Б’єрнсон Б’єрнстьєрне

БʼЄРНСОН Бʼєрнстьєрне (Bjørnson Bjørnstjerne; 08. 12. 1832, парафія Бʼєрґан побл. м-ка Квікне, Норвегія — 26. 04. 1910, Париж) — норвезький письмен­ник і громадсько-політичний діяч. Нобелівська премія в галузі літератури (1903). Народився в сімʼї пастора. На­вчався у Християнії (нині Осло) у приватному ліцеї для старших учнів (1850–52). Уже в студентські роки брав активну участь у су­спільному житті країни, при­єд­навшись до ліберального крила норвезької інтелігенції, що вела боротьбу за скасува­н­ня унії зі Швецією, навʼязаної Норвегії після тривалої унії з Данією (1650–1818). У 2-й пол. 19 ст. Б. став ідейним провід­ником боротьби за незалежність Норвегії. 

Творчу працю почав як театральний критик у «Моrgenbladet» (1854–56). Від 1856 видавав газету «Illustreret Folkeblad», а 1857–59 працював художнім керівником та режисером найдавнішого норвезького театру в Берґені. Там він став також редактором газети «Bergenposten» і змінив її напрямок з консе­рвативного на ліберальний. 1865–67 Б. працював художнім керівником Національного театру в Християнії, а 1866–71 редагував «Norsk Folkeblad», популярну серед селян. У 50-і роки почав писати поезію, прозу, пʼєси. Багато його поетичних творів цієї пори (згодом вони склали збірку «Dikter og saga» — «Вірші та балади», 1870) покладено на музику, а вірш «Ja, vi elsker dette land» («Так, ми любимо цей край», 1859) став національним гімном Норвегії. Повісті Б. «Synnøve Solbakken» («Сюневе Сульбакен», 1857), «Arne» («Арне», 1859; український пере­клад М. Павлика опубліковано у газеті «Батьківщина», 1889, № 1–14), «En glad gut» («Веселий хлопець», 1860) та низка оповідань були написані на тему селянського життя й від­крили нову епоху в роз­виткові норвезької прози. Персонажі цих творів романтизовані, письмен­ник знаходить у них риси справжніх героїв. У пʼєсах цього періоду «Halte-Hulda» («Крива Гульда», 1858), «Kong Sverre» («Король Свере», 1861 ), «Sigurd Slembe» («Сіґурд Лютий», 1862) Б. опрацьовував сюжети з давньої норвезької історії, їхні мотиви пере­гукувалися з сучасною йому про­блематикою. У 1870-і роки Б. пере­йшов на позиції реалізму й у творах звернувся до су­спільної тематики. У драмі «En fallit» («Банкрутство», 1875) він порушив тему моральності капіталу й фінансового світу, а в драмі «Redaktøren» («Редактор», 1875) — моральності преси. Соціальним та етичним про­блемам присвячені й інші драми цього періоду. 

Найбільшим досягне­н­ням Б. у драматургії стала символічна дилогія «Over ævne» («Понад силу», ч. 1, 1883; ч. 2, 1895; український пере­клад у «Літературно-науковому віснику», 1900, т. 12). У 1-й ч. показано драму пастора, в душі якого від­бувається боротьба між потребою віри та релігійними сумнівами, між радістю буття й почу­т­тям цілковитої без­виході, а в 2-й — конфлікт між верхівкою багатих промисловців, що їх породжує індустріалізація країни, і злиден­ною верствою робітників, на яких пере­творює колишніх селян той самий процес. Герой пʼєси роз­вʼязує конфлікт анархічним актом у ніцшеанському дусі — фізичним знище­н­ням купки багатіїв ціною власного життя. Альтернативу цим подіям письмен­ник бачить у ком­промісі. Су­спільним про­блемам присвячена й пізня проза Б.: повісті «Støv» («Порох», 1882), «Det flager і byen og på havnen» («Місто й гавань у прапорах», 1884), «På Guds veje» («Божою дорогою», 1889; український пере­клад у газеті «Діло», 1907, № 161–280). Б. плідно працював також у царині публіцистики, від­гукуючись у європейській пресі на актуальні пита­н­ня сучасності. Упродовж усього життя, борючись за само­стійність Норвегії, він спів­чував іншим поневоленим народам, які домагалися своїх національних прав (фінам, словакам, чехам), і ставав на їхню оборону. 1903 Б., завдяки редакторові німецькомовного часопису «Ruthenische Revue» (1903–05, від 1906 — «Ukrainische Rundschau») Р. Сембратовичу, з яким листувався до смерті остан­нього (1906), по­зна­йомився з Україною та її історією. 

Від­кри­т­тя України було для Б., за його словами, великою подією, він не раз ставав на захист прав українців (лист до міністра внутрішніх справ Росії В. Плеве з приводу політичного гніту у під­російській Україні 1903; від­повідь на анкету часопису «Ruthenische Revue» «Заборона української мови в Росії» (1904), ста­т­тя «Русини» в паризькому часописі «Le Courrier Europeen» (1906), спів­редактором якого він був, ста­т­тя «Поляки-гнобителі» (1907), на­друкована одночасно в «Ukrainische Rundschau», ві­денському щоден­нику «Die Zeit» та «Le Courrier Europeen», а також у скороченому українському пере­кладі в часописі «Діло»). Після смерті Р. Сембратовича Б. під­тримував листува­н­ня з його на­ступником В. Кушніром. Завдяки великому авторитетові Б. у західному культурному світі його ви­ступи на захист українців мали значний роз­голос. В Україні твори Б. почали пере­кладати 1886 (казка «Ліс» у пере­кладі І. Франка, часопис «Зоря», № 8), серед пере­кладачів — М. Яцків, Л. Лопатинський, Л. Гринюк, А. Крушельницький, Є. Ярошинська, в наш час О. Сенюк та інші. Лесь Курбас, пере­клавши вірш Б. «Я вибираю березіль» («Барикади театру», 1923, № 1), узяв із нього назву для свого театру.

Завантажити статтю