Батик - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Батик

БА́ТИК – техніка ручного розпису тканин. Вживається також на позначення цих тканин та виробів з них. Застосовується на тканинах із натурал. шовку, бавовни, льону, віскози, капрону тощо. Існує два види Б.: холодний і гарячий. Обидва ґрунтуються на використанні резерваційних сполук. Б. споріднений із традиційними в укр. нар. мист-ві техніками вибійки та писанкарства. Під час розпису холодним Б. резерв-суміш бензину, парафіну, бджолиного воску, гумового клею, каніфолі за допомогою скляної трубочки наносять по контуру малюнка (у вигляді замкненої лінії) на тканину, натягнуту на рамку. В межах цього контуру пензлем або тампоном наносять фарбу, виготовлену на основі актив. кислотних та прямих основних барвників, згідно з ескізом розписують виріб. Використовуючи техніку холодного Б., отримують графічно чіткий малюнок із необмеженою кількістю кольорів. При гарячому Б. розігрітий резерв (віск, парафін і вазелін) застосовують для нанесення контуру малюнка, для покриття деяких площин тканини (щоб відмежувати їх від фарби, що розпливається). Резерваційну суміш у цій техніці наносять батик-штифтом, пензлями, рейсфедером, твердими і мʼякими штампиками, а фарби – тампонами й пензлями. Техніка гарячого Б. забезпечує створення малюнків на тканинах із мʼякими переливами тонів та менш чіткими контур. лініями. Варіантом гарячої техніки Б. є «воскова ламанка» («кракле»). Після нанесення резерву й малюнка кількома кольорами на необхідні ділянки пензлем (або флейцом) покривають усю площину тканини гарячим воском, охолоджують, зминають в окремих місцях (за автор. задумом) і заливають щілини, утворені під час мʼяття, фарбою темних тонів. Згодом через тонкий гігроскопіч. папір гарячою праскою знімають віск, після чого всі кольори яскравішають. Малюнок тканини увиразнюється завдяки додатковому ефекту графіч. ламаних ліній і плям – несподіваних запливів фарби темних тонів на окремих ділянках малюнка й по тлу. В гарячому Б. нанесення резерву є допоміж. процесом – після завершення роботи його знімають. При холодному Б. резервувальна суміш залишається на тканині невидимою. Б. відомий здавна у народів Пд.-Зх. Азії та Африки, в антич. державах Пн. Причорноморʼя. У Європі його використовують від 20 ст. В Україні техніка Б. поширювалася на поч. 20 ст. У 20–30-х рр. цією технікою Я. Музика створила декоративні макати, С. Вальницька – композиції хусток за мотивами укр. писанок, В. Лимаренко – сувенірні вироби. У 40–60-х рр. Г. Липа-Захарисевич створила низку сюжет. композицій у техніці Б. У Львові було відкрито цехи з розпису тканин. Від 60-х рр. Б. використовують художники текстил. підпр-в Києва, Черкас, Львова. Зокрема на Київ. шовковому комбінаті композиції тканин для одягу створює Т. Мороз; на Черкас. шовковому комбінаті – Т. Боголика, І. Суржиков; на Київ. хустковій ф-ці – М. Грибакова; на Львів. текстил.-галантерей. обʼєднанні «Юність» композиції для хусток створюють К. Бондар, О. Стаховська, О. Черкас, С. Пижова, М. Бобʼяк. Декоративні панно В. Андріяшко (Київ) експонуються на худож. виставках; квіткові композиції тканин створює H. Грибань. У 70–90-х рр. технікою Б. виконано купонні композиції тканин для сценіч. костюмів, створ. панно з декоратив. й сюжет. композиціями для інтерʼєрів житл. і громад. споруд. Дослідженню та популяризації Б. присвяч. виставки творчих робіт художників на базі Хмельн. музею сучас. мист-ва – «Презентація–94», «Презентація–95» та наук.-практ. конференції. Серед художників, батикові твори яких експонуються на всеукр. та зарубіж. виставках, – М. Токар, I. Боднар, О. Минько, О. Крипʼякевич, Н. Паук, М. Базак, Н. Борисенко, Л. Борисенко, Н. Забашта-Дяченко, Г. Забашта, Н. Гронська, Н. Лапчик, Л. Мороз, Т. Кисельова, Т. Мисковець, Н. Максимова, О. Майданець, Т. Печенюк, О. Приведа, Н. Пікуш, В. Роєнко, І. Шух, В. Сипняк. Твори зберігаються в музеях України та ін. держав.

Літ: Корюкин В. Н. Батик. Художественное оформление тканей. Л., 1968; Печенюк Т., Семчишин О. До питання розвитку художнього текстилю Галичини першої половини XX століття // Худож. текстиль: львів. школа. Л., 1998.

О. І. Никорак

Стаття оновлена: 2003