, збагнув українського поета Шевченка: «Обніміте, брати мої, найменшого брата» — тільки так можна володіти світом… Оповіда­н­ня «Перед днем грядущим» (1947) присвячене па­мʼяті Олега Ольжича. Інтелек­туальну напругу в ньому створює колізія Поет (романтик) — Професор (ра­ціоналіст). Професор намагається утримати Поета від жертовного кроку — терористичного акту проти німецької окупаційної влади. Він пере­конує Поета в тому, що той не має пра­ва губити свій талант, що його місія важливіша; зрештою, окупанти — «це не су­противник, це просто масовий винищувач», який за одного роз­стріляє тисячу. Але Поет твердо по­вторює, що його «ніхто не посилає на смерть. Я сам», і що є поклик, вищий за доцільність, і що цей його вибір — не «мазохізм ризику»: він повинен довести, на що здатен «великий поневолений нарід».

Ідучи на смерть, Поет дає Професорові листа, який стає етичною кульмінацією оповіда­н­ня, вносячи несподівані та найдраматичніші моменти в Поетову психологію самопожертви: він не тільки не роз­раховує на славу чи бодай на ви­зна­н­ня свого вчинку («ніхто не подякує і не згадає доб­рим словом»), а знає, що «на­стане час, коли не буде такого наклепу, якого б не чіпляли» до нього. Але він мусить іти, і мусять іти тільки ті, хто на інше не роз­раховує. Це оповіда­н­ня, насичене гострими «перед­смертними» одкрове­н­нями і зі­ткне­н­ням різних позицій, — одне з най­глибших осягнень психології під­піль­ника-революціонера у літературі 20 ст.

Написані у 1940-х роках екс­периментальні протоабсурдистські пʼєси склали збірник «Театр перед твоїм порогом» (Мюнхен, 1963). Створив комедію антифашистського спрямува­н­ня «Черниці», пʼєси «Смерть кардинала», «Спокуси несвятого Антона» (1946), «Близнята ще зустрі­нуться» (1947). Найхарак­терніша з них — містерія «Дійство про велику людину» (1948). Оз­наче­н­ня «містерія» виправ­дане химерністю ситуацій, пере­риван­ням дії інтермедіями, по­стійним музичним су­проводом (музика у К. — ок­ре­ма діюча особа). Містерія ди­хає атмо­сферою перших повоєн­них ро­ків у Німеч­чині. За химерною про­ре­чистістю багатого спектру пер­со­нажів від­чувається де­з­­орієнтованість, роз­губленість у химер­но-нахабних самоідентифікаціях («Хто ми? — злочинці, правдолюбці, барани, соколи. Просто набрід…». Цим пита­н­ням починається і закінчується твір — без від­повіді). Другий мотив міс­терії — зрушеність часу: чи можна його зупинити? повернути на­зад? що несуть транс­формації часу? Хоча, як каже один із персонажів: «Я певен… що в цьому світі вже нічого не буде. Дітки, світ обкружив повне коло і загнався носом у власну гузницю. Так сказано у пророків. Ніхто біль­ше не від­криє закону тяжі­н­ня… Ніхто не проголосить більше дик­татури. Ніхто, бо всі знають: ра­но або пізно навіть найбільш гра­ціозного диктатора по­вісять за ноги. Бо немає вже, дітки, вели­ких людей. Немає і не буде. Учо­ра я читав у газеті, що не буде більше ані надлюдей, ані під­людків. Будуть самі тільки спів­люди». Однак і для цієї ілюзії місця не залишається. У містерії гостро звучать сатиричні мотиви, зокрема у сценах появи без­імен­них і без­ликих лідерів політичних партій.

Спільно з дружиною 1955 засну­вав у Штут­тґарті видавництво «На го­рі» (назва символізувала прагнен­ня до мистецьких височин). У видавництві на­­друковано чимало творів світової кла­сики в українських пере­кладах, зокрема серію пере­кладів європейської драма­тургії. Від 1960-х років писав пʼє­си німецькою мовою, стат­ті про українських еміграційних письмен­ників та есе про західноєвропейських літераторів. У літературно-критичних есеях, присвячених сучасній українській літературі, ди­станціювався від традиціона­лізму й орієнтувався на новаторські тенденції (за ви­значе­н­ням Ю. Ше­вельова, був «європе­їстом»), популяризував кращі зраз­ки сучасної української літератури, зокрема творчість шістдесятників. Чимало есеїв присвятив пита­н­ням театру, зокрема українського. Вагомий внесок зробив К. в українську шек­спіріану. Йому належать дослідже­н­ня «Шек­спірові твори на Україні» (1959), «Деякі пита­н­ня пере­кладу Шек­спіра на словʼя­нські мови» (1961). До 400-річчя з дня народже­н­ня письмен­ника на­друкував працю «Душа сторіч­чя» («Сучасність», 1964, № 7), де ґрунтовно роз­глянув широкий спектр оцінок творчості В. Шек­спіра і по­ставив його по­стать, як і взагалі тип поета «єлизаветинської доби», в історичний контекст, під­­давши сумніву пізніші довільні пре­тензії, породжені іншими естетичними систе­мами (від Вольтера до Л. Толсто­го). Тут К. спирався на сукуп­ність суджень як сучасників В. Шек­спіра, так і шек­спіро­знавців різних часів. Українську шек­спіріану К. вва­жав однією з найбагатших і най­цікавіших у Європі, наголошуючи на пере­кладацькому набутку від часів П. Куліша до М. Рильського й В. Барки та театральних ви­ставах від режисерського плану «Отел­ло» П. Саксаганського й «Макбета» Леся Курбаса до «Короля Ліра» з М. Крушельницьким у головній ролі. Свої власні пере­клади з В. Шек­­спіра («Ромео і Джульєт­та», Мюн­хен, 1957; «Король Лір», 1969) су­проводив екс­курсами в пере­кладацьку й сценічну історію від­повід­них творів. Також пере­клав українською мовою низку його сонетів у сти­лістиці українського бароко (1958), твори Т.-С. Еліота («Ви­браний Т.-С. Елі­от: Поезія, драма, есей», Мюнхен, 1955), ви­брані праці Е. Паунда (1960) і С. Ґеорґе (1971), поезію Ф. Ґарсії Лорки (1958), Р.-М. Рільке (1971), П. Верлена (1979); франкомовних поетів канадської провінції Квебек (збірник «Поезія. Квебек від Сен-Дені — Гарно до наших днів», Нью-Йорк, 1972); німецької — роман «Собор» О. Гончара (1970, спів­автор). Під­тримував звʼязки із Г. Кочуром та ін. пред­ставниками «неофіційних» літературного життя в Україні. Опублікував спогади В. Інкіжинова про його працю в театрі «Березіль» та зу­­стрічі з Лесем Курбасом. Автор дослідже­н­ня «Данте в українській лі­тературі» (1980). У Києві 2005 опубліковано ви­брані твори К. «Тобі належить цілий світ»; у журналі «Ку­рʼєр Кривбасу» вміщено окремі його есеї: «Тло поетичної візії Езри Паунда», «Стефан Ґеорґе: Особистість, доба, спадщина» (2001, № 10), «Український реалізм ХХ сторіч­чя», «Три маски» (2007, № 1–2), «Душа сторіч­чя», «Презнаменита й прежалісна трагедія Ромео та Джульєт­ти» (2008, № 3–4); а також під псевдонімом Юрій Корибут (2007, № 1–2) — есеї «Про творчий дух слова», «Про стиль епохи і про універсальний роман», «Театр площин­ний і театр обʼємний», «Український трагедійний театр», «Наш містерійний театр».

К. повертається в Україну з великим запізне­н­ням. Для публікації та дослідже­н­ня його творчості багато зробив М.-Р. Стех, який слушно вважає К. «одним з на­йоригінальніших наших пись­мен­ників-авангардистів». Він спів­звучний світо­глядним і стилістичним пошукам сучасної української літератури. Цікаву думку висловила дослід­ниця І. Юрова: за нормальних історичних об­ставин твори К. (якби були ві­домі в Україні) під­готували б публіку до сприйня­т­тя нашого най­молодшого літературного поколі­н­ня — С. Жа­дана, Г. Прохаська, Ю. Іздрика, І. Бондаря-Терещенка та ін., а натомість ви­йшло так, що вони під­готували нас до сприйня­т­тя К. Такий парадокс…