Авангардизм

АВАНГАРДИ́ЗМ (франц. avantgardisme) — умовний термін на означе­н­ня загальних новаторських напрямів у художній культурі 20 ст. Для них характерні прагне­н­ня докорін. оновле­н­ня мистецької практики, пошук нових засобів виявле­н­ня форми та змісту творів, пере­оцінка духовних цін­ностей і нове сприйня­т­тя світу. Поня­т­тя «авангардизм» не має одно­знач. тлумаче­н­ня як щодо своєї естет. сутності (воно тісно пере­плітається з модернізмом, що є його найрадикальнішою гілкою; гол. ознака А., що заперечує фундам. основи реаліст. мистецтва,– нефігуративність в образотвор. мистецтві, антимелодизм у музиці, «дія поза логікою» в театрі тощо), так і щодо хронології, ідентифікації ви­значув. ним явищ: скажімо, у муз. культурі А. вважається явищем 2-ї пол. 20 ст. (від серіалізму й алеаторики), в образотвор. мистецтві — усього 20 ст. (від кубізму й абстракціонізму). Гол. ідентифікац. ознака кожного напряму мистецтва А. — опертя на певну нововитворену вираж. техніку: кубізм, абстракціонізм, сюрреалізм, поп-арт, пуантилізм, алеаторику, сонористику, «мінімальне мистецтво», «театр абсурду», гепенінґ, летризм тощо. Народжений на хвилі анархістського антибуржуаз. протесту поч. 20 ст., А. за кілька десятиліть набуває дедалі академічніших, стаціонарних способів само­втіле­н­ня (студії електрон. музики; компʼютерні графіка, музика, пластика та ін.); соц. мотиви, типові для ран­нього А., замінюються технократичними, пере­творюючи мистецтво на полігон самодо­статніх екс­периментів із залуче­н­ням найновіших наук.-тех. досягнень (електро­звукового і світлового синтезу, математичних моделей комбінаторики тощо). Водночас в остан. третині 20 ст. активізувалося взаємо­проникне­н­ня новатор. здобутків А. і засад реалістичних напрямів мистецтва: з одного боку, А. пере­творюється на потужний технологічний резерв оновле­н­ня виражальних основ реалізму, а з іншого — використовує елементи неавангардист. мистецтв як додаткові барви власної виражальної палітри (колаж). Істор. на­ступником А. є постмодернізм.

Авангардизм у балеті та хорео­графії (А. у б. х.) — різноманітні течії в хореогр. мистецтві та балетному театрі 20 ст. Творчість їх пред­ставників по­значена прагне­н­ням від­мовитись від традицій та естетики класич. хорео­графії, від здобутків балет. спадщини минулого, руйнувати, деформувати і заперечувати традиц. пластичні форми, зосереджуючись на сміливих, часом суперечл. пошуках нових вираж. засобів і не­звич. танцюв. лексики. Корі­н­ня балет. А. — в модерніст. худож. течіях 20– 30-х рр., в теоріях і екс­периментах пред­ставників авангардист. муз. та образотвор. мистецтва, зокрема сюр­реалізму, дадаїзму, а також у захопле­н­нях хорео­графів творами композиторів-авангардистів, електрон., серійною, конкрет., сонорист. музикою, алеаторикою та пуантилізмом. Поряд із тенденціями руйнації естет. і структур. засад класич. балету хорео­графи-авангардисти зосереджують увагу на оновлен­ні, роз­ширен­ні та збагачен­ні вираж. форм і засобів хореогр. спадщини, утверджують різноманітні тенденції та форми модерн-танцю, по­єд­нують елементи модерну, джаз-танцю з елементами класики. Саме цей шлях, що одержав назву «неокласичний», виявився найбільш плідним і пер­спективним. Його засновниками в 30–60-х рр. стали — українець С. Лифар, який понад 30 р. очолював балет Ґранд-Опера (Париж) та грузин Д. Баланчин (справж. Г. Баланчивадзе), який 1948–83 керував створ. ним амер. балет. трупою «Нью-Йорк сіті балле». Серед найвидатніших хорео­графів, у творчості яких роз­крилися різноманіт. тенденції та вираж. форми балет. А., такі різні за естет. спрямува­н­ням творчості, мист. почерком та худож. особливостями майстри, як М. Ґрехем, П. Тейлор, А. Тюдор (США), М. Бежар, Р. Петі (обидва учні С. Лифаря, Франція), К. Макміл­лан, К. Брюс, Р. Норт (Англія), Д. Кранко, У. Форсайт, У. Шольц, Д. Но­ймаєр (Німеч­чина). У 70-х рр. яскравим прикладом А. у б. х. став новий хореогр.-театр. жанр — авангардистський Танцтеатр, поширений у Німеч­чині (П. Бауш, М. Путке, Ю. Вамос) та Франції (А. Прельжокаж). У спектаклях Танцтеатру найповніше роз­крились характерні риси А. в балеті — руйнація і заперече­н­ня традиц. форм, нігіліст. ставле­н­ня до життя, протест проти мистецтва, що має загальновизн. авторитет, утвердже­н­ня самотності людини, зверне­н­ня до гострих про­блем, що хвилюють сучасників. Танцтеатр, основою вираж. палітри якого є числен­ні різновиди модерн-танцю та ім­провізація, не потребує від артиста такої великої і тривалої профес. під­готовки, як класич. балет; він посідає дедалі помітніше місце в сучас. хорео­граф. мистецтві Європи, витісняє, зокрема в Німеч­чині, Чехії, Бельгії, Франції, традиц. балетні трупи. Від 1995 в Ес­сені (Німеч­чина) від­буваються між­нар. семінари (майстер-класи) та Всесвітні ви­ставки-ярмарки авангардист. балету та екс­перимент. модерн-танцтеатрів. У 2000 в ній вперше брала участь делегація з України з ві­деофільмом «Сучасна хорео­графія на українській сцені» (автор сценарію Т. Швачко), який одержав Приз «Essen-2000». З метою пропаганди А. у б. х. видаються спеціаліз. журнали «Tanzaktuel», «Tanzarchiv», «Tanztheater», «Tanzdrama» (Німеч­чина); «Taneèni listy» (Чехія); «Danse», «Danse perspective», «Les saisons de la danse» (Франція); «Danse and dancers», «The dancing times», «Ballet today» (Англія); «Dance magazine», «Danse news» (США), збірники статей, дослідж., випускаються ві­деокасети з новими по­становками хорео­графів-модерністів. Поміт. внеском у роз­виток і утвердже­н­ня авангардист. тенденцій в європ. і світ. балеті стала багато­гран­на творчість видат. балет­мейстерів і хорео­графів-педагогів, українців з походже­н­ня, які, наслідуючи С. Лифаря, сприяли оновлен­ню та збагачен­ню традицій і форм класич. балету, роз­виткові модерн-танцю і вихован­ню сучас. поколінь артистів, спроможних поряд з класикою виконувати найновіші по­становки хорео­графів-авангардистів. Продовжувачем екс­периментів Д. Баланчина став ві­домий балет­мейстер українець Д. Тарас (справж. прі­звище — І. Тарасенко), який 1983 став худож. кер. і гол. балет­мейстером театру «Нью-Йорк сіті балле» і створив 10 балетів авангардист. напрямку. Реформатором нім. балету, засн. його авангардист. течій в 50–70-х рр. була гол. балет­мейстер Опер. театру Зх. Берліна українка з походже­н­ня Т. Гзовська (дівоче прі­звище Ісаченко). Утвердже­н­ня авангардист. тенденцій в балет. трупах Швейцарії й Австрії повʼязане з творчістю ві­домого хорео­графа В. Орликовського (справж. — А. Під­лісний-Задні­провський), який у 60–80-х рр. очолював балет Віден. опери та Оперного театру в Цюриху та Базелі. Одним з видат. хорео­графів і педагогів є українець А. Урсуляк, продовжувач екс­периментів Дж. Кранко, який у 1972–98 очолював Балетну академію і працював хорео­графом-педагогом балету Опер. театру в Штут­тґарті; від 1999 — президент Швейцар. академії танцю в Цюриху. Серед найви­значніших виконавців авангардист. хорео­графії — українці В. Деревʼянко (Мілан. театр «Ла Скала»), В. Малахов (Віден. держ. опера), І. Дворовенко та М. Білоцерківський («Америк. театр балету», Метрополітен опера, Нью-Йорк). В Україні авангардист. тенденції в балеті до поч. 90-х рр. були заборонені. Лише в творчості балет­мейстера А. Шекери їх елементи зʼявлялися в по­становках балетів А. Хачатуряна («Спартак»),С. Прокофʼєва («Ромео і Джульєт­та», «Попелюшка»), А. Мелікова («Легенда про любов»), М. Равеля («Дафніс і Хлоя»), Л. Скорика («Каменярі»), В. Губаренка («Камін­ний господар»), Л. Дичко («Досвітні вогні»). Від 1995 на сцені Нац. опери України в Між­нар. фестивалях сучас. танцю «Серж Лифар де ля данс» та «Діти і зірки світового балету» демонструються по­становки хорео­графів-авангардистів У. Форсайта, Дж. Кранка, М. Бежара, у 1998 було по­ставлено модерн-балет «Чи почуєш ти мене?» на музику Хорнера і На­ймана (балет­мейстер А. Урсуляк). В. Писарєв по­ставив авангардист. модерн-балет «Турангіла» на основі індій. танцюв. ритмів. Від 1996 в Академії танцю України працює від­діле­н­ня сучас. хорео­графії, де ви­вчають і здійснюють по­становки різних за формами і жанр. ознаками авангардист. балетних мініатюр. У 2001 створено в Києві молодіж. театр модерн-балету «Avant-garde-dance» (балет­мейстер В. Матвієнко) при Академії танцю України, театр танцю «Різома» (балет­мейстер Ю. Вагін), який започаткував Перший всеукр. фестиваль авангардист. танцю та контактної ім­провізації (автор проекту — балет­мейстер Л. Венедиктова), створені авангардист. балети «Різома», «Ляльки», «Сон, у якому я побачив себе» (балет­мейстер Ю. Вагін). У 2000 на сцені Нац. опери України від­булася премʼєра балету С. Лифаря «Ромео і Джульєт­та» на музику П. Чайковського, здійсненого в стилі «неокласики», та перша по­становка модерн-балету «Вікінги» Є. Станковича, в хореогр. втілен­ні якого балет­мейстер В. Литвинов широко викори­став авангардист. танцюв. форми. У 2001 в Україні засновано між­нар. фестиваль авангардист. хорео­графії «Танець третього тисячолі­т­тя».

Авангардизм у музиці (А. у м.) — сукупність течій кон­структивістського спрямува­н­ня, що виникли після 2-ї світової війни й роз­виваються досі. Серед них — алеаторика, колаж (муз.), серіалізм, сонористика, стохастика, «інструментальний театр», «технічна» (зокрема «конкретна», «електрон­на», «магнітофон­на», «компʼютерна»), «графічна» музика тощо. Органічно роз­виваючи на­дба­н­ня муз. модернізму кін. 19 — 1-ї пол. 20 ст. (течії ім­пресіонізму, екс­пресіонізму, неокласицизму, техніки політональності, додекафонії, пуантилізму), А. у м. логічно завершує процеси витворе­н­ня як принципово нової звуко­сфери муз. мистецтва, гранично від­мін­ної від музики класико-романт. традиції (18–19 ст.), так і нових засад муз. сприйня­т­тя, зорієнт. не стільки на мелодичне, скільки на цілісне «звуко­сферне» від­чу­т­тя музики. А. у м. істотно, «революційно» роз­ширив межі естет. освоє­н­ня звук. простору (активне викори­ста­н­ня шум. ефектів, зокрема натуральних, необробл. звучань, що існують у природі й соц. сфері, електро-звук. синтезу, матем.-ігрових моделей витворе­н­ня музики тощо), уторував нові шляхи для синтезу мистецтв — музики й сценіч. дії, музики й декламації тощо. Серед класиків світ. А. у м. — Л. Булез (Франція), К. Штокгаузен (Німеч­чина), Дж. Кейдж (США), К. Пендерецький (Польща), А. Пус­сер (Бельгія), Д. Ліґеті (Угорщина), М. Кагель (Аргентина). Поряд із музикою академічної традиції (оперно-симфонічної та камерної), естетика А. уві­йшла також в окремі напрями джазу (від 60-х рр.) і рок-музики (від 70-х рр.). Поня­т­тя «А. у м.» поряд із поня­т­тям «альтернативна музика» вживають також для по­значе­н­ня новіт. течій поп- та рок-музики 90-х рр. У СРСР А. у м. мав не лише мист., а й політ. звуча­н­ня: зверне­н­ня до його естет. засад спо­стерігається від кін. 50-х рр. як прихов. протест молодої творчої інтелігенції і проти догматів соціаліст. реалізму, зведених у принцип офіц. культур. політики, і проти «залізної завіси», що від­межовувала рад. світ від модер. на­дбань зх. цивілізації, і проти штуч. консе­рватизму, насаджуваного тоталітар. режимом, особливо в культурах нерос. народів (зокрема й укр.). Рад. А. у м. неминуче набув рис, від­мін. від західного, вирізняючись «вибуховим» засвоє­н­ням нової виражал. лексики, «поліавангардним» синтезом різних технік звукопису (скажімо, органічне взаємо­проникне­н­ня алеаторики, сонористики і полістиліст. колажу притаман­не навіть ран­нім зразкам рад. А. у м. 60-х рр.); під­ніс естетико-технол. екс­перимент до рангу знаря­д­дя політ. протесту проти обмежень свободи творчості. Рад. А. у м. проти­ставив себе соціаліст. реалізмові не лише новою стилістикою, а й принципово ін. емоц.-інтелект. тонусом: епатажна роз­кутість у викори­стан­ні звук. матеріалу, загостр. містерійна гротесковість у шатах по­дразливого «звукохаосу», демонстративна «технотрон­ність» емблематики творчого задуму (вжива­н­ня назв типу «Гомеоморфії», «Кон­станти» чи «Роз­риви площин») неминуче дисонували з панів. атмо­сферою святкових увертюр, псевдонац. сюїт, конʼюнктурно-прославних та сентиментальних витворів, культивованих рад. муз. офіціозом. А. у м. став органіч. складовою частиною руху шістдесятників: в Україні одним із перших осередків, де публічно виконувалися його зразки, став Київ. клуб творчої молоді, кадри готували кл. композиції Б. Лятошинського в Київ. консерваторії. Серед піонерів укр. муз. А. — В. Сильвестров (Тріо для флейти, труби і челести, 1962), Л. Грабовський (Тріо для фортепіано, скрипки і контрабаса, 1964), В. Годзяцький («Роз­риви площин» для фортепіано, 1963; «Домашні скерцо» для фортепіано і двох ударних, 1967), В. Губа («Демарш» для фортепіано, 1966), Ю. Іщенко, С. Крутиков, В. Бібик. Серед перших укр. музикантів-виконавців творів муз. авангардизму — диригент І. Блажков, хор­мейстер В. Ікон­ник, піаніст Ю. Деменко. З-поміж перших муз. критич. роз­відок, що засвідчили існува­н­ня укр. А. у м. як самост. культур. явища,– «Листи із Києва» Г. Мокреєвої, на­друк. у польс. часописі «Ruch muzyczny» (1962). Офіц. оцінка перших спроб А. у м. не лише в Україні, а й СРСР загалом була одно­значно негативною: його проголосили проявом «буржуазної культури», несумісним із принципами соціалістич. реалізму. Після ві­домої зу­стрічі М. Хрущова з пред­ставниками творчої інтелігенції, на якій новітню музику було на­звано «какофонією», 1962 різко посилено цензур. тиск на репертуар муз.-виконав. колективів і концерт. установ, у пресі роз­горнуто антиавангардист. кампанію, яка особливо не­примирен­ною була в Україні, де імпер. тоталітарний режим штучно гальмував модер. по­ступ нац. мистецтва: якщо в РРФСР боролися лише проти «чистого» А. у м., то в УРСР викорінювали будь-які натяки на нього, а щодо провід. носіїв укр. А. у м. було за­стосовано показові ре­прес. акції: 1966 звільнено з Київ. консерваторії В. Губу, 1970 виключено зі СКУ В. Го- дзяцького, Л. Грабовського і В. Сильвестрова (формально — за викона­н­ня творів за кордоном без до­зволу рад. керів. ін­станцій). Після під­писа­н­ня 1975 Гельсин. угоди влада в СРСР змушена була помʼякшити ідеол. та адм. тиск на вітчизн. муз. авангардизм. До публіч. викона­н­ня допустили окремі твори як укр., так і зарубіж. композиторів-авангардистів (серед перших реабілітац. акцій — автор. концерт В. Сильвестрова в 1975). Було ви­знано, що «дозоване» викори­ста­н­ня вираж. засобів А. у м. аж ніяк не суперечить принципам соціаліст. реалізму (засвідчило такий під­хід викона­н­ня симф. № 3 «Я стверджуюсь» Є. Станковича на вірші П. Тичини, 1976, та ораторії «...Люблячий тебе Ульянов» В. Бібика на текс­ти з листів В. Леніна, 1977). Алеаторику, сонористику та деякі ін. техніки А. у м. по­ступово засвоює більшість укр. композиторів молодої та серед. генерацій. Активізується пошук синтезу при­йомів авангардизму й укр. фольклор. традицій (зокрема, у симфонії-легенді «Ніч на Івана Купала» Л. Грабовського, 1975; кантаті на вірші Т. Шевченка для хору а капела В. Сильвестрова, 1977; фольк-опері за участю нар. хору «Цвіт папороті» Є. Станковича, 1980; Concerto-Festivo для оркестру нар. інструментів В. Зубицького, 1982, та ін.). Після роз­валу СРСР і остаточного зня­т­тя цензурно-ідеол. обмежень на роз­виток А. у м. поряд із викори­ста­н­ням його естет. засад у синтезі з класико-романт., фольклор., мас.-культур. виражальними системами (творчість Ю. Алжнєва, Г. Гаврилець, О. Козаренка, С. Луньова, В. Польової, Б. Стронька, К. Цепколенко та ін.) стало можливим також становле­н­ня «чистого» авангар-дизму та авангардо-постмодернізму (Ю. Гомельська, С. Зажитько, Л. Юрина, С. Ярунський). Фестивалі авангард. музики в Україні — «Нова територія» (1993), «Мета-арт» (1997; обидва — Київ), «Два дні і дві ночі нової музики» (від 1995, Одеса).

Авангардизм в образотворчому мистецтві . Поня­т­тя «український авангард» увів паризький мистецтво­знавець А. Наков, висловлюючись з приводу ви­ставки українських митців «Tatlinʼs dream» («Мрія Татліна»; Лондон, 1973). Паростки А. зʼявляються на межі 19– 20 ст. у новаторських пошуках М. Врубеля і пізніх картинах М. Ге, в яких є виразні риси експресіонізму. Становле­н­ня укр. А. як само­стійного явища по­значене тісною спів­працею укр. та рос. митців із митцями-модерністами країн Заходу (зокрема праця за кордоном О. Архипенка, Д. Бурлюка, О. Екс­тер), засвоє­н­ням принципів постімпресіонізму і «сецесії», франц. фовізму, кубізму, нім.-рос. екс­пресіонізму та італ. футуризму. Перші суто авангардист. ви­ставки в Україні — «Іздебського Салони» 1909–11 (Одеса, Київ, Херсон, Миколаїв), де поряд із творами зарубіж. митців П. Бонара, А. Матіс­са, П. Синьяка були ре­презентовані роботи молодих укр. та рос. авангардистів: В. і Д. Бурлюків, Н. Гончарової, О. Екс­тер, М. Ларіонова, В. Татліна та ін. Саме в «Салоні Іздебського» 1911 екс­поновано твори В. Кандинського (працював тоді в Німеч­чині), що поклали початок абстракціонізму. На той час українці — по­стійні учасники авангардистських худож. ви­ставок як в Україні, так і в Росії, зокрема у ві­домих ви­ставках «Спілка молоді» (1909) у С.-Петербурзі, «Бубновий валет» (1910) і «Ослячий хвіст» (1912) у Москві. Центром образотвор. А. в Україні стає Київ, де 1908 за участю Д. Бурлюка та О. Екс­тер влаштовано ви­ставку мист. обʼ­єдн. «Ланка», а 1914, під проводом О. Богомазова, — «Кільце». Тут діє також група футуристів «Кверо» за участю поета М. Семенка, його брата, художника В. Семенка, і графіка П. Ковжуна; у 1918–20 діє шк.-студія О. Екс­тер за участю О. Богомазова та І. Рабиновича, у 20-і рр. виникає обʼ­єдн. євр. художників-модерністів «Культурліга»; осередком А. став Київ. худож. ін­ститут, який зажив слави «українського Баугаузу». В Одесі вирізняється «Група незалежних», у Харкові — студії «Блакитна лілея», «Будяк», «Викусь», «Кільце», обʼ­єдн. «Союз семи» (1918 видало альбом «Сім плюс три» і виконало оформле­н­ня «Артистичного кабаре» у стилі кубофутуризму), у Львові — «Artes» та АНУМ. Крім великих міст, центрами українського А. стають: с. Чорнянка побл. Херсона (1910-і рр.), де працювали В. і Д. Бурлюки, та села Скопці і Вербівка на Київщині, де 1915– 16 нар. майстри виробляли вишивки й килими за ескізами К. Малевича та ін. художників-су­прематистів (майстрині Г. Собачко, Є. Пшеченко, В. Довгошия навіть здобули назву «народні футуристи»). Типові для художників-авангардистів принципи — від­мова від «копіюва­н­ня природи» і культивува­н­ня публіч. епатажу — природним чином по­єд­нувалися з їхнім «корпоративним інтернаціоналізмом» (обʼ­єдн. митців різних країн за спільн. заг.-естет. позиціями) і прагне­н­ням до ви­значеності, що виявилося у посилен­ні інтересу молодих укр. митців до укр. нар. картини та декорат.-ужитк. мистецтва, памʼяток антич. держав Пн. Причорноморʼя і скіф. мистецтва, мозаїк, фресок та іконопису княжої доби. Осн. напрями тогочасного укр. А.: екс­пресіонізм (пізня творчість живописця О. Новаківського, графіка М. Бутовича, Я. Музики, О. Сорохтея, деякі твори М. Бойчука), кубізм (О. Архипенко — перший у світі скульптор-кубіст), футуризм (В. і Д. Бурлюки), кубофутуризм (О. Богомазов, В. Семенко; кубізм і кубофутуризм також культивувалися в Київ. обʼ­єдн. «Кільце»), супрематизм (К. Малевич, частково О. Хвостенко-Хвостов), неопримітивізм (М. Синякова), візантинізм (школа М. Бойчука; див. Бойчукізм), кольоропис (або «кольорове дійство» — В. Пальмов, серія картин «Пилярі» О. Богомазова), посткубістич. екс­пресіонізм (М. Епштейн, О. Тишлер, ін. члени «Культурліги»), сюр­реалізм (Львів. обʼ­єдн. «Artes», париз. твори М. Андрієнка-Нечитайла), конструктивізм, що най­яскравіше по­став у сцено­графії (О. Екс­тер, В. Мел­лер, А. Петрицький, О. Хвостенко-Хвостов; у театрі «Березіль», Харків. театрі опери та балету у ви­ставах М. Фореґ­ґера) та арх-рі (будинок Держ­прому в Харкові, гребля Дні­прогесу). Серед провід. художників-кон­структивістів — В. Єрмилов. Укр. образотвор. А. посідає особл. місце в монум. та агітаційно-масовому мистецтві ран­ньої рад. доби (т. зв. агітпроп), значною мірою ін­спірований закликом Всеукр. ради мистецтв будувати авангард рев. мистецтва (1919). В агіт­пропі втілилися ідеї синтетизму М. Бойчука та його школи (Т. Бойчук, А. Іванова, О. Павленко, І. Падалка, В. Седляр та ін.), риси примітивізму, кубофутуризму і кон­структивізму (роз­пис агітпо­їзда «Червона Україна», 1921; панно для май­данів Харкова В. Єрмилова). До А. належать зразки «поезомалярства» М. Семенка («Кобзар», Х., 1924), дизайн ж. «Авангард» (кон­структивізм В. Єрмилова). У цьому журналі пропагувались ідеї «спіралізму» укр. поета В. Поліщука. Провід­ними обʼ­єдн. художників-авангардистів стали АРМУ (осередок бойчукістів) і обʼ­єдн. митців України (ОСМУ) на чолі з В. Пальмовом, АНУМ на чолі з П. Ковжуном. Україна стала першо- джерелом і остан­нім прихистком першого періоду роз­витку образотвор. А. в СРСР до його факт. заборони тоталітар. режимом. Проголоше­н­ня режимом соціаліст. реалізму як єдиного твор. методу рад. мистецтва, істерія боротьби з «формалізмом» та «буржуазним націоналізмом», масові ре­пресії проти нац. інтелігенції (роз­стріл М. Бойчука і окремих пред­ставників бойчукізму), сві­доме замовчува­н­ня творчості А. Петрицького, виключе­н­ня з ново­утвореної СХУ В. Єрмилова і М. Синякової, знище­н­ня «формалістично-емі­грантських» скульптур О. Архипенка, пере­міще­н­ня до спецфондів творів покійних О. Богомазова, В. Пальмова та ін. провід­ників укр. авангарду на декілька десятиліть пере­рвало роз­виток цього явища. Його від­родже­н­ня припадає на добу хрущов. «від­лиги» кін. 50-х — 60-і рр., коли на мист. авансцену ви­йшли майстри, твори яких по­значені рисами А. (В. Ламах, В. Зарецький, А. Горська, І. Марчук, В. Задорожний, І. Литовченко, Є. Котков), художники неофіц. мистецтва — екс­пресіонізму (П. Бедзир, М. Грицюк), абстракціонізму (Г. Гавриленко, О. Па­влов, А. Сум­мар), концептуалізму й летризму (В. Барський), фольклор. сюр­реалізму (Г. Синиця) та ін. Посиле­н­ня ідеол. тиску на образотворче мистецтво у 70-і — на поч. 80-х рр., що фактично унеможливлювало самореалізацію укр. митців-авангардистів, змусило багатьох із них залишити Україну (С. Базилев, С. Гета, Ф. Гуменюк, В. Макаренко). Однак цілком зупинити процес авангард. творчості було вже неможливо. Натомість від­бувається оновле­н­ня укр. авангарду (концепція «хронореалізму» Т. Сильваші, становле­н­ня творчості неофольклориста А. Антонюка), окремі його зразки потрапляють на закордон­ні ви­ставки (роботи В. Басанця, В. Сазонова, В. Стрельникова, В. Хруща, А. Шопіна, А. Соломухи). Початок горбачов. «пере­будови» ознаменований масовою реабілітацією творців укр. А., влаштува­н­ням низки ви­ставок, зокрема «Молодість країни» і «По­гляд» (1987), де на першому плані по­стало явище трансавангарду. Ви­йшовши з тоталітар. «під­пі­л­ля», укр. А., посів належне йому провід­не місце в ре­презентації сучас. образотвор. мистецтва України у світі. Серед пред­ставників нового поколі­н­ня укр. митців-авангардистів — О. Дубовик, О. Бєлянський, О. Гнилицький, О. Голосій, С. Панич, А. Савадов, Г. Сліпченко, О. Сухоліт, О. Тістол (усі — Київ), Б. Буряк, М. Демцю, Р. Жук, В. Бажай (усі — Львів), В. Гонтаров (Харків), О. Ройтбурд (Одеса), П. Керестей (Ужгород), М. Гейко, Л. Маркосян (обидва — Полтава), О. Маркитан, В. Поки­данець (обидва — Миколаїв) та ін. Перший ретро­спект. показ творів укр. художників-авангардистів остан­ніх десятиліть — 1990 у Києві на ви­ставці «Українське малярство (60–80-і рр.)». 1991 — ви­ставка «Український авангард 1910–30», що від­булася в Заґреб. музеї сучас. мистецтва (Хорватія) і ре­презентувала 29 авторів та понад 200 робіт. 1998 від­булася найбільша ретро­спект. ви­ставка укр. авангарду в НХМ України, що від­образила весь шлях його роз­витку від поч. 20 ст. до сьогоде­н­ня. (Див. іл. на окремому аркуші до ст.«Авангардизм»).

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю