Біляшівський Микола Федотович

БІЛЯШІ́ВСЬКИЙ Микола Федотович (12(24). 10. 1867, м. Умань, нині Черкас. обл. — 21. 04. 1926, Київ, похов. у Каневі) — археолог, етно­граф, мистецтво­знавець, громадський діяч. Батько Миколи, дід Бориса Біляшівських. Акад. УАН (1919), почес. чл. Укр. AM (1918). Дійсний член Товариства Нестора Літописця при Університеті св. Володимира (1887), Одес. істор. (1890), московських археол., нумізмат. та геогр. т-в (1891), НТШ у Львові (1909). Закін. паралельно юрид. факультет Університету св. Володимира (1890; слухав лекції з історії В. Антоновича та А. Прахова), Новорос. університет в Одесі (1891) і природн. факультет Моск. університету (1892–93). 1891 працював у Київ. суді, 1892–93 — у Моск. архіві Міністерства юстиції та музеях міста, від 1894 — зав. архіву фінанс. упр. царства Польського при Варшав. казен. палаті, згодом у Київ. політех. ін­ституті. Член ред. ж. «Киевская старина» (1899–1901) та гол. ред. «Археологіческой летописи Южной Рос­сіи» (1903–05). У 1890–1917 записав багато нар. пісень різних жанрів, загадок, прислівʼїв і приказок, легенд і пере­казів, вертеп. драм тощо, уклав укр.-рос. діалектні словники волин. говірок. Один із фундаторів, а також дир. (1902–23) Київ. міськ. худож.-пром. музею, колекції якого стали основою ниніш. Нац. худож. музею України та низки київ. музеїв. Засн. і кер. Київ. ку­стар, товариства (1906), ін­спектор ку­старно-пром. шкіл Київщини. 1906 Б. обрано депутатом 1-ї Держ. думи Росії, де він був одним з ініціаторів створе­н­ня «Укр. клубу». Від квітня 1917 — чл. ЦР. У березні 1917 при­знач. комісаром з охорони памʼяток Київ. губ., від вересня цього ж року очолив від­діл музеїв і охорони памʼяток Ген. секретаріату. Після 1919 — керівник етногр. секції від­ділу мистецтв Нар. комісаріату освіти УРСР. Працював у Кабінеті укр. мистецтва, Етногр. комісії АН УРСР, Етногр. товаристві України. Зробив знач. внесок у роз­виток музей. справи та охорони памʼяток старовини. Автор проекту 1-го закону України про охорону памʼяток історії, культури й мистецтва (1918), склав про­граму створе­н­ня нац. і регіон. музеїв, музей. реформи в Україні. Фундатор істор.-крає­знав. музею Волині в м. Городок Рівнен. обл. (нині крає­знавчий музей). Сприяв формуван­ню в Києві Рос. картин. галереї, Музею зх. та сх. мистецтва. Один із засн. Київ. товариства охорони памʼяток старовини та мистецтва (1910). Брав активну участь в організації ку­старно-пром. ви­ставок Пів­ден­ної Росії (1906, 1909, 1911), худож. ви­ставок пере­движників, художників «Мира искусств», мист. обʼ­єд­нань Одеси та Києва; ви­ставок картин М. Реріха (1908), творів Т. Шевченка, М. Врубеля (обидві — 1911), А. Маневича (1914), «Народне мистецтво Буковини та Галичини» (1917), Г. Нарбута та «Українські народні килими» (обидві — 1921), «Всеукраїнська ви­ставка друку» (1923), «Межигірський фаянс і порцеляна» (1925). 1917–19 актив. учасник організації дренаж. робіт навколо Андріїв. церкви, створив комісію у справах дослідж. та ре­ставрації Софій. та Військ.-Микільського соборів, обстежував памʼятки культової архітектури Києва, які були ушкоджені під час штурму міста військами М. Мурав­йова. Один з організаторів Нац. зразк. театру (1917), був його консультантом із мистец.-етногр. питань. Досліджував памʼятки камʼяного, мідного та бронз. віків, Київ. Русі та пізнього середньовіч­чя, традиц.-побут. культуру та професійне мистецтво України 15–20 ст. Вперше провів археол. дослідж. дюн­них стоянок в Україні й узагальнив знахідки неолітич. доби пере­важно з Серед. Подні­провʼя. Сформулював тезу про консе­рвативність традиції давньорус. нар. культури та її органіч. звʼязок із насел. Подні­провʼя на­ступ. істор. епох.

Завантажити статтю