Білик Іван Іванович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Білик Іван Іванович

БІ́ЛИК Іван Іванович (01. 03. 1930, с. Градизьк, нині смт Глобин. р-ну Полтав. обл.) – письменник, перекладач. Чл. НСПУ (1967). Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1991), Всеукр. премія ім. М. Старицького (1994). Закін. Київ. ун-т (1961). Учителював на Чернігівщині. Працював у ред. газет «Робітнича газета», «Молодь України», «Літературна Україна», нині – у ред. ж. «Всесвіт». Друкується від 1956. Перший роман – «Танго» (1968) – про життя укр. еміграції. Роман «Меч Арея» (1972) – розповідь про Київ та його мешканців у 5 ст. (був підданий гострій критиці за «антиісторизм» і «націоналізм», вийшов друком у США, Великій Британії та Канаді). У романі «Похорон богів» (1986) простежено склад. і драм. період становлення й розвитку Київ. Русі. Б. дотримується традицій істор. осмислення духов. буття людини, органічно переплітаючи істор. й психол. колізії. У романі «День народження Золотої рибки» (1977; про буд-во ГЕС, шкідл. для довкілля) порушує проблему відповідальності людини перед природою та світом, у якому вона живе, а в «Землі Королеви Мод» (1982) стверджує людяність і стійкість, що протистоять несприятливим обставинам. В істор. романі у новелах «Золотий Ра. Геродотові історії у вільному переказі» (1989) реконструює образ Геродота, зосереджує увагу на історіях із життя скіфів; у романі «Дикі білі коні» (1989) розповідає про похід перс. царя Дарія на Скіфію у 5 ст. до н. е. Б. належать також романи «Не дратуйте грифонів» (1993), «Яр» (1997) – про боротьбу українців за державність (бл. 30 р. не друкувався); «Цар і раб» (1991) та ін. Усі названі твори опубл. в Києві. Їм притаманні динамізм фабули, тонкий психол. аналіз, емоційно напружена розповідь. Переклав низку творів сучас. болгар. письменників.

Літ.: Шевчук В. Чому плакала прекрасна чаклунка? // Всесвіт. 1987. № 10; Кравченко І. Іван Білик і його роман «Похорон богів» // Вітчизна. 1988. № 5; Ольшовець В. На скрижалях історії: (Спроба огляду істор. прози І. Білика) // ЛНВ. 1993. № 1.

О. А. Бартко

Стаття оновлена: 2003