Безпритульність

БЕЗПРИТУ́ЛЬНІСТЬ — явище, спричинене низкою соціальних, економічних, політичних факторів: від­сутність в особи притулку, по­стійного місця прожива­н­ня, засобів для існува­н­ня. Б. повʼязана з рівнем екон. стабільності держави, соц. захищеності громадян. Причинами пошире­н­ня Б. є воєн­ні конфлікти, міграц. процеси, низький рівень життя населе­н­ня, без­робі­т­тя. Частина без­притульних — особи, які стали жертвами насильства в сімʼї, втратили житло внаслідок шахрайства чи ін. протиправ. дій родичів або сторон. осіб. Б. — істотний криміноген. чин­ник. Найбільш су­спільно небезпечною є дит. Б. — найгостріша форма без­до­глядності, ослабле­н­ня опіки над неповнолітніми батьків або осіб, які їх заміняють. Причини дит. Б. — сирітство, неналежне викона­н­ня батьками своїх обовʼязків або зло­вжива­н­ня батьків. правами, конфлікти в сімʼї, алкоголізм і наркот. залежність батьків, аморал. спосіб життя, протиправна поведінка, психол. особливості під­літків, зокрема прагне­н­ня до незалежності, схильність до бродяжництва. Б. повʼязана і з явищем соц. сирітства. Соц. сироти — соц.-демогр. група дітей, які внаслідок соц., екон. та морал.-психол. причин залишилися без до­гляду при живих батьках. Від­сутність у дитини притулку, прожива­н­ня на вулиці або в тимчас. сховищах становить за­грозу не лише для її вижива­н­ня, здорового фіз. роз­витку, а й для формува­н­ня повноцін. особистості. В Україні на подола­н­ня Б. та захисту прав дітей спрямовано Нац. про­граму «Діти України» (1996), Укази Президента «Про затвердже­н­ня комплексних заходів щодо профілактики без­до­глядності та правопорушень серед дітей, їхньої соціальної реабілітації у су­спільстві» (1998), «Про додаткові заходи щодо запобіга­н­ня дитячій без­до­глядності» (2000). Осн. мета цих нормат. актів — формува­н­ня засад роз­вʼяза­н­ня про­блем профілактики без­до­глядності та правопорушень серед під­літків, створе­н­ня належ. умов для їхнього фіз., інтелектуал. та духов. роз­витку, під­готовки до самост. життя. Це складає цілісну про­граму соц.-правової охорони без­до­гляд. під­літків, запобіга­н­ня соц. сирітству, забезпече­н­ня правових гарантій для дітей групи ризику. Закон перед­бачає від­повід­альність батьків та ін. вихователів за належне викона­н­ня ними обовʼязків вихова­н­ня дітей, їх на­вча­н­ня та під­готовку до корисної для су­спільства діяльності. В разі поруше­н­ня цих обовʼязків за­стосовуються заходи впливу, зокрема по­збавле­н­ня батьків. прав. Важл. кроком у цій справі є прийня­т­тя 2001 Законів України «Про попередже­н­ня насильства в сімʼї» та «Про охорону дитинства». Законодавчо закріплено поня­т­тя «без­притульні діти». Без­притульними вважаються неповнолітні, яких покинули батьки або які самі залишили сімʼю чи дит. заклади й не мають певного місця прожива­н­ня. Подола­н­ня Б. в Україні є нагал. необхідністю. 2001 під час проведе­н­ня профілакт. рейдів виявлено понад 58 тис. без­притул. дітей. За офіц. даними, в Україні нараховується бл. 100 тис. без­притул. дітей, щорічно 25 тис. дітей пере­бувають у притулках для неповнолітніх. Дит. Б. в Україні має свою сумну історію. У Рос. імперії не було держ. системи піклува­н­ня про без­притул. дітей. Нечислен­ні дит. будинки були створені лише для немовлят. Серед недерж. благодійниц. організацій, які до­глядали дітей старшого віку, найбільшими були Київ. товариство землероб. колоній, Черніг. товариство до­гляду, Харків. товариство ден­них притулків та ін. Діяли також денні заклади для без­притул. дітей, утримувані на кошти держави і громад, організацій. В Україні перший дит. будинок закладено у Києві для дітей з Галичини, які втратили батьків під час 1-ї світової війни. Згодом від­крито дит. будинки на околицях Києва та в ін. містах України. Унаслідок госп. кризи, голоду и епідемій, спричинених 1-ю світ. війною, більшов. терором, дит. Б. набрала особливо за­гроз­ливих форм у 20-х рр. 20 ст: у 5-ти пд. губ. УСРР голодувало 1 734 000 дітей, з них організов. допомогою скори­сталося 228 тис. дітей. На­прикінці 1922 в Україні діяло 1511 дит. будинків, 33 трудові колонії, 14 трудових комун, 22 будинки для під­літків. На поч. 1923, за офіц. даними, було бл. 50 тис. без­притул. дітей. Голод, від­сутність можливості на­вчатися та без­робі­т­тя призводили до пошире­н­ня злочин­ності. У 20-х рр. злочин­ність неповнолітніх у 90 % була спричинена Б. та без­до­глядністю. Рад. влада вважала боротьбу з Б. неповнолітніх частиною єдиної справи охорони дитинства. У 20-х рр. в Україні роз­роблено систему заходів боротьби з Б.: створ. систему органів, уповноважених піклуватися про без­притульних, законодавчо закріплено заходи допомоги їм, роз­роблено механізм залуче­н­ня громадськості до участі у цій справі. Прийнято низку правових актів, зокрема декрет РНК УСРР «Про від­повід­альність неповнолітніх», який перед­бачав створе­н­ня спец. комісій — пед. органів, що роз­глядали й ухвалювали ріше­н­ня у справах неповнолітніх, які вчинили злочини, «Положе­н­ня про колектори» (роз­поділ. заклади, які збирали матеріали для характеристики неповнолітніх і складали план вихова­н­ня кожної дитини), «Про організацію реформаторіїв» тощо. Уперше було законодавчо ви­значено поня­т­тя «Б.» Роботу з подола­н­ня явища Б. здійснювали Рада захисту дітей (створ. 1920), Центр. комісія допомоги дітям при ВУЦВК (від 1924) та громад. товариство «Друг дітей»; фінансував роботу Центр. укр. фонд ім. Леніна для допомоги без­притульним. Окремі повноваже­н­ня стосовно допомоги без­притульним мали нар. комісаріати соц. забезпече­н­ня, освіти, охорони здоровʼя, праці, юстиції та внутр. справ. Роботу з дорослими без­притульними проводили органи соц. забезпече­н­ня, а з дітьми — освіти та охорони здоровʼя. Гол. формою допомоги без­притул. дітям було влаштува­н­ня їх на повне держ. утрима­н­ня до стаціонар, дитбудинків (інтернатів). Були створені при­ймальники-роз­подільники, колектори, харчувал. пункти, чайні та їдальні, нічліжки, дитбудинки, труд. колонії, комуни, гуртожитки. Вперше в пед. практиці масове пере­вихова­н­ня без­притул. дітей у трудових колоніях (Полтава, Харків) здійснив видат. письмен­ник і педагог А. Макаренко. За­проваджувано влаштува­н­ня на на­вча­н­ня, від­правле­н­ня на батьківщину, на­да­н­ня матер. допомоги, консультува­н­ня, при­значе­н­ня опіки, усиновле­н­ня, патронат (улаштува­н­ня в сімʼї за домовленістю органів охорони дитинства з громадянами — для дітей молодшого віку); для без­притул. під­літків та дорослих — праце­влаштува­н­ня. Законодавчо закріплено пільгове оподаткува­н­ня та кредитува­н­ня дит. закладів, а також установ і організацій, що сприяли боротьбі з Б. Встановлювалися цільові від­рахува­н­ня з деяких податків та зборів, проводилися благодійні акції («Тижні захисту дітей», «Дні голодних дітей», «Суботники допомоги без­притульним»). У 30-х рр. примус. колективізація, голодомор, ре­пресії зумовили новий сплеск Б. За цих умов посилено адм. заходи, встановлено від­повід­альність за своєчасне виявле­н­ня та влаштува­н­ня без­притул. дітей, налагодже­н­ня діяльності дит. установ з метою запобіга­н­ня втечам із них вихованців. Роз­ширено повноваже­н­ня органів міліції щодо виявле­н­ня місць зі­бра­н­ня без­притульних, вилуче­н­ня з них дітей, створено при­ймальники-роз­подільники НКВС, законодавчо регламентовано їхню діяльність. Багато без­притульних потрапляло в колонії правопорушників Наркомосвіти. 1935 ви­йшла по­станова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про ліквідацію дитячої без­притульності й без­до­глядності», 1941 ВР видала указ про встановле­н­ня заг. карної від­повід­альності неповнолітніх від 14 р., за крадіжку, насильство, тілесні ушкодже­н­ня — від 12 р. Увʼязне­н­ня без­притульних у труд. колоніях, а старших — у концтаборах під кін. 30-х рр. зовні зменшило рівень Б. 2-а світова війна спричинила різке збільше­н­ня без­притульних. Після війни для сиріт від­новлено мережу дит. будинків (1947 на утриман­ні 702-х дит. закладів пере­бувало 109 340 дітей); під­літків вивозили з України, вони потрапляли до шкіл труд. резервів, від юних літ стаючи обʼєктом важкої екс­плуатації на пром. під­приємствах. Без­притульним надавали допомогу дит. кімнати міліції спільно з мін-вами освіти та охорони здоровʼя. Ін­спектори міліції виявляли без­притульних, через при­ймальники-роз­подільники влаштовували у дитбудинки, школи-інтернати та спец. училища. Проводилися заходи для роз­шуку батьків і поверне­н­ня дітей у сімʼї. За актив. участі громадськості вели облік дітей шкіл. віку, організовували контроль за від­відува­н­ням шкіл, на­вча­н­ням та поведінкою, поза­шкіл. роботою. Гол. напрям боротьби з Б. — профілактика, вдосконале­н­ня форм і методів вихов. роботи. Від 1961 боротьбу з Б. проводили також комісії у справах неповнолітніх. Соц.-екон. не­стабільність 90-х рр. 20 ст. викликала нову хвилю Б., яка за­грожує формуван­ню здорового молодого поколі­н­ня громадян. Нині зро­стає роль недержав. організацій у вирішен­ні про­блем Б. Діяльність усіх від­повід­них соц.-правових ін­ститутів і су­спільства має бути спрямована на подола­н­ня явища Б. та причин, які його зумовлюють.

Літ.: Діптан І. І. Про­блеми дитячої без­притульності на Україні (1919–1932 рр.) // Про­блеми історії України. Факти, судже­н­ня, пошуки: Респ. між­ві­дом. зб. наук. пр. К., 1992. Вип. 2; 60 років на пере­хресті надій і тривог: Київський при­ймальник-роз­подільник для неповнолітніх у спогадах і документах. К., 1993; Зінченко А. Г. Досвід подола­н­ня дитячої без­притульності в Україні в 20-х роках. К., 1998; Овсянюк О. І. Боротьба з без­притульністю та без­до­глядністю — основними факторами злочин­ності неповнолітніх в УРСР у 20-х рр. // Наук. вісн. Нац. академії внутр. справ України. 2000. Вип. 3; Паращевіна О. Причини дитячої без­до­глядності та без­притульності в Україні в 20-30-х рр. XX ст. // Бористен. 2003. № 8.

О. І. Анатольева, О. Карпенко

Завантажити статтю