А́ВСТРО-УГО́РЩИНА (Österreich-Ungarn; офіційно від 14 листопада 1868 — Österreichisch-Ungarische Monarchie — Австро-Угорська монархія) — дуалістична (дво­єдина) монархія на чолі з династією Габсбурґів, імперія яких протягом більш як чотирьох століть була однією з наймогутніших європейських держав. Утворена 1867 в результаті пере­творе­н­ня адміністративно-територіальної структури Ав­стрійської імперії на основі ком­промісної угоди між ав­стрійськими і угорськими правлячими колами, що стала одним із наслідків угорської революції 1848–1849. Габсбурґи прагнули викори­стати це обʼ­єд­на­н­ня сил для придуше­н­ня національно-визвольного і демократичного руху в імперії, зокрема вимог незалежності для Угорщини. За Кон­ституцією 1867, що стала зразком для країн Центральної Європи, землям Ав­стрійської імперії — Ціслейтанії та Угорського королівства — Транс­лейтанії (назви від річки Лейта, де проходив кордон між ними) гарантувалося самоврядува­н­ня: вони ви­знані суверен­ними й рівноправними частинами монархії зі своїми окремими вищими законодавчими установами (парламентами та кабінетами міністрів), обʼ­єд­нані владою єдиного монарха — ав­стрійського імператора і угорського короля (ав­стрійський імператор від 1848 Франц Йосиф І (1830–1916) коронувався на угорський престол у червні 1867).

А.-У. була другою за територією (676545 км2) і третьою за кількістю населе­н­ня (понад 51 млн осіб) державою Європи, до складу якої, крім власне ав­стрійських та угорських земель, Чехії, Моравії, Силезії, Ґрацу, Далмації, Крайни, Істрії, Трієсту, Транс­ільванії, Хорватії, Славонії, Банату, Словач­чини і порту Фіуме, входили й українські землі — Галичина і Буковина, що були під­владні Відню і ре­презентовані у Державній імперській Раді, Угорська Русь (Закарпа­т­тя), під­владна Будапешту. Делегації парламентів Австрії та Угорщини здійснювали загально-державну законодавчу владу: засі­да­н­ня від­бувалися почергово у Відні та Будапешті. Викона­вча влада в Австрії належала імператорові (цісареві) і йому ж як королю — в Угорщині через кабінети міністрів; а законодавча — рейхсратові (Імперській раді, що складалася з палат панів і депутатів) та сеймові (складався з верх­ньої (магнатів) і нижньої (депутатів) палат) в Угорщині. Хорватія і Славонія мали окремий сейм, а Галичина та Чехія — обмежений автономний статус. 

А.-У. була багатонаціональною державою: серед її населе­н­ня були пред­ставники близько 30 націй та народностей, найчисельніші з яких — німці (12 млн), угорці (10 млн), чехи (6,5 млн), поляки (5 млн), хо­рвати і серби (3,5 млн), румуни (понад 2 млн), словаки (2 млн), словенці (понад 1 млн). Українці (історична назва — русини) складали до 8 % населе­н­ня монархії (понад 4 млн — понад 3,5 млн галичан і буковинців в Австрії та близько 0,5 млн закарпатців в Угорщині). Фе­одальні пере­житки, соціально-кастова нерівність, економічна екс­плуатація трудового люду, національне гнобле­н­ня, перед­усім словʼянських народів, спів­існували в А.-У. з загальними тенденціями демократичного роз­витку й обʼєктивно-історичними процесами консолідації на основі економічного про­гресу, зміцне­н­ня соціальних звʼязків, урбанізації та культурної інтеграції, що при­скорилися на межі 19–20 ст. завдяки здійснен­ню широких реформ: за­проваджено суд присяжних, загальну військову повин­ність, рівність віро­сповідань, загальне виборче право (від 1907) тощо. 

Українці, по­збавлені, як і інші народи імперії, багатьох прав, все ж завдяки порівняно толерантному ставлен­ню влади досягли певних успіхів у своєму національно-культурному й соціально-економічному роз­виткові, зокрема в Галичині та Буковині (в Закарпат­ті вони за­знавали значних утисків з боку угорської влади, що проводила політику мадяризації). 

Під час Першої світової війни А.-У. — союзниця Німеч­чини (член так званого Четверного союзу, що протистояв Антанті) і разом з нею за­знала поразки, що при­скорило паді­н­ня династії Габсбурґів (остан­ній з них — Карл І, правив від 1916) та роз­пад імперії у 1918. На території А.-У. в результаті національно-демократичних революцій виникли само­стійні держави — Австрія, Угорщина, Чехословач­чина; частина земель А.-У. вві­йшла до складу Югославії, Румунії, Польщі. Українські землі, не­зважаючи на опір і прагне­н­ня населе­н­ня до суверен­ності і воз­зʼ­єд­на­н­ня з Великою Україною, за договорами, роз­робленими країнами-пере­можницями Антанти на Паризькій мирній конференції 1919–1920, знову опинилися в складі чужих держав: Буковина — Румунії, Галичина — Польщі, Закарпа­т­тя — Чехо-Словач­чини.