Балтистика - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Балтистика

БАЛТИ́СТИКА – наука про мови, літератури і фольклор балтійських народів. Як самостійна наук. дисципліна Б. сформувалася у мовознавстві, однак у своєму розвитку тяжіє до вивчення історії та сучас. стану всього комплексу матер. та дух. культури носіїв балт. мов. В основі терміна «Б.» – назва Балт. моря. Означення Б. 1845 вперше вжив Г. Нессельман в якості відсутнього на той час заг. найменування групи споріднених індоєвроп. мов, носії яких жили на пд.-сх. узбережжі вищезгаданої частини Атлант. океану. Відтоді в науці про індоєвроп. мовну сім’ю поширився й утвердився термін «балт. група мов», а відтак створ. й етнонім «балти». До останніх належать як сучасні народи – литовці та латиші, так і споріднені з ними зниклі етноси – прусcи, ятвяги, курші, земгали, селони та ін.

Визнач. віхою в історії та культурі балт. народів стало пов’язане з Реформацією виникнення їхньої писемності та вихід у світ перших книжок («Катехізиси»): 1545 (двічі) та 1561 – прусською, 1547 – литовською і 1585 – латис. мовами. Для першої з них ці видання виявилися й останніми: припинення книгодрукування означало стрімкий вихід з ужитку й самої прус. мови. Цим же пояснюється й те, що коли в 17 ст. слідом за конфесійною почала з’являтися й власне лінгвіст. літ-ра з Б., то вона стосувалася тільки литов. та латис. мов: перші словники – К. Сірвідаса (Вільнюс, близько 1620) і Г. Манцеля (Риґа, 1638), а також перші граматики – Й. Регегузена (Риґа, 1644) і Д. Клейна (Кьоніґсберґ, 1653). Засн. порівн.-істор. методу в лінгвістиці Ф. Бопп і Р. Раск ввели Б. до індоєвроп. мовознавства. Якщо перший 1823 у Берлін. академії виступив із доповіддю про відносини санскриту, зокрема з латис., литов. та мертвою прус. мовами, то другому належить пріоритет у встановленні значущості Б. («латис. група мов») для істор. студій про лінгво- та етногенез (його конкурсна робота відзначена 1814 золотою медаллю АН Данії). Через століття фундаторами сучас. Б. виступили Я. Ендзелін у Латвії та К. Буґа у Литві. «Rinktiniai raðtai» («Вибрані праці», т. 1–3, Вільнюс, 1958–62) К. Буґи та «Darbu izlase» («Вибрані праці», т. 1–4, Риґа, 1971–81) Я. Ендзеліна стали знач. чинником у розвитку Б. 20 ст.

Основоположником Б. в Україні є О. Потебня. У його працях накреслено два осн. напрями її досліджень: балто-слов’ян. (макс. врахування балт. свідчень для вивчення історії та сучас. стану різноманіт. явищ слов’ян. мов та культур) та власне балтійський. О. Потебня залучав матеріали литов. та латис. мов як паралелі до слов’ян. об’єктів свого аналізу, часто робив їх самост. сюжетами своїх досліджень. Визнанням високого рівня останніх стало те, що 1876 С.-Петербур. АН запросила вченого бути рецензентом рукопису «Литовского словаря А. Юшкевича с толкованием слов на русском и польском языках».

Визнач. період у розвитку Б. в Україні пов’яз. з Я. Ендзеліним (1908–20 працював у Харків. ун-ті; 1911 та 1912 відрядж. «до Курляндської, Ліфляндської та Вітебської губерній для вивчення латиських говірок»). 1911 у Харкові надруковано його «Славяно-балтийские этюды», захищені ним у С.-Петербурзі (1912) як доктор. дисертація. У Харкові Я. Ендзелін завершив свою фундам. «Граматику латиської мови», яку після повернення до Латвії опубл. у Ризі нім. (1922), і латис. (1951) мовами (відзначена Ленін. премією за 1958).

Учень Я. Ендзеліна і колега К. Буґи Л. Булаховський був живим втіленням дієвих зв’язків поміж Б., з одного боку, та славістикою – з другого. Саме К. Буґа запросив Л. Булаховського підготувати огляд «Из Baltica в русской лингвистической литературе (1914–1922)» та написати статтю «З балто-слов’янської граматики», які він (переклавши останню литов. мовою) надрукував у ж. «Tauta ir þodis» (Каунас, 1924). Відгукуючись як рецензент на появу нових праць із Б. у Литві та Латвії, Л. Булаховський у лексико-етимол. розвідках (напр., про назви птахів) звертався до свідчень балт. мов. 1958–59 учений взяв активну участь у дискусії на тему: «Чи існувала балто-слов’янська мовна і етнічна єдність і як її треба розуміти?», де виділив акцентол. аспекти.

Сучас. період у розвитку Б. в Україні розпочався наприкінці 50-х – на поч. 60-х рр. 20 ст. Здійснене під кер-вом Л. Булаховського дослідж. живомовних балто-слов’ян. зв’язків (Непокупний А. «Кілька випадків впливу литовської мови на синтаксис російських говірок Литовської РСР» // «Наук. щорічник Київ. ун-ту за 1957 рік», К., 1958) завершилося його монографією «Ареальные аспекты балто-славянских языковых отношений» (К., 1964), яка й визначила подальший розвиток Б. в Україні. Ще одним чинником розгортання укр. студій з Б. стала діяльність Укр. ономаст. комісії та вихід у світ праці В. Топорова та О. Трубачова «Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья» (Москва, 1962), де поставлено проблему про внесок зниклих дніпров. балтів у назви вод Білорусі та України.

Матеріали балт. мов для тлумачення назв річок України одним із перших використав В. Петров. У його статтях про гідроніми Верх. Наддністрянщини – сучас. Стрий (зб. «Територіальні діалекти і власні назви», К., 1965) та античний Агалінг (зб. «Ономастика», К., 1966) накреслено програму досліджень укр. гідронімії як у балт., так і в індоєвроп. контексті. Це підтвердило, зокрема, виявлення групи найдавніших балто-слов’ян. діалект. протиставлень на карпат. вододілі Дністра та Вісли.

Започатковане В. Петровим дослідження річкових назв шляхом зіставлення їх з гідронімією балтійських країн (посмертно опублікована монографія «Етногенез слов’ян. Джерела, етапи розвитку і проблематика» (К., 1972) продовжене іншими укр. ономастами, зокрема І. Желєзняк («Рось і етнолінгвістичні процеси Середньонаддніпрянського Правобережжя», К., 1987; «Балто-слов’янська мовна взаємодія в топонімії Середньої Наддніпрянщини» // «Мовознавство», 1998, № 2–3).

На початку сучас. етапу розвитку Б. в Україні з’являються праці Л. Гумецької, присвяч. литов. антропонімії в пам’ятках укр. мови («Литовские имена с компонентом – товтъ/ – толтъ в украинских грамотах 14–15 вв.» // «Вопросы теории и истории языка», Ленинград, 1963; «Особові імена литовського походження в українських грамотах XIV–XV вв.» // «Дослідження і матеріали з української мови», К., 1964). Висновком цих досліджень є те, що литов. антропоніми могли запозичувати для самонайменування й місц. можновладці.

У дослідженнях назв балт. країн та народів особл. місце займає найменування Литва, розвиток якого в часі і просторі становить значний культурно-істор. інтерес (Непокупний А. «Апелятив литва в “Енеїді” І. П. Котляревського та його культурно-історична паралель в “Несамовитому Роланді” Л. Аріосто» // «Проблеми сучасної ареології», К., 1994; італ. перекл.– Піза, 1999; «Термины литовский и собственно литовский язык: “Предисловие” к “Постилле” М. Даукши в контексте славянской лингвистической традиции» // «Tautinio tapatumo ir tautinės kultūros problemos. Lietuviai ir lituanistika už Lietuvos ribų XX a.», Vilnius, 2001).

В історії дослідження балтизмів укр. мови подією стало виявлення в одному із сучас. професій. арго на Волині двох живих слів давно мертвої прус. мови – ґейтка «хліб» (Дзендзелевский И. «Одна украинско-древнепрусская параллель» // «Baltistica», 1976, т. 12(2)) та рик «селянин» – значення, що розвинулось з початкового «пан» (A. Nepokupnas «Baltai slavų giminaičiai», Vilnius, 1983).

У плані порівнял. вивчення лексики живої природи балт. і слов’ян. мов цікаві дослідження А. Радзявічюте про назви дерев та їхнє місце в контексті найменувань об’єктів як флори, так і фауни («К вопросу о взаимосвязи между названиями деревьев и птиц в балтийских языках» // «Baltistica», 1987, т. 23(2) та «До питання про назви хвойних дерев і похідних від них утворень в балтійських і слов’янських мовах (Juniperus communis)» // «Семасіологія і словотвір», К., 1989).

Окреме місце займають праці В. Скляренка, присвяч. балт. та слов’ян. акцентології, а також комплексу пов’яз. із нею проблем («Происхождение славянского и литовского циркумфлекса» // «Слов’ян. мовознавство», 10-й Міжнар. з’їзд славістів: Доп. К., 1988; «Происхождение литовских интонаций» // «Baltistica», 1990, т. 26(1); «Дифтонгічні словосполучення в балто-слов’янській і праслов’янській мовах» // «Мовознавство», 11-й Міжнар. з’їзд славістів: Доп. К., 1993).

А. Непокупний присвятив серію публікацій реліктам мови ятвягів – найчастіше згадуваних зх. балтів у давньорус. літописах («Названия ятвяжских сел на -ища в Галицкой части Ипатьевской летописи» // «Балто-славянские этноязыковые контакты», Москва, 1980; «Sudawskie, Sudowlany и еще одно старобелорусское название ятвягов» // «Балто-славян. исследования», Москва, 1981; «К структуре кратких и реконструкции полных форм двухосновных имен ятвягов» // «Baltistica», 1982, т. 18(1); «Ятвяжские территории Pokima и Kymenow: Тождество или смежность?» // «Zeszyty Naukowe Wydziału Humanistycznego Uniwersytetu Gdańskiego. Prace Językoznawcze», Gdańsk, 1982, № 8).

Окрім намічених О. Потебнею двох традиц. для укр. дослідників напрямів розвитку Б., у 80-х рр. 20 ст. розпочато пошуки у германо-балто-слов’ян. напрямі. На появу в Києві 1989 колектив. монографії «Общая лексика германских и балто-славянских языков» відреагували у своїх працях дослідники з Польщі, Чехії, Італії, Німеччини та Нідерландів.

На поч. 21 ст. осн. досягненнями в розвитку Б. за традиц. напрямами – литуаністика, летоністика та прутеністика є наступні видання: академічний «Lietuvių kalbos žodynas» («Словник литовської мови», у 20-ти т.: Вільнюс, 1941–2002) – найбільша у Сх. Європі лексикогр. праця, що об’єднує в собі словник. фонд литов. літ. мови, її говірок та писем. пам’яток; праці З. Зінкявічюса «Lietuvių kalbos istorija» («Історія литовської мови», у 6-ти т.) та окремий том «Rodyklės ir bibliografija» («Покажчики та бібліографія», Вільнюс, 1984–95), «Lietuvių kalbos atlasas» («Атлас литовської мови: лексика, фонетика, морфологія», у 3-х т., Вільнюс, 1977– 91); А. Сабаляускаса «Lietuvių kalbos tyrinėjimo istorija» («Історія дослідження литовської мови», до 1940 (т. 1) і 1940–80 (т. 2), Вільнюс, 1979; 1982); ґрунтовна «Lietuvių kalbos enciklopedija» («Енциклопедія литовської мови», Вільнюс, 1999); академічний «Latviešu literārās valodas vārdnīca» («Словник латиської літературної мови», у 8-ми т., Риґа, 1972–96); «Latviešu valodas dialektu atlants. Leksika» («Атлас говорів латиської мови. Лексика», Риґа, 1999); В. Мажюліса: «Prūsų kalbos paminklai» («Пам’ятки прусської мови» (фотокопії, тексти та коментарі разом із допоміж. словниками), у 2-х т., Вільнюс, 1966–81), «Prūsų kalbos etimologijos žodynas» («Етимологічний словник прусської мови», т. 1–4, Вільнюс, 1988–97). Фундаментал. виданням з прутеністики є словник В. Топорова «Прусский язык» т. 1–5 (A–L), Москва, 1975–90. Розвитку Б. сприяли всесоюзні, міжнар. конференції за різними напрямами цієї науки, що регулярно проводяться почергово у Вільнюсі та Ризі від 1964 (2000 у Ризі відбувся 9-й Міжнар. конгрес балтистів); низка журналів та продовжуваних видань («Acta Baltico-Slavica», Варшава, від 1964; «Baltistica», Вільнюс, від 1965; «Journal of Baltic Studies», США, від 1970; «Балто-славянские исследования», Москва, від 1972; «Ponto-Baltica», Тоскана, від 1981; «Linguistica Baltica», Варшава; Краків, від 1992; «Res Balticae», Піза, від 1995 та ін.; Міжнар. комісія дослідження балто-слов’ян. відносин, створена при Міжнар. ком-ті славістів 1963. У Вільнюсі від 1957 Ін-т литов. мови (до 1990 Ін-т литов. мови і літ-ри) видає щорічник «Lietuvių kalbotyros klausimai» («Питання литовського мовознавства»), який від 2001 (т. 44) називається «Acta Linguistica Lithuanica». У Ризі Ін-т латис. мови від 1997 випускає ж. «Linguistica Lettica».

Літ.: E. Fraenkel. Die baltischen Sprachen. Heidelberg, 1950; Иванов В. В., Топоров В. Н. К постановке вопроса о древнейших отношениях балтийских и славянских языков. Москва, 1958; J. Otrębski. Gramatyka języka litewskiego. Т. 1–3. Warszawa, 1958–65; Chr. S. Stang Vergleichende Grammatik der baltischen Sprachen. Oslo; Bergen; Tromsö 1966; S. Karaliūnas. Kai kurie baltų ir slavų kalbų seniausiujų santykių klausimai // Lietuvių kalbotyros klausimai. Т. 10. Vilnius, 1968; Бірыла М. В., Ванагас А. П. Літоўскія элементы ў беларускай анамастыцы. Мінск, 1968; Chr. S. Stang Lexikalische Sonderübereinstimmungen zwischen dem Slavischen, Baltischen und Germanischen. Oslo; Bergen; Tromsö, 1972; Непокупный А. Балто-севернославянские языковые связи. К., 1976; Його ж. Балтійські родичі слов’ян. К., 1979; A. Erhart. Baltské jazyky. Praha, 1984; Непокупний А. Л. А. Булаховський і балтійське мовознавство // Л. А. Булаховский и современное языкознание. К., 1987; A. Palionis, A. Sabaliauskas. Rytų slavų kalbininkai lituanistikos baruose. Vilnius, 1990; Дини П. У. Балтийские языки / Пер. с итал. Москва, 2002.

А. П. Непокупний

Стаття оновлена: 2003