А - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
А

А – перша літера української абетки. Є в усіх абетках, створених на лат. і слов’яно-кирил. графічних основах. За формою накреслення – видозмінена кирил. літера, що походить із грец. a «альфа», яка базувалася на фінікій. знакові «алеф» (бик), утвор. від ідеографіч. малюнка, подібного до голови бика. У сучас. укр. літ. мові позначає нелабіалізований голосний звук заднього ряду низького підняття на початку слова, у позиції після твердих приголосних та після голосних у словах іншомов. походження. Мала варіанти написання у староукр. графіці, зумовлені приналежністю писаря до різних писем. шкіл та типом письма. Від 16 ст., окрім рукописної, з’явилася друк. форма літери. Назва літери А вживається як іменник серед. роду. Буває велике і мале. У старослов’ян. писемності мала числове значення одиниці, звідки й походить використання її при класифікац. поділові зі значенням «перший» (рівень «А», група «А»), вживається також при цифр. нумерації як додаткова ознака при однаковому номері у ряді предметів, напр., будинок 34а. Вживається в ідіомі «від А до Я», тобто від початку до кінця. Позначає також на письмі в укр. мові протиставний сполучник, частку, вигук пізнання чи пригадування. Окрім того, як і в багатьох ін. мовах, є словесним вираженням почут-тя страху та болю. Переважна кількість слів укр. мови, що починаються з А, є запозиченими, значна кількість має звуконаслідув. характер творення.

М. Г. Железняк

Стаття оновлена: 2001