Костецький Олександр Володимирович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Костецький Олександр Володимирович

КОСТЕ́ЦЬКИЙ Олександр Володимирович (14. 11. 1954, Київ – 04. 01. 2010, там само) – живописець. Син В. Кос­­тецького та Г. Новохрещенової, онук М. Костецького, чоловік О. Козловської. Чл. НСХУ (2003). Закін. Київ. худож. ін-т (1979; майстерня В. Шаталіна). Відтоді працював у Худож. фон­­ді УРСР. Від 1989 – на твор. робо­ті. Учасник мист. виставок від 1977. Персон. виставки – у Києві (1987–88, 1998, 2003, 2006), Нью-Йорку (1989, 1991–2001), Філа­­дельфії (1991; обидва – США), Барселоні (Іспанія, 1998), Мангаймі (Німеччина, 2003). Лауре­­ат конкурсу на створення сучас. герба Києва (1991). Осн. напрям – містич. сюрреалізм, для якого характерне поєднання еле­­ментів реаліст. зображення про­стору й об’єктів у ньому зі сми­словою неоднозначністю їх сприй­­няття та спрямованістю до ірреальності. К. досягнув візуал. досконалості, використовуючи багатошар., колористично на­­сичений живопис, прописаний тонким лесуванням, який нерід­­ко поєднував із графічно витонченим малюнком. Деякі роботи зберігаються у галереї «Яна» (Ки­­їв), Музеї сучас. мист-ва (м. Хоу­­тен, Нідерланди).

Тв.: живопис – «Лист» (1977), «Па­­рус» (1979), «Арфіст» (1980), «Ті, які слухають» (1982), «Переходи» (1989), «Водоспад» (1991), «Куля» (1994), «Пор­­тал», «Священнодійство», «Ворота» (усі – 1995), «Червона планета», «Оголена з птахом» (обидва – 1996), «Чаша-гора», «Дві жінки у золотих одежах» (обидва – 1997), «Дама і лицар», «Вечірня молитва», «Біля озера» (усі – 1998), «Міс­­то вічності» (1999), «Сурмач», «Гли­­бина» (обидва – 2000), «Простір», «У саду», «Медитація у горах» (усі – 2001), «Ка­­мінь у степу» (2002).

Літ.: Александр Костецкий. Живо­­пись, графика: Альбом. К., 1998; Ми­­хайлова О. Кто чей современник? Неиз­­вест­­ное искусство Киева 70-х годов // День. 2003, 10 апр.; Щербак Ю. Потой­­біччя душі (Пам’яті Олександра Кос­­тецького) // Актуал. пробл. мист. практики і мистецтво­знав. науки: Мист. обрії. К., 2010. Вип. 3.

О. Є. Голуб

Статтю оновлено: 2014