Балтистика
БАЛТИ́СТИКА — наука про мови, літератури і фольклор балтійських народів. Як самостійна наукова дисципліна балтистика сформувалася у мовознавстві, однак у своєму розвитку тяжіє до вивчення історії та сучасного стану всього комплексу матеріальної та духовної культури носіїв балтійських мов. В основі терміна «балтистика» — назва Балтійського моря. Означення балтистики 1845 вперше вжив Г. Нессельман в якості відсутнього на той час загального найменування групи споріднених індоєвропейських мов, носії яких жили на південно-східному узбережжі вищезгаданої частини Атлантичного океану. Відтоді в науці про індоєвропейську мовну сімʼю поширився й утвердився термін «балтійська група мов», а відтак створений й етнонім «балти». До останніх належать як сучасні народи — литовці та латиші, так і споріднені з ними зниклі етноси — прусcи, ятвяги, курші, земгали, селони та ін.
Визначна віхою в історії та культурі балтійських народів стало повʼязане з Реформацією виникнення їхньої писемності та вихід у світ перших книжок («Катехізиси»): 1545 (двічі) та 1561 — прусською, 1547 — литовською і 1585 — латиською мовами. Для першої з них ці видання виявилися й останніми: припинення книгодрукування означало стрімкий вихід з ужитку й самої прусської мови. Цим же пояснюється й те, що коли в 17 ст. слідом за конфесійною почала зʼявлятися й власне лінгвістична література з балтистики, то вона стосувалася тільки литовської та латиської мов: перші словники — К. Сірвідаса (Вільнюс, близько 1620) і Г. Манцеля (Риґа, 1638), а також перші граматики — Й. Регегузена (Риґа, 1644) і Д. Клейна (Кьоніґсберґ, 1653). Засновник порівняльно-історичного методу в лінгвістиці Ф. Бопп і Р. Раск ввели балтистику до індоєвропейського мовознавства. Якщо перший 1823 у Берлінській академії виступив із доповіддю про відносини санскриту, зокрема з латиською, литовською та мертвою прусською мовами, то другому належить пріоритет у встановленні значущості балтистики («латиська група мов») для історичних студій про лінгво- та етногенез (його конкурсна робота відзначена 1814 золотою медаллю АН Данії). Через століття фундаторами сучасного балтистики виступили Я. Ендзелін у Латвії та К. Буґа у Литві. «Rinktiniai raðtai» («Вибрані праці», т. 1–3, Вільнюс, 1958–62) К. Буґи та «Darbu izlase» («Вибрані праці», т. 1–4, Риґа, 1971–81) Я. Ендзеліна стали значними чинником у розвитку балтистики 20 ст.
Основоположником балтистики в Україні є О. Потебня. У його працях накреслено два основних напрями її досліджень: балто-словʼянський (максимальне врахування балтійських свідчень для вивчення історії та сучасного стану різноманітних явищ словʼянських мов та культур) та власне балтійський. О. Потебня залучав матеріали литовської та латиської мов як паралелі до словʼянських обʼєктів свого аналізу, часто робив їх самостійними сюжетами своїх досліджень. Визнанням високого рівня останніх стало те, що 1876 С.-Петербурзька АН запросила вченого бути рецензентом рукопису «Литовского словаря А. Юшкевича с толкованием слов на русском и польском языках».
Визначний період у розвитку балтистики в Україні повʼязаний з Я. Ендзеліним (1908–20 працював у Харківському університеті; 1911 та 1912 відряджений «до Курляндської, Ліфляндської та Вітебської губерній для вивчення латиських говірок»). 1911 у Харкові надруковано його «Славяно-балтийские этюды», захищені ним у С.-Петербурзі (1912) як докторська дисертація. У Харкові Я. Ендзелін завершив свою фундаментальну «Граматику латиської мови», яку після повернення до Латвії опублікувала у Ризі німецькою (1922), і латиською (1951) мовами (відзначена Ленінською премією за 1958).
Учень Я. Ендзеліна і колега К. Буґи Л. Булаховський був живим втіленням дієвих звʼязків поміж балтистикою, з одного боку, та славістикою — з другого. Саме К. Буґа запросив Л. Булаховського підготувати огляд «Из Baltica в русской лингвистической литературе (1914–1922)» та написати статтю «З балто-словʼянської граматики», які він (переклавши останню литовською мовою) надрукував у журналі «Tauta ir þodis» (Каунас, 1924). Відгукуючись як рецензент на появу нових праць із балтистики у Литві та Латвії, Л. Булаховський у лексико-етимологічних розвідках (напр., про назви птахів) звертався до свідчень балтійських мов. 1958–59 учений взяв активну участь у дискусії на тему: «Чи існувала балто-словʼянська мовна і етнічна єдність і як її треба розуміти?», де виділив акцентологічні аспекти.
Сучасний період у розвитку балтистики в Україні розпочався наприкінці 50-х — на початку 60-х рр. 20 ст. Здійснене під керівництвом Л. Булаховського дослідження живомовних балто-словʼянських звʼязків (Непокупний А. «Кілька випадків впливу литовської мови на синтаксис російських говірок Литовської РСР» // «Науковий щорічник Київського університету за 1957 рік», К., 1958) завершилося його монографією «Ареальные аспекты балто-славянских языковых отношений» (К., 1964), яка й визначила подальший розвиток балтистики в Україні. Ще одним чинником розгортання українських студій з балтистики стала діяльність Української ономастичної комісії та вихід у світ праці В. Топорова та О. Трубачова «Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья» (Москва, 1962), де поставлено проблему про внесок зниклих дніпровських балтів у назви вод Білорусі та України.
Матеріали балтійських мов для тлумачення назв річок України одним із перших використав В. Петров. У його статтях про гідроніми Верхньої Наддністрянщини — сучасного Стрий (зб. «Територіальні діалекти і власні назви», К., 1965) та античний Агалінг (зб. «Ономастика», К., 1966) накреслено програму досліджень української гідронімії як у балтійському, так і в індоєвропейському контексті. Це підтвердило, зокрема, виявлення групи найдавніших балто-словʼянських діалектних протиставлень на карпатському вододілі Дністра та Вісли.
Започатковане В. Петровим дослідження річкових назв шляхом зіставлення їх з гідронімією балтійських країн (посмертно опублікована монографія «Етногенез словʼян. Джерела, етапи розвитку і проблематика» (К., 1972) продовжене іншими українськими ономастами, зокрема І. Желєзняк («Рось і етнолінгвістичні процеси Середньонаддніпрянського Правобережжя», К., 1987; «Балто-словʼянська мовна взаємодія в топонімії Середньої Наддніпрянщини» // «Мовознавство», 1998, № 2–3).
На початку сучасного етапу розвитку балтистики в Україні зʼявляються праці Л. Гумецької, присвячені литовській антропонімії в памʼятках української мови («Литовские имена с компонентом — товтъ/ — толтъ в украинских грамотах 14–15 вв.» // «Вопросы теории и истории языка», Ленинград, 1963; «Особові імена литовського походження в українських грамотах XIV–XV вв.» // «Дослідження і матеріали з української мови», К., 1964). Висновком цих досліджень є те, що литовські антропоніми могли запозичувати для самонайменування й місцеві можновладці.
У дослідженнях назв балтійських країн та народів особливе місце займає найменування Литва, розвиток якого в часі і просторі становить значний культурно-історичний інтерес (Непокупний А. «Апелятив литва в “Енеїді” І. П. Котляревського та його культурно-історична паралель в “Несамовитому Роланді” Л. Аріосто» // «Проблеми сучасної ареології», К., 1994; італ. перекл.– Піза, 1999; «Термины литовский и собственно литовский язык: “Предисловие” к “Постилле” М. Даукши в контексте славянской лингвистической традиции» // «Tautinio tapatumo ir tautinės kultūros problemos. Lietuviai ir lituanistika už Lietuvos ribų XX a.», Vilnius, 2001).В історії дослідження балтизмів української мови подією стало виявлення в одному із сучасних професійних арго на Волині двох живих слів давно мертвої прусської мови — ґейтка «хліб» (Дзендзелевский И. «Одна украинско-древнепрусская параллель» // «Baltistica», 1976, т. 12(2)) та рик «селянин» — значення, що розвинулось з початкового «пан» (A. Nepokupnas «Baltai slavų giminaičiai», Vilnius, 1983).
У плані порівняльного вивчення лексики живої природи балтійських і словʼянських мов цікаві дослідження А. Радзявічюте про назви дерев та їхнє місце в контексті найменувань обʼєктів як флори, так і фауни («К вопросу о взаимосвязи между названиями деревьев и птиц в балтийских языках» // «Baltistica», 1987, т. 23(2) та «До питання про назви хвойних дерев і похідних від них утворень в балтійських і словʼянських мовах (Juniperus communis)» // «Семасіологія і словотвір», К., 1989).
Окреме місце займають праці В. Скляренка, присвячені балтійським та словʼянським акцентології, а також комплексу повʼязаних із нею проблем («Происхождение славянского и литовского циркумфлекса» // «Словʼянське мовознавство», 10-й Міжнар. зʼїзд славістів: Доп. К., 1988; «Происхождение литовских интонаций» // «Baltistica», 1990, т. 26(1); «Дифтонгічні словосполучення в балто-словʼянській і прасловʼянській мовах» // «Мовознавство», 11-й Міжнар. зʼїзд славістів: Доп. К., 1993).
А. Непокупний присвятив серію публікацій реліктам мови ятвягів — найчастіше згадуваних західних балтів у давньоруських літописах («Названия ятвяжских сел на -ища в Галицкой части Ипатьевской летописи» // «Балто-славянские этноязыковые контакты», Москва, 1980; «Sudawskie, Sudowlany и еще одно старобелорусское название ятвягов» // «Балто-славянские исследования», Москва, 1981; «К структуре кратких и реконструкции полных форм двухосновных имен ятвягов» // «Baltistica», 1982, т. 18(1); «Ятвяжские территории Pokima и Kymenow: Тождество или смежность?» // «Zeszyty Naukowe Wydziału Humanistycznego Uniwersytetu Gdańskiego. Prace Językoznawcze», Gdańsk, 1982, № 8).
Окрім намічених О. Потебнею двох традиційних для українських дослідників напрямів розвитку Б., у 80-х рр. 20 ст. розпочато пошуки у германо-балто-словʼянському напрямі. На появу в Києві 1989 колективної монографії «Общая лексика германских и балто-славянских языков» відреагували у своїх працях дослідники з Польщі, Чехії, Італії, Німеччини та Нідерландів.
На початку 21 ст. основними досягненнями в розвитку Б. за традиційними напрямами — литуаністика, летоністика та прутеністика є наступні видання: академічний «Lietuvių kalbos žodynas» («Словник литовської мови», у 20-ти т.: Вільнюс, 1941–2002) — найбільша у Сх. Європі лексикографічна праця, що обʼєднує в собі словниковий фонд литовської літературної мови, її говірок та писемних памʼяток; праці З. Зінкявічюса «Lietuvių kalbos istorija» («Історія литовської мови», у 6-ти т.) та окремий том «Rodyklės ir bibliografija» («Покажчики та бібліографія», Вільнюс, 1984–95), «Lietuvių kalbos atlasas» («Атлас литовської мови: лексика, фонетика, морфологія», у 3-х т., Вільнюс, 1977– 91); А. Сабаляускаса «Lietuvių kalbos tyrinėjimo istorija» («Історія дослідження литовської мови», до 1940 (т. 1) і 1940–80 (т. 2), Вільнюс, 1979; 1982); ґрунтовна «Lietuvių kalbos enciklopedija» («Енциклопедія литовської мови», Вільнюс, 1999); академічний «Latviešu literārās valodas vārdnīca» («Словник латиської літературної мови», у 8-ми т., Риґа, 1972–96); «Latviešu valodas dialektu atlants. Leksika» («Атлас говорів латиської мови. Лексика», Риґа, 1999); В. Мажюліса: «Prūsų kalbos paminklai» («Памʼятки прусської мови» (фотокопії, тексти та коментарі разом із допоміжними словниками), у 2-х т., Вільнюс, 1966–81), «Prūsų kalbos etimologijos žodynas» («Етимологічний словник прусської мови», т. 1–4, Вільнюс, 1988–97). Фундаментальним виданням з прутеністики є словник В. Топорова «Прусский язык» т. 1–5 (A–L), Москва, 1975–90. Розвитку Б. сприяли всесоюзні, міжнародні конференції за різними напрямами цієї науки, що регулярно проводяться почергово у Вільнюсі та Ризі від 1964 (2000 у Ризі відбувся 9-й Міжнар. конгрес балтистів); низка журналів та продовжуваних видань («Acta Baltico-Slavica», Варшава, від 1964; «Baltistica», Вільнюс, від 1965; «Journal of Baltic Studies», США, від 1970; «Балто-славянские исследования», Москва, від 1972; «Ponto-Baltica», Тоскана, від 1981; «Linguistica Baltica», Варшава; Краків, від 1992; «Res Balticae», Піза, від 1995 та ін.; Міжнародна комісія дослідження балто-словʼянських відносин, створена при Міжнародному комітеті славістів 1963. У Вільнюсі від 1957 Інститут литовської мови (до 1990 Інститут литовської мови і літератури) видає щорічник «Lietuvių kalbotyros klausimai» («Питання литовського мовознавства»), який від 2001 (т. 44) називається «Acta Linguistica Lithuanica». У Ризі Інститут латиської мови від 1997 випускає ж. «Linguistica Lettica».
