Бжеський Роман Степанович
БЖЕ́СЬКИЙ Роман Степанович (30. 03. 1894, м. Ніжин, нині Черніг. обл. — 04. 04. 1982, м. Детройт, шт. Мічиґан, США) — історик, літературознавець, публіцист, поет, активний діяч УНР. Закін. Черніг. гімназію (1916). Після Лютн. революції 1917 був пом. нач. міліції міста, у вересні — комісаром Міністерства освіти. Був також інструктором ЦР, у лавах УСС. Від березня 1918 — в Міністерстві іноз. справ. Після поразки визв. змагань на початку 20-х рр. заарешт. більшовиками, згодом утік із більшов. вʼязниці і перебрався до Кременця (нині Терноп. обл.), де потоваришував з У. Самчуком і розгорнув громад. діяльність як активіст «Просвіти» і власник книгарні, лектор Кременец. укр. гімназії та публіцист, чиї нариси, статті, роздуми друкувалися у «Літературно-науковому віснику», «Літописі "Червоної калини"» та ін. часописах. 1934 був заарешт. польс. владою і увʼязнений у Березі Картузькій (до 1939). У 1939–41 — у Кракові, від 1941 — заступник ред. г. «Волинь» (Рівне). Згодом був заарешт., перебував у концтаборі до 1945. Переїхав до Мюнхена, де 1946–52 видавав «Вістниківець». 1952 переїхав у Детройт. Друкувався під псевд. і крипт.: Вернигорець, Р. Гармаш, Гармаш, Роман Задеснянський, Роман Десняченко, М. Лівобережець, Іван Мазепинець, Р. Млиновецький, Р. Орликівець, Провінціял, Характерник, Дажбожич, І. М., М. Р. та ін.
Світогляд Б. формувався під впливом «вісниківців», зокрема націоналізму Д. Донцова, звідси підвищ. інтерес до чину, героїч. людини, яка здійснює свій життєвий шлях під знаком нац. ідеалу, самосвідомість і вчинки якої мають державн. характер. Індивідуалістична інтерпретація історії укр. етносу, його найзначніших подій і зрушень притаманна величез. за обсягом наук.-публіцист. діяльності Б. Він виходить з концепції окремішності українського народу і розвиває політ.-істор. візи М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського та ін. У своїй історіософії відштовхується від пункту, що від самих початків і до кін. 18 ст. Україна, яка зберігала свій давньословʼян. демократ. устрій (і цим самим відрізнялася від автократ. Моск. держави), була складовою Європи і разом з нею переживала найважливіші соц.-політ. та культурні трансформації. Ця концепція розвинута в працях Б. із заг. історії України: «Історія українського народу: у 2-х т.» (Мюнхен, 1946), «Історія українського народу: Конспект», «Коротка історія України: Чернетки і матеріяли» (обидві — Детройт, Б. р.), «Нариси з стародавньої та давньої історії українського народу» (Мюнхен, 1964); про І. Мазепу: «Гетьман Мазепа» (1955), «Гетьман Мазепа в світлі фактів і дзеркалі історій» (1957), «Рік Мазепи чи рік Пушкіна?» (1975–76; усі — Детройт) та ін. дослідж. з українознавства: «Україна. Курс українознавства для гуртків молоді і самоосвіти: у 2-х т.» (Віндзор, 1952–53,т. 1–2). Праці Б. про укр.-рос. взаємини: «Переяславська умова в плянах Б. Хмельницького та "Переяславська легенда"» (Торонто, 1954); «Історичні взаємини України-Московщини протягом тисячоліття» (Прага, 1943–45); «Правда про московську національну політику на Україні та за її межами» (Детройт, 1959); «За неподільність України» (Детройт, 1961); «Пляни Москви щодо України» // «ЛНВ», 1930; дослідж. про штуч. голодомор в Україні: «Голод на Україні в світлі урядових даних» (Детройт, 1958); «Голод на Україні і "Таємнича рука"» (Торонто, 1982); статті за 1958 у часописах «Гомін України» у Торонто і «Наш клич» у Буенос-Айресі тощо. Ідея перерваного звʼязку з Європою та негативних наслідків держ.-політ. занепаду України пронизує численні праці Б. з різних ділянок сусп. життя. Висновок, до якого приходить Б., — абсурдність мех. конструкції рад. імперії та істор. закономірність визв. боротьби українського народу за свою незалежність, що особливо активізувалася упродовж 19–20 ст.: «Нариси з історії визвольних змагань 1917–1922 р.: у 2-х т.» (Детройт, 1966, т. 1; 1967, т. 2; Торонто, 1970), «Надзвичайний додаток до "Нарисів з історії українських визвольних змагань"» (Торонто, 1973). На думку Б., народ, у якого є Батьківщина, але немає держави, масово стає на шлях націоналізму: «Український націоналізм» (Мюнхен, 1949, ч. 1,2), «Основи націоналістичного світогляду і українські націоналісти» (Мюнхен, 1948–50), «Основи націоналістичного світогляду і українські націоналісти: у 3-х т.» (Детройт, 1969, т. 1; 1977, т. 2; 1978, т. 3). Ідеологія націоналізму, за Б., стверджує пріоритети: державності над ін. формами соц. самоорганізації етносу, нац. культури над денаціоналізованою, етніч. цінностей над приват., їй притаманна певна міфологізація істор. минулого. У центрі уваги Б.–літературознавця — динамічні еволюційні та рев. зміни в естет. свідомості українського народу міжвоєн. періоду, коли чітко окреслюються дві тенденції худож. розвитку літ-ри: збереження нею ж таки нац.- культур. ідентичності та прямування до універсалізму (космополітизму). Освоюючи конфлікти нової доби, література, вважає Б., не повинна забувати про споконвічні духовні традиції українського народу, їхню морал. першооснову, закріплену у всіх знаках духов. культури. Тут обʼєктами його досліджень стають Т. Шевченко: праці «Чи Шевченко був "малоросом"?» (1946), «Українофільський та український "Кобзар"» (1947; обидві — Мюнхен), «Апостол української національної революції» (Детройт, 1958, т. 1–2), «Шевченко, український державник» (1964), «Шевченко і Кирило-Методієвці» (1969; обидві — Мюнхен); Леся Українка: «Еволюція світогляду Лесі Українки» (1945; Мюнхен), «Леся Українка. Вибрані твори» (1951, вип. 1–2), «Творчість Лесі Українки» (1952; обидві — Детройт); М. Вороний: «Микола Вороний, поет українського модернізму» (Мюнхен, 1948), «Критичні нариси. М. Вороний, Л. Старицька-Черняхівська та ін.» (Детройт, 1965); Олег Ольжич: «Літературний нарис творчости Олега Ольжича» (Берлін, 1943), «Поет посвяти, величі й боротьби» (Чикаґо, 1982); М. Куліш: «Політичні ідеї "ваплітан" і українська політична думка» (1948), «Політичні ідеї творів Миколи Куліша» (1955; обидві — Мюнхен), «Творці ренесансу 20-х років» (Детройт, Б. р.); Л. Мосендз: «Правда про Мосендза і його твори» (Торонто, 1977); Остап Вишня: «"Вишневі усмішки сільські" і деякі інші заборонені тепер його твори» (Торонто, 1978) тощо. Натомість у творчості тих, які з традицією поривають, стирається межа між самост. й запозич. формами духов. культури і рівнями свідомості, їхні твори переходять у конструкції. До таких письменників Б. зараховує В. Винниченка: рец. на «Сонячну машину» («ЛНВ», 1928); М. Хвильового: «Трагедія Миколи Хвильового — трагедія нашого покоління» (Мюнхен, 1948, перевид. у Детройті), «Що дав нам Хвильовий?» (Детройт, 1951); Ю. Косача: рец. на «Дійство про Юрія Переможця» («Вістниківець», 1949, № 1); М. Семенка: рец. на «Кобзар» («ЛНВ», 1927) і на книгу «Семенко і ми» (там само, 1931) та ін. Відповідні оцінки Б. позначені ідеолог. нетерпимістю. Окремі статті Б. присвятив творчості М. Драгоманова: «Покійник, якому не дають вмерти» (1950; 1955), «Національно-політичні погляди Драгоманова, їх вплив та значіння» (1951; обидві — Детройт); С. Єфремова: рец. на його «Коротку історію українського письменства» («ЛНВ», 1924); Д. Донцова: публікація невідомих фрагментів «Підстав нашої політики» (Детройт, 1959); О. Оглоблина: «Проф. О. Оглоблин» (Мюнхен, 1948). Досліджував також творчість О. Пушкіна, Й. Ґете, Г. Ібсена. Автор поет. зб. «Говорить серце...» (Детройт, 1962). 1994 у Кременці, на будинку, де 1920–40 проживав Б., встановлено мемор. дошку, у Кременец. краєзнав. музеї Б. присвяч. окремий розділ експозиції «Українська діаспора». Того ж 1994 з нагоди 100-річчя від дня народж. Б., у Кременці відбулася наук.-практ. конф. «Роман Бжеський і українське відродження».
Рекомендована література
Фотоілюстрації
Завантажити статтю
Людина 
