Більшовизм

БІЛЬШОВИ́ЗМ — російський різновид комуністичної політичної філософії та політичної практики, втілений у діяльності Російської соціал-демократичної партії (більшовиків). Провід­ну роль у формуван­ні більшов. політ. філософії (яка мала характер більше віровче­н­ня, доктрини, ніж філос. течії) і практики ві­ді­грав В. Ленін. Термін «Б.» стосується тільки певного періоду в еволюції рос. комунізму, в історії якого можна ви­окремити чотири осн. періоди, що мають свої особливості в ідеології та політ. практиці: Б., сталінізм, епоха Хрущова — Брежнєва, доба Горбачова. Остан. період не встиг стабілізуватися. Було б неправильно використовувати термін «Б.» як синонім до терміна «марксизм-ленінізм», оскільки остан­ній почав вживатися і набув свого специф. значе­н­ня тільки в часи сталінізму, ставши особливою ідеол. доктриною.

Ленін сформулював осн. засади своєї політ. концепції в остан­нє десятилі­т­тя 19 ст. Вона була певним при­стосува­н­ням політ. філософії К. Маркса до умов Росії і охоплювала особл. тлумаче­н­ня імперіалізму як найвищої стадії в роз­витку капіталізму; тезу про нерівномірність сусп. роз­витку та про можливість пере­моги комуніст. революції в економічно від­сталій країні (Росії); вче­н­ня про партію як авангард робітн. класу та концепцію побудови партії на засадах централізму. Пита­н­ня про принцип побудови партії стало предметом суперечки між рос. соціал-демократами, що при­звело до роз­колу між ними на другому зʼ­їзді РСДРП 1903 (за ленін. концепцію проголосувала більшість, звідси й походить назва «більшовики»). За основу побудови партії було взято т. зв. принцип «демократ. централізму», витлумач. Леніним у суто централіст. дусі, що забезпечувало гегемонію парт. верхівки або й однієї особи. У по­єд­нан­ні з тезами про диктатуру пролетаріату і партію як його авангард «демократ. централізм» і ленін. політ. філософія загалом стали особл. варіантом об­ґрунтува­н­ня диктатор. форми правлі­н­ня. Роз­кол 1903 призвів до ви­окремле­н­ня більшовиків у нову партію (1912). У політ. концепції Леніна багато питань залишилося неви­значеними й нерозробленими, від­повідь на них змінювалася залежно від ситуації, й це охоплює весь період Б. аж до утвердже­н­ня диктатури Сталіна. Деякі принципи та гасла він сві­домо не конкретизував, щоб мати про­стір для політ. маневру. Силою взявши владу, більшовики виявили, що не мають ви­значеної екон. доктрини: «воєн­ний комунізм» довелося замінити «новою економічною політикою» (НЕП). Свій по­гляд на екон. аспект «побудови соціалізму» мав М. Бухарін, через що в часи сталінізму був звинувач. в «ухилі» від «правильного» політ. курсу партії. Виникали дис­кусії з низки принцип. про­блем: т. зв. робітнича опозиція вимагала автономії для проф­спілок; «демократ. централісти» пробували демократизувати парт. життя; не було згоди щодо характеру «пролетарської культури» (дис­кусія навколо «пролеткульту») та ролі інтелігенції. Право націй на самови­значе­н­ня у ленін. інтер­претації могло пере­творитися на свою протилежність, що й сталося, коли його почали використовувати для виправ­да­н­ня (в імʼя «класової солідарності» чи «інтернаціоналізму») рос. агресії проти щойно по­сталих на руїнах Рос. імперії незалежних нац. держав (у Польщі більшовики за­знали поразки й змушені були від­ступити, а українці через брак нац. сві­домості, єд­ності та організованості не зуміли протистояти окупації). Після захопле­н­ня влади та під час воєн. дій 1918–20 зміцнювалася тенденція, коли в усіх політ. дис­кусіях остан. аргументом у більшовиків ставала сила, ре­пресії проти політ. опонентів, навіть щодо своїх колег. Ленін, виявляючи нетерпимість до опонентів і без­о­глядну пере­конаність у своїй правоті, почав вдаватися до терору як вирішального засобу роз­вʼяза­н­ня всіх політ. конфліктів. Шлях до встановле­н­ня терористич. комуніст. диктатури було ви­значено. Зважаючи на велику роль суто ситуатив. засобів в ідеології та політ. практиці Б., можна дійти висновку, що Б. зводиться до мін. набору деяких принципів, а все інше слід роз­глядати як технологію утрима­н­ня влади. Пита­н­ня про те, що є головним у Б., а що другорядним чи не принциповим, може породжувати суперечки, часто нерозвʼязні. Адже від­повідь знач. мірою залежить від того, що вважали чи не вважали принциповим самі більшовики, поміж яких тривали нескінчен­ні суперечки про те, хто є «справжнім більшовиком» з від­повід. наслідками для «не­справжніх».

Осмисле­н­ня та оцінка Б. в його найзагальніших аспектах залежить від осмисле­н­ня комунізму як ідеології та політ. практики, зокрема рос. варіанта, дослідже­н­ня його природи в контекс­ті глобал. процесів або, принаймні, в межах європ. цивілізації: йдеться зокрема про зʼясува­н­ня джерел тоталітаризму та поясне­н­ня комунізму як своєрід. варіанта модернізації. Зведе­н­ня особливостей комунізму до тоталітаризму не дає змоги об­ґрунтувати його специфіку та нац. модифікації. Ознаки модернізації наявні в комунізмі, але багато чого, напр., в його рос. варіанті, не можна пояснити в контекс­ті остан­ньої. Тому акцентува­н­ня уваги на модерніст. природі рад. «реального соціалізму» та на важливості вихова­н­ня постмодерніст. ментальності як способу дола­н­ня комуніст. ментальності у пост­радян. су­спільствах лише спрощує ро­зумі­н­ня ситуації і здатне дезорієнтувати їхню політ. практику. Є до­статні під­стави твердити, що в Б., як і в рос. комунізмі загалом, по­єд­нуються крайні форми модерніст. проекту (наук. керівництво всім сусп. жи­т­тям) з багатьма перед­модер. елементами рос. феодалізму. До дис­кусійних належить пита­н­ня про те, якою мірою політ. філософія Леніна ґрунтується на політ. філософії К. Маркса й на­скільки вона її ревізує. З одного боку, І. Франко ді­йшов висновку («Що таке по­ступ?»), що реалізація вче­н­ня Маркса так чи інакше при­зведе до політ. ладу, який пізніше було на­звано тоталітаризмом. З ін. боку, чимало дослідників, не заперечуючи важливих марксист. теор. перед­умов для появи Б., вважають, що його можна пояснити, лише враховуючи нац., рос. під­ґрунтя Б. і рос. комунізму загалом. Такий під­хід за­пропонував М. Бердяєв у кн. «Истоки и смысл рус­ского ком­мунизма» (Москва, 1990). Зрештою, якщо погодитися, що більшов. політ. філософія й практика в принцип. засадах випливають із політ. філософії Маркса, то слід ро­зуміти, що без урахува­н­ня рос. істор. контекс­ту неможливо об­ґрунтувати модифікацію та інтер­претацію марксизму в Б. та успішне за­стосува­н­ня його ідей на практиці. Так само явище «Б.» не пояснюють спрощені прагмат.-організаційні версії, згідно з якими більшовики — це група змовників-авантюристів, які здобули фінанс. під­тримку кайзера і спромоглися виконати його замовле­н­ня: вивести Росію з війни шляхом під­писа­н­ня сепарат. миру або ослабити її. Важливо не те, хто і з яких мотивів пропонує ті чи ін. гасла, а чому вони стають дієвим засобом політ. мобілізації. Одна з про­блем, що стосується мобілізац. потенціалу Б., повʼязана з його намага­н­ням під час воєн. дій 1918–20 заручитися під­тримкою нац. рухів у Росії або хоча б нейтралізувати їх. Ленінові довелося враховувати, що «від Росії залишилася тільки Великоросія», і зайняти у ставлен­ні до цих рухів гнучку позицію, маніпулюючи гаслом права націй на самови­значе­н­ня, з одного боку, і принципом «пролетарського інтернаціоналізму» — з іншого. Ця стратегія дала змогу досягти певних результатів — незалежно від того, чи пред­ставники ін. народів справді повірили оманл. гаслам, чи керувалися прагмат. міркува­н­нями.

У контекс­ті про­блеми «росіяни та інонаціонали» предметом дис­кусій є також участь євреїв у більшов. пере­вороті. В осмислен­ні мотивів і мас­штабів цієї участі є багато позицій, серед яких можна ви­окремити три найважливіші. Перша називає євреїв найголовнішим чин­ником більшов. пере­вороту і в своїх крайніх виявах роз­глядає більшов. пере­ворот як «змову», організ. євреями задля світ. панува­н­ня і спрямовану проти рос. нац. інтересів (див. Антисемітизм). Найслабшим місцем в об­ґрунтуван­ні цієї позиції є той факт, що Б. загалом зреалізував найважливішу парадигму рос. політики — зберіг імперію. Друга позиція виходить із теорії рац. вибору: євреї були змушені стати на бік більшовиків, оскільки антисемітизм виявляли насамперед антибільшов. сили. Третя полягає в тому, що на успіх в Росії могла роз­раховувати лише та ідеологія й політ. практика, яка успадковувала традиц. засаду рос. політ. мисле­н­ня — збереже­н­ня імперії, тому пред­ставники ін. народів могли роз­раховувати на якусь політ. вагу за умови, що вони під­тримають «інтернаціоналізм», а не будь-які прояви націоналізму (зокрема євр. — навіть у ви­гляді автономіст. тенденцій Бунду); таким чином, усі, хто під­тримав більшов. пере­ворот, були викори­стані лише як засіб для досягне­н­ня традиційної й ви­значал. парадигми рос. політики.

У сучас. Україні ви­вче­н­ня природи Б. (і рос. комунізму взагалі) залишається актуал. темою для багатьох дослідників. Під­вищ. інтерес спричин. почасти можливістю роз­глядати про­блему обʼєктивно, адже до 90-х рр. це робили тільки на Заході або ж у «самвидаві». Най­значніші серед самвидав. праць — трактат «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби та моно­графія «Право жити» Ю. Бадзя. Обом притаман­на гостра полемічність в ідеол. проти­стоян­ні натискові рос. шовінізму. Окрім суто інтелектуал. мотивів, зацікавле­н­ня темою зумовлене особливостями політ. ситуації в Україні. Від часу роз­грому націонал-комунізму в країні укр. ліві ідеологічно й ментально залишаються від­галуже­н­ням рос. комунізму: їхній великий вплив на електорат спонукає дослідників до аналізу особливостей рос. комунізму взагалі й Б. зокрема. Нині це дослідж. стає багато­аспектним. Одні з дослідників наголошують на ролі соц. та екон. чин­ників, зокрема рос. пере­дільної общини (напр., Ю. Пахомов), інші — на особливостях рос. нац. сві­домості, зокрема на стійкості стереотипів месіанізму та імперіалізму (Р. Шпорлюк та ін.); на ролі рос. реліг. сві­домості (як продовже­н­ня теми, започатк. М. Бердяєвим) тощо. Деякі історики й політологи акцентують увагу на особливостях політ. історії та сві­домості — традиції рос. бюрократ.-імпер. упр., його не­здатності здійснити модернізацію та демократизацію; впливом на політ. практику більшовиків кон­спіративного рос. рев. радикалізму тощо. З остан. публікацій слід від­значити пере­ви­да­н­ня в Україні книги Г. Костюка «Сталінізм в Україні» (К., 1995, написана у 1950-і рр., опубл. на поч. 60-х рр. англ. мовою), перші роз­діли якої присвяч. становлен­ню та утверджен­ню Б. Сьогодні, враховуючи вплив рос. православʼя на частину укр. насел., є потреба в глибшому дослідж. утопіч. складників масової сві­домості, без яких неможливо пояснити мобілізаційні здобутки Б. в рев.-романт. добу його пере­мож. виходу на арену історії.

Завантажити статтю