Бандера Степан Андрійович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Бандера Степан Андрійович

БАНДЕ́РА Степан Андрійович (01. 01. 1909, с. Старий Угринів, нині Калус. р-ну Івано-Фр. обл. – 15. 10. 1959, Мюнхен) – політик, визначний діяч українського націоналістичного руху. Син Андрія, брат Богдана, Василя, Володимири, Марти, Оксани, Олексія, чоловік Ярослави, батько Андрія Бандерів. Засн. Рев. Проводу ОУН (1940–43), голова Проводу Закордон. частин ОУН (1946– 50, 1953–59). Від 1919 Б. навч. у Стрий. укр. г-зії. Від 5-го класу г-зії – актив. учасник сусп.-політ. життя: чл. «учнівського гуртка спротиву», 5-го куреня укр. пластунів. Від 1927 остаточно пов’язав своє життя з нац.-визв. боротьбою, вступив до лав УВО. Навчаючись на агроном. ф-ті Львів. політехніки, став чл. ОУН (1929). За дорученням референтури пропаганди Край. екзекутиви (КЕ) ОУН створив розгалужену мережу розповсюдження націоналіст. літ-ри. Від 1931 – у складі КЕ ОУН на зх.-укр. землях (ЗУЗ), очолив референтуру пропаганди. Від січня 1933 – в. о. крайового провідника, від червня 1933 – провідник КЕ ОУН на ЗУЗ. Упорядкував і удосконалив організац. структури, посилив дисципліну й конспірацію в лавах крайових націоналістів. Вніс зміни до бойової роботи ОУН на ЗУЗ, замість «ексів» з метою отримання коштів зосередив зусилля на індивід. терорі проти представників польс. адміністрації та їхніх прислужників, а також проти носіїв «совєтофільства» на ЗУЗ, зокрема й представників СРСР. У 1933–34 організував низку гучних терорист. актів: убивство з політ. мотивів у Львові дир. укр. г-зії Бабія і студента Я. Бачинського, зав. канцелярією ген. консульства СРСР Майлова і, нарешті, – атентат у Варшаві проти міністра внутр. справ Польщі Б. Перацького. На Варшав. (18 листопада 1935 – 13 січня 1936) та Львів. (25 травня – 26 червня 1936) суд. процесах над убивцями Б. Перацького й Проводом КЕ ОУН на ЗУЗ Б. був центр. фігурою як провідник крайових націоналістів. Його непоступлива поведінка, взяття на себе морал. відповідальності за здійснені його підлеглими терорист. акти зробили ім’я Б. широко відомим укр. спільноті. Згадані процеси ґрунтовно висвітлили діяльність ОУН, сприяли зростанню її авторитету як серед укр. насел. на ЗУЗ, так і в середовищі укр. еміграції, особливо у США та Канаді. Завдяки втручанню митрополита Андрея Шептицького та з політ. міркувань смертні вироки, винесені Б. та Р. Мигалю, були замінені на довічні ув’язнення. 1933–39 Б. перебував у в’язницях міст Кельце у Вронках біля Познані, Бересті (Брест). У середині вересня 1939, за умов безвладдя в Польщі, звільнився й приїхав до Львова, де вже було встановлено рад. владу. У 2-й пол. жовтня разом із братом Василем перейшов нім.-рад. кордон і прибув до Кракова. Після коротких розмов із тодіш. провідником ОУН на ЗУЗ В. Тимчієм-Лопатинським Б. спільно з ним вирушив до Італії, де в січні 1940 зустрівся з головою Проводу укр. націоналістів (ПУН) полковником А. Мельником. Під час переговорів представники краю висунули низку вимог: вивести зі складу ПУН Я. Барановського й О. Сеника-Грибовського, яких вони підозрювали у співпраці з польс. поліцією, поповнити Провід групою крайових націоналістів, не пов’язувати рев.-визв. боротьбу проти більшовиків в Україні з військ. планами Німеччини, а узгоджувати її з внутр. становищем у СРСР та Україні. Вимоги за категоричністю й формою були сприйняті як ультиматум, і члени ПУН їх відкинули. Повернувшись до Кракова, Б. з однодумцями 10 лютого 1940 створив Рев. Провід ОУН. 27 вересня 1940 гол. рев. трибунал ОУН виключив Б. з її лав. Розкол в ОУН став фактом. У квітні 1941 Б. провів 2-й Великий збір ОУН, який легалізував створену ним нову націоналіст. орг-цію й обрав його провідником ОУН, що з цього часу стала називатися ОУН(б). У травні–червні 1941 з ініціативи Б. здійснено останню спробу об’єднати антикомуніст. сили українства напередодні вирішал. подій на Сході. Однак обраний на Укр. нац. з’їзді 22 червня 1941 у Кракові Укр. нац. ком-т, де керівну роль відігравали соратники Б., через брак солідарності та амбіції деяких діячів виявився нежиттєздатним. Успішнішою була діяльність похідних груп ОУН(б), які вирушили в Україну з поч. 2-ї світ. війни для відбудови громад.-політ. і госп. життя на звільненій від більшовиків території. За дорученням Б. 30 червня 1941 від імені ОУН(б) у Львові проголош. Акт відновлення Української Держави і створено Укр. держ. правління на чолі з Я. Стецьком. Зважаючи на різко негативну реакцію Берліна, Б. взяв на себе відповідальність за цей документ. Після 5 липня 1941 він, а потім й ін. відомі діячі ОУН(б) були викликані до Берліна. Б. категорично відмовився визнати недійсним Акт від 30 червня 1941 й відкликати його. У серед. вересня 1941 його та групу однодумців ув’язнено в ґестапо в Берліні, а очолювана ним ОУН(б) поставлена поза законом. 1942 Б. й ін. чільних діячів ОУН(б) переведено до спец. блоку в концтаборі Заксенгаузен. Б. певний час підтримував контакти з членами Проводу ОУН(б), впливаючи на політику, тактику й діяльність оунів. орг-цій в окупов. Україні. Однак події, пов’язані з 3-м Надзвич. Великим Збором ОУН(б) у серпні 1943 й 1-м Великим збором Укр. Гол. Визв. Ради (УГВР) у липні 1944, поставили Б. у скрутне становище з огляду на легітимність його перебування на посаді провідника ОУН(б). Адже на згаданих зібраннях його не було заочно введено ні до Бюро Проводу ОУН на Укр. землях, ні до складу Президії УГВР. Після звільнення з нім. ув’язнення восени 1944 Б. разом з іншими укр. політ. діячами взяв участь у черговій спробі консолідувати антикомуніст. сили українства. Однак створ. у серед. березня 1945 новий Укр. нац. ком-т, хоч і був офіційно визнаний нім. урядом, не досяг поставленої мети. У грудні 1944 німці намагалися залучити Б. у спілку для продовження боротьби з більшовиками. Проте він відмовився, посилаючись на незнання становища в Україні й на ту обставину, що підпорядковується рішенням УГВР. Після капітуляції 3-го райху Б. опинився в англо-амер. зоні окупації Німеччини. Одним із осн. завдань вважав термінове скликання 4-го Великого збору ОУН. Але ця акція з огляду на ситуацію в Україні, де сили ОУН і УПА опинилися наодинці з рад. владою, зірвалася. Б. і його найближче оточення, котре тривалий період було відірване від нац.-визв. руху, не сприйняли переходу ОУН від тоталітар. організац. форм до демократ. засад діяльності. Вони заперечували обмеження повноважень провідника, не погоджувалися з необхідністю внесення змін до політ.-ідеол. засад укр. націоналізму, що мало місце на згаданому 3-му Зборі ОУН і зумовлювалося глибокими внутр. політ. і духов. процесами в Україні. Становище ускладнювалося з огляду на труднощі зв’язку еміграції з краєм. Тому в січні–лютому 1946 в Мюнхені скликано конф. провідного членства ОУН, яке перебувало за кордоном. Проте вона обмежилася створенням Закордон. частин (ЗЧ) ОУН, які очолив Б. Невирішеність ідейно-програм. і персонал. питань ОУН призвела до конфлікту між Б. і його прихильниками та тими членами ЗЧ ОУН, котрі репрезентували Закордонне представництво УГВР, за яким стояли осн. сили ОУН та УПА на чолі з Р. Шухевичем, що вели боротьбу в Україні з більшов. режимом. Усі спроби подолати суперечності в середовищі ОУН у 1948–54 завершилися невдачею. У 1950, йдучи назустріч опозиції, Б. склав повноваження Голови Проводу ЗЧ ОУН і висловив намір нелегально перейти в Україну. З цією метою влітку 1951 він послав в Україну особистого представника М. Матвієйка, який був заарешт. органами Мін-ва держ. безпеки. У травні 1953 Б. знову очолив ЗЧ ОУН, але в лютому 1954 стався остаточ. розкол у лавах ЗЧ ОУН.

У низці своїх статей, промов, інтерв’ю у післявоєн. період Б. висловив думки про стан і перспективи укр. нац. революції, вплив на неї зовн. чинників, зокрема перспективи нової світ. війни, можливості використання цих обставин в інтересах укр. справи. Він рішуче наполягав на продовженні зброй. спротиву в Україні, наголошуючи, що право репрезентувати укр. народ мають лише ті політ. сили, які ведуть безкомпромісну рев.- визв. боротьбу. У зв’язку з цим очолювані ним ЗЧ ОУН у 1950 вийшли зі складу Укр. нац. ради. Як політ. діяч Б. сформувався під впливом ідеол. засад укр. організованого націоналізму, гострого усвідомлення необхідності пошуку рев. шляхів боротьби за Укр. самостійну соборну державу. Він був непримиренним противником моск. імперіалізму та комунізму, вважаючи, що комунізм став фактич. інструментом моск. імперіалізму. Б. – автор ідеол. і програм. статей на теми укр. націоналізму, виданих посмертно у зб. «Перспективи української революції» (Мюнхен, 1978).

Ім’я Б. було символом безкомпроміс. боротьби, яку вели ОУН і УПА. Тому кер-во СРСР намагалося знищити його. Влітку 1951 було розроблено план вивезення Б. в Україну, але здійснити його не вдалося. КДБ уперто готувало замах на Б. Зрештою 1959 він загинув від рук агента КДБ Б. Сташинського в Мюнхені. Невдовзі Б. Сташинський, відчувши, що КДБ готується його ліквідувати як небажаного свідка, втік до Зх. Німеччини. На судовому процесі над ним (жовтень 1962) встановлено, що вбивством Б. особисто керував тодіш. голова КДБ О. Шелепін. Трагічною була й доля рідних та близьких Б.

Літ.: Мірчук П. Степан Бандера – символ революційної безкомпромісовості. Нью-Йорк; Торонто, 1961; Кричевський Р. Організація українських націоналістів в Україні – Організація українських націоналістів за кордоном і ЗЧ ОУН: Причини до історії укр. націоналіст. руху. Нью-Йорк; Торонто, 1962; Л., 1991; К. Anders. Mord auf Befehl – der Fall Staschynskij. Eine Dokumentation aus den Akten. Tübingen, 1963; Бандера С. Мої життєписні дані // Чайковський Д. Московські вбивці Бандери перед судом. Мюнхен, 1965; Дужий П. Степан Бандера – символ нації. Л., 1996; Арсенич П., Федорів Т. Родина Бандерів. Ів.-Ф., 1998.

А. В. Кентій

Стаття оновлена: 2003