Бандура

БАНДУ́РА — один із найдавніших українських народних струн­но-щипкових інструментів родини лютневих. Зображе­н­ня щипкового інструмента з невеликим округлим корпусом, вузькою шийкою з ладами й кількома струнами зна­йдено у Софій. соборі на фресці 11 ст. Сучасна концертна Б. має хроматич. звукоряд, діапазон — від «до» великої октави до «соль» (подекуди «ля») 3-ї октави. Грають на Б. тільки по від­критих струнах, кількість яких сягає 62-х–65-ти. Усі струни — металеві, обвиті мідним дротом (каните­л­лю). Положе­н­ня під час гри вертикальне; форма — грушоподібна, складається з деки (резонатора) і грифа, що ви­значає довжину й висоту струн. Найдовші струни — басові, пролягають уздовж корпуса й у верх. частині закріплюються на кілках грифа. Решта — приструнки, які прикріплюються з обох боків деки: знизу — на штифтах, згори — на кілках (верх­ня частина деки має нар. назву — шемсток). Осн. способи гри: щипок, удар, тремоло, флажолет, глісандо та ін. Найдавніша Б. — симбіоз сучас. (за формою) Б. і кобзи, іноді побутувала під на­звою «кобза-бандура». Ві­дома від 15 ст. Виготовляли її здебільшого з липи або червоної верби. Мала діатонічний стрій (у т. зв. думному ладі, натурал.-ладовий, пентатоніч. та індивідуалізований). Грати можна було на від­критих струнах і методом притиску (як на лютні). З цього по­гляду показова кобза Вересая (19 ст.). За твердже­н­нями окремих дослідників (М. Будника, М. Хая), Б. генетично повʼязана з давньорус. гуслями (горизонтал. спосіб гри замінено на вертикальний). Остаточно не зʼясовано й походже­н­ня слова «Б.», оскільки існують інструменти зі спорідн. на­звами: англ. «бандоре», ісп. «бандур­ріа», груз. «пандурі» тощо. Можливий звʼязок із на­звою польс. інструмента «торбан», що має схожу з Б. кон­струкцію, тривалий час був поширеним в Україні і здобув назву «панська Б.». До поч. 20 ст. побутува­н­ня Б. повʼязане лише з середовищем кобзарів, серед яких були справжні віртуози гри, зокрема А. Шут, Ф. Холодний, І. Кравченко-Крюковський, О. Вересай, М. Кравченко, Г. Кожушко, Ф. Кушнерик, Є. Мовчан, П. Носач, В. Пере­пелюк, О. Чу­прина, П. Супрун, М. Будник, В. Горбатюк, В. Нечепа. Викона­н­ня дум (основи репертуару давніх кобзарів) неодмін­но містило т. зв. пере­гру — складну за технікою викона­н­ня інструм. інтермедію.

Практика гри на Б. до 20 ст. роз­вивалася пере­важно в межах кобзар. мистецтва. Існувало три типи Б. (від­повід­но й три способи гри): черніг., полтав. та зіньків. (харківський). Обʼ­єд­навши черніг. і полтав. способи гри, утворили київський. Хроматизацію київ. Б. здійснено введе­н­ням нижнього ряду струн. У зіньків. Б. до­дано поодинокі важелі на шемстці для пере­строюва­н­ня струн у різні тональності. За функцією рук склалися дві осн. школи гри на Б.: черніг. (пізніше — київ.), яка перед­бачає роз­поділ функцій рук на су­провід­ну (лівою рукою грають на басових струнах) і сольну (правою — на приструнках); зіньків. (згодом — харків.), де такої диференціації немає. На межі 19–20 ст. вдосконалюється техніка гри на Б., нар. діатонічну Б. змінює концертна хроматична. Найбільший внесок у рекон­струкцію Б. зробили у 1-й пол. 20 ст. Г. Хоткевич і В. Кабачок, пізніше — О. Корнієвський, І. Скляр, В. Герасименко, С. Снігірьова, В. Тузиченко, Р. Гриньків. Зокрема І. Скляр за­пропонував нову кон­струкцію Б., де по­єд­нав київ. і харків. способи гри з хроматич. пере­будовою; видав книгу «Київсько-харківська бандура» (1971). За часів «українізації» 20-х рр. затв. про­граму роз­витку бандур. мистецтва на держ. рівні (ухвала Вищого муз. комітету при Наркомосі УСРР від 1927 про вдосконале­н­ня Б., налагодже­н­ня їх серій. випуску (до того їх виготовляли кобзарі власноруч), організацію класів гри на Б. у навч. закладах усіх рівнів). Від 1954 роз­почато серійне виготовле­н­ня сучас. концерт. Б. на Черніг., від 1964 — на Львів. ф-ках муз. інструментів. Б. широко використовують у ансамблях, капелах, орке­страх, як сольний інструмент. Створ. Держ. засл. капелу бандуристів України, капелу кобзарів, тріо бандуристок Київ., Черкас., Львів. філармоній тощо. Від­крито класи Б. у муз. навч. закладах. Серед ві­домих педагогів з класу Б. — Г. Хоткевич, В. Кабачок, А. Бобир, С. Баштан, В. Герасименко, А. Омельченко, А. Грицай. У 20 ст. від­булося чітке роз­межува­н­ня бандур. виконавства на нар.-кобзарське і концертно-академічне. Пред­ставником остан­нього є С. Баштан (створив оригін. професій. репертуар для Б., пере­клав для неї низку творів світ. класики). Ви­дано низку посібників гри на Б. — Г. Хоткевича (1907), М. Домонтовича (1913–14), Т. Овчин­никова (1913), В. Шевченка (1914), В. Кабачка та Є. Юцевича (1958), М. Опришка (1967), С. Баштана та А. Омельченка (1984). У 1993 в Києві засн. Між­нар. конкурс бандуристів ім. Г. Хоткевича. Спо­стерігається також від­родже­н­ня гри на давній («старосвіт.») діатоніч. Б. та кобзі Вересая, виник Київ. кобзар. цех, що орієнтується на кобзар. естетику Г. Ткаченка — «остан­нього старосвіт. бандуриста». Пред­ставники новіт. «діатонічного» напряму — М. Будник, В. Кушпет, М. Хай, М. Коваль, В. Товкайло та ін. Інтенсивно роз­вивається виконав. мистецтво гри на Б. в укр. діаспорі (створ. школи Г. Китастого та В. Мішалова). У 50-х рр. 20 ст. від­родилося сольне концертне викона­н­ня на Б. Зросла плеяда бандуристів: А. Бобир, Г. Нещотний, С. Баштан, Г. Менкуш, П. Чухрай, Ф. Жарко, В. Єсипок, В. Литвин, Л. Пасикира, Р. Гриньків, К. Новицький; лауреати між­нар., всесвіт. і всеукр. конкурсів виконавців на нар. інструментах — А. Омельченко, Л. Коханська, О. Петренко, О. Созанський, О. Приталюк, Т. Лазуркевич, О. Степанюк, Л. Дедюк, Л. Амбросова, В. Войт, М. Бибаківська, І. Панасюк, Т. Столяр; серед ві­домих бандуристів діаспори — В. Ємець, З. Бережан, Г. Китастий, М. Чорний-Досинчук, О. Герасименко, В. Мішалов. Автори концерт. творів для Б.: Г. Таронов (Концерт для Б. та балалайки з симф. орке­стром, 1954), А. Коломієць (Укр. соната для Б. та фортепіано, 1968; Соната для двох бандур, 1982), М. Дремлюга (Концерт для Б. з симф. орке­стром, поема-рапсодія, 1981), К. Мʼясков (Чотири фантазії та концертина для Б. з орке­стром нар. інструментів, пʼєси для Б.), В. Кирейко, В. Зубицький, М. Сільванський, В. Польовий, А. Муха, Г. Китастий, С. Баштан, Р. Гриньків, В. Лабко, О. Герасименко. Репертуар поповнюється пере­кладе­н­нями для Б. творів укр., рос. та зарубіж. класики. Найбільша колекція Б. — у Музеї нар. архітектури та побуту України. Серед зарубіж. ви­дань, присвяч. мистецтву гри на Б., — ж. «Бандура», «Молода Україна».

Літ.: Хоткевич Г. М. Музичні інструменти українського народу. Х., 1930; Гуменюк А. І. Українські народні музичні інструменти. К., 1967; Скляр І. М. Київсько-харківська бандура. К., 1971; Кир­дан Б., Омельченко А. Народні спів­чі музиканти на Україні. К., 1980; Баштан С. В., Омельченко А. Ф. Школа гри на бандурі. К., 1984; Кушпет В. Самовчитель гри на старосвітніх музичних інструментах: Кобза О. Вересая, бандура Г. Ткаченка, торбан Г. Від­орта. К., 1997.

С. В. Баштан

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю