Білокур Катерина Василівна

БІЛОКУ́Р Катерина Василівна (25. 11(07. 12). 1900, с. Бог­данівка, нині Яготин. р-ну Київ. обл. — 09. 06. 1961, там само) — живописець. Народний художник УРСР (1956). Не­звичайна, «не від світу сього» селянка, яка на­вчилася читати й писати, самотужки осягла таїни малярства, унікально роз­крилася не лише в диво-полотнах, натюрмортах із квітів, а й у літературних талановитих листах, які слала друзям і в офіційні установи. Перші спроби малювати робила ву­глиною на шматку домашнього полотна; пензлі виготовляла сама зі щетини, використовувала фарби, які робила з буряка, бузини, калини, цибулі, різних трав. До 1939 неві­дома. І тільки лист до спів­ачки О. Петрусенко зрушив справу: її картинами зацікавилися спів­робітники Полтавського обласного будинку народної творчості, 1940 організували ви­ставку картин у Полтаві, 1941 — в Києві; того ж 1941 в Полтаві від­булася персональна ви­ставка Білокур. Після війни її творчою працею опікувалися Центральний будинок народної творчості, ДМУНДМ та СХУ.

Дерева й квіти, овочі й фрукти на її картинах мовби проростають і буйно роз­квітають, або в усій своїй величі й красі то пливуть, то за­стигають на тлі води чи неба, а то ніби виростають із туману («Квіти в тумані», 1940; «Квіти увечері», 1942; «Цар-колос», 1944; 2-й варіант — 1949). Часом у художниці цвіт і плід зображені водночас (натюрморти «Квіти й овочі», «Бурячок»; обидва — 1959). Усі ці «від­хиле­н­ня» від природного існува­н­ня рослин і тварин, «зміще­н­ня» зображуваного в часі й просторі потрібні Білокур не тільки для симетрії — асиметрії композиційних структур, по­єд­на­н­ня кольорів і спів­від­ноше­н­ня мас, площин, а й для реалізації філософської концепції буття природи й людини.

Славу й ви­зна­н­ня Білокур принесли, окрім на­званих, полотна: «Берізка», «Квіти за тином» (обидва — 1935), «Берізки увечері» («Жоржини» — 1940), «Польові квіти» (1941), «Квіти на блакитному тлі» (1942–43), «Декоративне панно» (1945), «Буйна» (1945–47), «Привіт, урожаю» (1946), «Колгоспне поле» (1948–49), «Сні­данок» (1950), «Квіти й берізоньки увечері» (1950), «Пшениця, квіти, вино­град» (1950–52), «У Шрамківському ра­йоні на Черкаській землі» (1955–56), «Натюрморт із колоском і глечиком», «Бог­данівські яблука» (обидва — 1958–59).

1950-і рр. — найплідніший період творчості Білокур. Вона бере участь у багатьох ви­ставках: 1954 на Між­народній ви­ставці в Парижі демонструвалися її картини «Цар-колос», «Берізка», «Колгоспне поле», які високо оцінив П. Пікас­со. Перші дві в Україну не повернулися — їхня доля неві­дома. Значну цін­ність — документальну і літературну — становить її епістолярна спадщина: листи до спів­робітників ІМФЕ, Центрального будинку народної творчості, мистецтво­знавцеві С. Таранущенку, художникам Е. Гурович, М. Донцову, С. Кириченкові, письмен­никам П. Тичині, Д. Косарикові та ін. проливають світло й на тернистий шлях художниці у мистецтво, й на таємні лабіринти її творчості. У НМУНДМ від­крито великий «білокурівський» зал, де зберігаються найкращі її твори. В Яготині, на по­двірʼї Картин­ної галереї, встановлено скульптурний її порт­рет роботи В. Гандзенка.

Мисткині присвячено балет «Катерина Білокур» Л. Дичко (1983). У 1989 за­проваджено премію ім. Б. майстрам декоративно-ужиткового мистецтва. Відзнято кіно-, теле­стрічки: «Катерина Білокур» (телеви­става, 1980); «Чарівний світ Катерини Білокур» (докум. фільм, 1986); «Катерина Білокур» (біо­графічний художній фільм, 1989); «Буйна» (телефільм у 2-х ч., реж.-по­становник В. Василенко, в ролі Б. — Р. Недашківська, 1990), «Катерина Білокур» (телефільм, 2000) та повнометражний фільм «Катерина Білокур. Посла­н­ня» (реж. О. Самолевська, 2000). Ви­дано 2 книги про Білокур: «Я буду художником!» (К., 1995) та «Катерина Білокур очима сучасників» (К., 2000) у досліджен­ні та опрацюван­ні М. Кагарлицького.

1977 у с. Бог­данівка від­крито садибу-музей Білокур як філіал Яготинського історичного музею. Музей роз­ташований у хаті, де 1909–61 жила художниця. У садибі зберігаються меблі, художні твори, бібліотека. меморІіальні речі художниці (фарби, пензлі, мольберт та ін.). На території садиби 1986 встановлено памʼятник художниці (скульптор І. Білокур, її небіж), на її могилі — погру­д­дя (скульптор І. Гончар).

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю