Балтистика

БАЛТИ́СТИКА — наука про мови, літератури і фольклор балтійських народів. Як само­стійна наук. дисципліна Б. сформувалася у мово­знавстві, однак у своєму роз­витку тяжіє до ви­вче­н­ня історії та сучас. стану всього комплексу матер. та дух. культури носіїв балт. мов. В основі терміна «Б.» — назва Балт. моря. Означе­н­ня Б. 1845 вперше вжив Г. Нес­сельман в якості від­сутнього на той час заг. найменува­н­ня групи споріднених індоєвроп. мов, носії яких жили на пд.-сх. узбереж­жі вищезга­даної частини Атлант. океану. Від­тоді в науці про індоєвроп. мовну сімʼю поширився й утвердився термін «балт. група мов», а від­так створ. й етнонім «балти». До остан­ніх належать як сучасні народи — литовці та латиші, так і споріднені з ними зниклі етноси — прусcи, ятвяги, курші, земгали, селони та ін.

Ви­знач. віхою в історії та культурі балт. народів стало повʼязане з Реформацією виникне­н­ня їхньої писемності та вихід у світ перших книжок («Катехізиси»): 1545 (двічі) та 1561 — прус­ською, 1547 — литовською і 1585 — латис. мовами. Для першої з них ці ви­да­н­ня виявилися й остан­німи: припине­н­ня книго­друкува­н­ня означало стрімкий вихід з ужитку й самої прус. мови. Цим же пояснюється й те, що коли в 17 ст. слідом за конфесійною почала зʼявлятися й власне лінгвіст. література з Б., то вона стосувалася тільки литов. та латис. мов: перші словники — К. Сірвідаса (Вільнюс, близько 1620) і Г. Манцеля (Риґа, 1638), а також перші граматики — Й. Регегузена (Риґа, 1644) і Д. Клейна (Кьоніґсберґ, 1653). Засн. порівн.-істор. методу в лінгвістиці Ф. Бопп і Р. Раск ввели Б. до індоєвроп. мово­знавства. Якщо перший 1823 у Берлін. академії ви­ступив із доповід­дю про від­носини санскриту, зокрема з латис., литов. та мертвою прус. мовами, то другому належить пріоритет у встановлен­ні значущості Б. («латис. група мов») для істор. студій про лінгво- та етногенез (його конкурсна робота від­значена 1814 золотою меда­л­лю АН Данії). Через столі­т­тя фундаторами сучас. Б. ви­ступили Я. Ендзелін у Латвії та К. Буґа у Литві. «Rinktiniai raðtai» («Ви­брані праці», т. 1–3, Вільнюс, 1958–62) К. Буґи та «Darbu izlase» («Ви­брані праці», т. 1–4, Риґа, 1971–81) Я. Ендзеліна стали знач. чин­ником у роз­витку Б. 20 ст.

Основоположником Б. в Україні є О. Потебня. У його працях накреслено два осн. напрями її досліджень: балто-словʼян. (макс. врахува­н­ня балт. свідчень для ви­вче­н­ня історії та сучас. стану різноманіт. явищ словʼян. мов та культур) та власне балтійський. О. Потебня залучав матеріали литов. та латис. мов як паралелі до словʼян. обʼєктів свого аналізу, часто робив їх самост. сюжетами своїх досліджень. Ви­зна­н­ням високого рівня остан­ніх стало те, що 1876 С.-Петербур. АН за­просила вченого бути рецензентом рукопису «Литовского словаря А. Юшкевича с толкованием слов на рус­ском и польском языках».

Ви­знач. період у роз­витку Б. в Україні повʼяз. з Я. Ендзеліним (1908–20 працював у Харків. університеті; 1911 та 1912 від­рядж. «до Курляндської, Ліфляндської та Вітебської губерній для ви­вче­н­ня латиських говірок»). 1911 у Харкові на­друковано його «Славяно-балтийские этюды», захищені ним у С.-Петербурзі (1912) як доктор. дисертація. У Харкові Я. Ендзелін завершив свою фундам. «Граматику латиської мови», яку після поверне­н­ня до Латвії опубл. у Ризі нім. (1922), і латис. (1951) мовами (від­значена Ленін. премією за 1958).

Учень Я. Ендзеліна і колега К. Буґи Л. Булаховський був живим втіле­н­ням дієвих звʼязків поміж Б., з одного боку, та славістикою — з другого. Саме К. Буґа за­просив Л. Булаховського під­готувати огляд «Из Baltica в рус­ской лингвистической литературе (1914–1922)» та написати ста­т­тю «З балто-словʼянської граматики», які він (пере­клавши остан­ню литов. мовою) на­друкував у ж. «Tauta ir þodis» (Каунас, 1924). Від­гукуючись як рецензент на появу нових праць із Б. у Литві та Латвії, Л. Булаховський у лексико-етимол. роз­відках (напр., про назви птахів) звертався до свідчень балт. мов. 1958–59 учений взяв активну участь у дис­кусії на тему: «Чи існувала балто-словʼянська мовна і етнічна єд­ність і як її треба ро­зуміти?», де виділив акцентол. аспекти.

Сучас. період у роз­витку Б. в Україні роз­почався на­прикінці 50-х — на поч. 60-х рр. 20 ст. Здійснене під керівництвом Л. Булаховського дослідж. живомовних балто-словʼян. звʼязків (Непокупний А. «Кілька випадків впливу литовської мови на синтаксис російських говірок Литовської РСР» // «Наук. щорічник Київ. університету за 1957 рік», К., 1958) завершилося його моно­графією «Ареальные аспекты балто-славянских языковых отношений» (К., 1964), яка й ви­значила подальший роз­виток Б. в Україні. Ще одним чин­ником роз­горта­н­ня укр. студій з Б. стала діяльність Укр. ономаст. комісії та вихід у світ праці В. Топорова та О. Трубачова «Лингвистический анализ гидронимов Верх­него Подне­провья» (Москва, 1962), де по­ставлено про­блему про внесок зниклих дні­пров. балтів у назви вод Білорусі та України.

Матеріали балт. мов для тлумаче­н­ня назв річок України одним із перших викори­став В. Петров. У його ста­т­тях про гідроніми Верх. Над­дністрянщини — сучас. Стрий (зб. «Територіальні діалекти і власні назви», К., 1965) та античний Агалінг (зб. «Ономастика», К., 1966) накреслено про­граму досліджень укр. гідронімії як у балт., так і в індоєвроп. контекс­ті. Це під­твердило, зокрема, виявле­н­ня групи найдавніших балто-словʼян. діалект. проти­ставлень на карпат. вододілі Дністра та Вісли.

Започатковане В. Петровим дослідже­н­ня річкових назв шляхом зі­ставле­н­ня їх з гідронімією балтійських країн (посмертно опублікована моно­графія «Етногенез словʼян. Джерела, етапи роз­витку і про­блематика» (К., 1972) продовжене іншими укр. ономастами, зокрема І. Желєзняк («Рось і етнолінгвістичні процеси Середньонад­дні­прянського Прав­обереж­жя», К., 1987; «Балто-словʼянська мовна взаємодія в топонімії Середньої Над­дні­прянщини» // «Мово­знавство», 1998, № 2–3).

На початку сучас. етапу роз­витку Б. в Україні зʼявляються праці Л. Гумецької, присвяч. литов. антропонімії в памʼятках української мови («Литовские имена с компонентом — товтъ/ — толтъ в украинских грамотах 14–15 вв.» // «Во­просы теории и истории языка», Ленин­град, 1963; «Особові імена литовського походже­н­ня в українських грамотах XIV–XV вв.» // «Дослідже­н­ня і матеріали з української мови», К., 1964). Висновком цих досліджень є те, що литов. антропоніми могли запозичувати для самонайменува­н­ня й місц. можно­владці.

У дослідже­н­нях назв балт. країн та народів особл. місце за­ймає найменува­н­ня Литва, роз­виток якого в часі і просторі становить значний культурно-істор. інтерес (Непокупний А. «Апелятив литва в “Енеїді” І. П. Котляревського та його культурно-історична паралель в “Несамовитому Роланді” Л. Аріосто» // «Про­блеми сучасної ареології», К., 1994; італ. перекл.– Піза, 1999; «Термины литовский и собствен­но литовский язык: “Предисловие” к “Постил­ле” М. Даукши в контекс­те славянской лингвистической традиции» // «Tautinio tapatumo ir tautinės kultūros problemos. Lietuviai ir lituanistika už Lietuvos ribų XX a.», Vilnius, 2001).

В історії дослідже­н­ня балтизмів української мови подією стало виявле­н­ня в одному із сучас. професій. арго на Волині двох живих слів давно мертвої прус. мови — ґейтка «хліб» (Дзендзелевский И. «Одна украинско-древнепрус­ская парал­лель» // «Baltistica», 1976, т. 12(2)) та рик «селянин» — значе­н­ня, що роз­винулось з початкового «пан» (A. Nepokupnas «Baltai slavų giminaičiai», Vilnius, 1983).

У плані порівнял. ви­вче­н­ня лексики живої природи балт. і словʼян. мов цікаві дослідже­н­ня А. Радзявічюте про назви дерев та їхнє місце в контекс­ті найменувань обʼєктів як флори, так і фауни («К во­просу о взаимосвязи между на­званиями деревьев и птиц в балтийских языках» // «Baltistica», 1987, т. 23(2) та «До пита­н­ня про назви хвойних дерев і похідних від них утворень в балтійських і словʼянських мовах (Juniperus communis)» // «Семасіологія і словотвір», К., 1989).

Окреме місце за­ймають праці В. Скляренка, присвяч. балт. та словʼян. акцентології, а також комплексу повʼяз. із нею про­блем («Происхождение славянского и литовского циркумфлекса» // «Словʼян. мово­знавство», 10-й Між­нар. зʼїзд славістів: Доп. К., 1988; «Происхождение литовских интонаций» // «Baltistica», 1990, т. 26(1); «Дифтонгічні словосполуче­н­ня в балто-словʼянській і прасловʼянській мовах» // «Мово­знавство», 11-й Між­нар. зʼїзд славістів: Доп. К., 1993).

А. Непокупний присвятив серію публікацій реліктам мови ятвягів — найчастіше згадуваних зх. балтів у давньорус. літописах («На­звания ятвяжских сел на -ища в Галицкой части Ипатьевской летописи» // «Балто-славянские этноязыковые контакты», Москва, 1980; «Sudawskie, Sudowlany и еще одно старобелорус­ское на­звание ятвягов» // «Балто-славян. ис­следования», Москва, 1981; «К структуре кратких и рекон­струкции полных форм двухосновных имен ятвягов» // «Baltistica», 1982, т. 18(1); «Ятвяжские тер­ритории Pokima и Kymenow: Тождество или смежность?» // «Zeszyty Naukowe Wydziału Humanistycznego Uniwersytetu Gdańskiego. Prace Językoznawcze», Gdańsk, 1982, № 8).

Окрім намічених О. Потебнею двох традиц. для укр. дослідників напрямів роз­витку Б., у 80-х рр. 20 ст. роз­почато пошуки у германо-балто-словʼян. напрямі. На появу в Києві 1989 колектив. моно­графії «Общая лексика германских и балто-славянских языков» від­реагували у своїх працях дослідники з Польщі, Чехії, Італії, Німеч­чини та Нідерландів.

На поч. 21 ст. осн. досягне­н­нями в роз­витку Б. за традиц. напрямами — литуаністика, летоністика та прутеністика є на­ступні ви­да­н­ня: академічний «Lietuvių kalbos žodynas» («Словник литовської мови», у 20-ти т.: Вільнюс, 1941–2002) — найбільша у Сх. Європі лексикогр. праця, що обʼ­єд­нує в собі словник. фонд литов. літ. мови, її говірок та писем. памʼяток; праці З. Зінкявічюса «Lietuvių kalbos istorija» («Історія литовської мови», у 6-ти т.) та окремий том «Rodyklės ir bibliografija» («Покажчики та бібліо­графія», Вільнюс, 1984–95), «Lietuvių kalbos atlasas» («Атлас литовської мови: лексика, фонетика, морфологія», у 3-х т., Вільнюс, 1977– 91); А. Сабаляускаса «Lietuvių kalbos tyrinėjimo istorija» («Історія дослідже­н­ня литовської мови», до 1940 (т. 1) і 1940–80 (т. 2), Вільнюс, 1979; 1982); ґрунтовна «Lietuvių kalbos enciklopedija» («Енциклопедія литовської мови», Вільнюс, 1999); академічний «Latviešu literārās valodas vārdnīca» («Словник латиської літературної мови», у 8-ми т., Риґа, 1972–96); «Latviešu valodas dialektu atlants. Leksika» («Атлас говорів латиської мови. Лексика», Риґа, 1999); В. Мажюліса: «Prūsų kalbos paminklai» («Памʼятки прус­ської мови» (фотокопії, текс­ти та коментарі разом із допоміж. словниками), у 2-х т., Вільнюс, 1966–81), «Prūsų kalbos etimologijos žodynas» («Етимологічний словник прус­ської мови», т. 1–4, Вільнюс, 1988–97). Фундаментал. ви­да­н­ням з прутеністики є словник В. Топорова «Прус­ский язык» т. 1–5 (A–L), Москва, 1975–90. Роз­витку Б. сприяли всесоюзні, між­нар. конференції за різними напрямами цієї науки, що регулярно проводяться почергово у Вільнюсі та Ризі від 1964 (2000 у Ризі від­бувся 9-й Між­нар. кон­грес балтистів); низка журналів та продовжуваних ви­дань («Acta Baltico-Slavica», Варшава, від 1964; «Baltistica», Вільнюс, від 1965; «Journal of Baltic Studies», США, від 1970; «Балто-славянские ис­следования», Москва, від 1972; «Ponto-Baltica», Тоскана, від 1981; «Linguistica Baltica», Варшава; Краків, від 1992; «Res Balticae», Піза, від 1995 та ін.; Між­нар. комісія дослідже­н­ня балто-словʼян. від­носин, створена при Між­нар. комітеті славістів 1963. У Вільнюсі від 1957 Ін­ститут литов. мови (до 1990 Ін­ститут литов. мови і літ-ри) видає щорічник «Lietuvių kalbotyros klausimai» («Пита­н­ня литовського мово­знавства»), який від 2001 (т. 44) називається «Acta Linguistica Lithuanica». У Ризі Ін­ститут латис. мови від 1997 випускає ж. «Linguistica Lettica».