Кохавинський монастир святого Герарда УГКЦ - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Кохавинський монастир святого Герарда УГКЦ

КОХА́ВИНСЬКИЙ МОНАСТИ́Р СВЯТО́ГО ГЕ́РАРДА УГКЦ Заснування монастиря пов’я­зане із появою 1646 в лісі у с. Ко­хавина (нині у складі смт Гніздичів Жидачів. р-ну Львів. обл.) ікони Матері Божої. 1680 на тому місці зведено капличку, від 1747 нею опікувалися кармеліти (тоді ж постав монастир). 1755 львів. архієпископ М.-І. Вижиць­кий на підставі свідчень і заключ. акта спеціально створ. церк. ко­місії проголосив ікону Матері Божої Кохавинської чудотворною, в обряді перенесення ікони з каплички до дерев’яного костелу взяли участь католики лат., візант. і вірмен. обрядів. 1775 Ко­хавина офіційно проголошена відпустовим місцем. Від кін. 18 ст. культ Матері Божої Кохавинської поступово занепадав, 1780 ліквідовано монастир кармелітів. Його відродження розпочалося у серед. 19 ст. 1894 побудовано кам’яний костел Успіння Пресвятої Діви Марії (1928–29 розписи здійснив Ю. Крупський), від 1900 – дві каплички, притулок для сиріт, гостин. двір; закладено великий парк. 1903 до с. Ко­хавина прибули редемптористи. 1912 ікону короновано папськи­ми золотими коронами у присутності бл. 200 тис. прочан. 1931 монастир пере­йшов до єзуїтів, які 1944 вивез­ли ікону Матері Божої Кохавинської до м. Ґлівіце (нині Сілез. воєводства, Польща), де вона знаходиться донині. За рад. влади костел перетворено на льоносховище, у будівлях монастиря розміщено інтернат для розумово відсталих дітей, с. Кохавина приєдна­но до Гніздичіва (відтоді ця істор. назва перестала існувати). 1991 монастир відновили редемптористи. 2000 до нього передано з Польщі копію ікони Матері Божої Кохавинської (ще одну копію, намальовану жителькою Гніздичева О. Николишин, вста­новлено у відновленій капличці), 2003 засн. парафію Покрови Пресвятої Богородиці.

Літ.: J. Trzopiński. Kochawina. Lwów, 1907; А. Wojciechowska. Kochawina Sank­tuarium Maryjne. Wrocław, 1993; Олещук В. Кохавинська ікона Божої Матері. Кохавина, 2006; Кохавина – відпустове місто. Між Опіллям і Прикарпаттям. Л., 2013.

О. В. Груца

Стаття оновлена: 2014