Авторська акустична пісня - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Авторська акустична пісня

А́ВТОРСЬКА АКУСТИ́ЧНА ПІ́СНЯ – напрям музично-поетичної творчості, коли автор і виконавець – одна особа, а для супроводу використовуються виключно «акустичні» інструменти (переважно 6- або 7-струнні гітари). Інші назви – бардівська, гітарна, самодіяльна, інтелектуальна, співана поезія тощо. Як самост. культурне явище сформувалася в 2-й пол. 20 ст. у сфері міської культури великих пром. і культур. центрів СРСР. За рад. часу була не лише мист., а й сусп.-політ. чинником: її світоглядну основу складала ідеологія шістдесятників (ліберально-гуманіст. альтернатива рад. мист. офіціозові, а водночас – і протистояння розважальній масовій культурі, що насувалася із Зх.); соц. та організац. основу – масовий приміський туризм (насамперед молодіжно-студент.). В естетичному плані А. а. п. спирається на традиції сх.-європ. міщан. фольклору й окремі риси «салонної» та «кафешантанної» культури освічених верств Рос. імперії. Вирішал. вплив на її становлення мали творчість і виконав. стиль О. Вертинського з його посиленою увагою до декламації та яскраво театраліз., експресивним трактуванням тексту. Класич. вигляду А. а. п. набула в творчості рос. бардів Б. Окуджави, В. Висоцького, О. Галича, Ю. Візбора, які й ствердили її осн. естет. кредо: чесність, правдивість, шляхетна щирість почуттів, критичне ставлення до дійсності, баладно-романсова жанр. основа, вираж. пріоритет слова. До серед. 80-х рр. 20 ст. А. а. п. – винятково аматор. явище. Осн. організац. ланками були клуби самодіял. пісні, осн. формами публіч. репрезентації – фестивалі турист. та самодіял. пісні. Тоталітарна влада, не наважуючись заборонити опозиц. бардів. рух (через його високу популярність у міському, особливо «столичному» середовищі), прагнула «приручити» бардів-корифеїв і об’єднання, що стихійно виникали, перетворивши їх на інструмент «неформального» впливу на інтелігенцію: був спровокований розкол клубів самодіял. пісні на легальні, що погодилися діяти під началом держ. органів влади (міських ком-тів комсомолу, профспілок, виконкомів тощо) й одержали досить широкі права на публічні концерти, фестивалі, навіть на вихід у радіо- й телеефір, та нелегальні, які солідаризувалися з дисидент. рухом, зазнаючи переслідувань з боку органів влади. З приходом до влади М. Горбачова з його політикою реформіст. «перебудови» рух А. а. п. легалізовано в повному масштабі, фестивалі й концерти «співаної поезії» отримали держ. підтримку (1-й Всесоюз. фестиваль А. а. п. відбувся 1986), а її провідні представники – можливість виходити в ефір так само, як і митці ін. пісен. жанрів; 50-річ. ювілей В. Висоцького (1988, посмертно) відзначався на всесоюз. держ. рівні. В Україні А. а. п. набула знач. розвитку майже одночасно з бардів. мист-вом Росії, спершу як його пряме продовження. Одне з перших бардів. об’єднань виникло наприкінці 50-х рр. при київ. Будинку вчених; перші барди стали відомі не лише в Україні, а й ін. регіонах СРСР, – В. Винарський, В. Коронін, В. Сірий (Київ), Г. Дикштейн (Харків). Протягом 70–80-х рр. найбільші міста України (Київ, Харків, Одеса) стали потужними центрами розвитку А. а. п. Серед провідних укр. бардів цього часу – представники як «канонічної» (С. Кац, О. Король, А. Леміш, В. Байрак, дует Д. Кіммельфельда – В. Сергєєва), так і «елітарної» естетики, яка передбачала більш вишукані виражальні засоби, особливо в царині музики (В. Каденко, В. Новиков, Н. Ромашенко, В. Семенов, І. Ченцов). Яскравий представник «одеського» стилю А. а. п. – Б. Бурда. У розвитку російськомов. А. а. п. в Україні подією став 3-й Всесоюз. фестиваль автор. пісні (Київ, 1990). Початок поширення А. а. п. укр. мовою припадає також на 60-і рр. Поряд із т. зв. гіпі-альтернативою, тобто сатирично-фрондер. підтекстовками мелодій відомих зарубіж. шлягерів, відчутними були й спроби витворити нац. «гітарну» ліричну пісню, яка відповідала б запитам нової доби (А. Горчинський – «український Окуджава», О. Авагян, який відзначався орган. відчуттям укр. мелосу, В. Сірий). У 70-х – 1-й пол. 80-х рр. укр. барди намагаються знайти влас. шлях розвитку А. а. п., альтернативний до її «туристичної» гілки: звертаються до аутентич. фольклору (Н. Бучель), традицій нац. мораліст. пісні-поезії 17–18 ст. (П. Приступов), традицій зх.-європ. рок-пісні та польс. «співаної поезії» (В. Морозов). У добу горбачов. лібералізації імпер. режиму укр. А. а. п. з «лабораторного» рівня переходить на масовий, стає одним із символів нац. відродження. Осн. чинниками, що сприяли розвиткові укр. А. а. п. того часу, були модернізація нац. пісні, активне долання міфів та стереотипів (зокрема про начебто «несумісність» укр. мови зі звучанням гітари); прагнення зменшити вплив рос. (російськомовної) мас. культури на молодіжну аудиторію. Тоді ж окреслилися риси нац. А. а. п., які істотно відрізняють її від рос.: широка контактність з ін. жанрами й напрямами модерного нац. піснетворення, тісний зв’язок з укр. поп- і рок-музикою, зумовлений, по-перше, їхнім спільним культурно-політ. «надзавданням» – нац. відродженням, по-друге, новими умовами сусп. поступу, познач. не лише лібералізацією (як у час «відлиги»), а й руйнуванням тоталітар. режиму й витворенням засад відкритого сусп-ва. Укр. А. а. п. стає обов’язковою номінацією багатьох фестивалів нац. молодіж. музики («Червона рута», «Доля», «Перлини сезону» тощо), фактично поліжанровий характер мають і бардів. укр. фестивалі («Оберіг» 1989–94; «Срібна підкова» від 1995; львів. естрад. театр «Не журись!», створ. 1987 як перший ціліс. осередок укр. А. а. п.). Адресат укр. А. а. п. – молодь, міське насел. в цілому поза будь-яким функціонал. призначенням (туризм для рос. А. а. п.). Інакша, порівняно з рос., її худож.-вираж. основа, що сягає джерел нац. пісен. культури – епіч. пісень-дум (Е. Драч), кантів і псалмів (В. Жданкін), селян. соц.-побутових (М. Бурмака), стрілецьких та повстан. пісень (І. Жук), «батярської» пісні та ін. пластів міської пісен. культури Галичини й Волині (В. Морозов, А. Панчишин), традицій нац. гуморист. і сатир. пісні (Тризубий Стас). Україномов. бардів. рух формувався переважно з представників гуманітар. інтелігенції, у багатьох випадках – людей з муз. освітою, завдяки чому в їхніх піснях переважає музичне начало, на відміну від «баладності» рос. бардів. творчості. Укр. А. а. п. сформувалася як мист. (а не соц.) явище з високим рівнем міжжанр. мобільності й стил. розмаїття. Її чільні жанр.-стил. напрями – шансон-романс – зорієнт. передусім на традиції нац. лірич. пісні (О. Богомолець, З. Слободян) і муз. стилістику рос. турист.-бардів. пісні (О. Покальчук); бард-фольк, спрямований, зокрема, до кобзар. джерел (його представники поряд із гітарою використовують споріднену з нею за технікою гри ладкову кобзу). У царині бард-фольку поряд з авторами-виконавцями лірико-епіч. спрямування – Е. Драчем, В. Жданкіним, П. Приступовим – вирізняються носії джаз-фолькової манери: Л. Скоропадюк і Т. Хрящевська; камер. бард-рок (І. Козаченко); бард-поп (О. Павлишин, К. Кольцова, гурти «Мертвий півень», «Чорні черешні»), який остан. часом асимілювався з поп-музикою. Особл. струменем А. а. п. доцільно вважати витворений на її ґрунті жанр камер. естради, що за складністю й насиченістю системи виражал. засобів істотно виходить за межі пісен. жанру (Н. Бучель, Г. Лев, Л. Тишківська, гурт «Піккардійська терція»). Попри сусп.-екон. умови, несприятливі для розвитку А. а. п. як «некомерційного» сектору культури, однобічну орієнтацію теле- й радіоефіру на суто «масові» муз. жанри (передусім на поп-музику), в Україні продовжує діяти традиц., сформована ще за рад. часу мережа клубів самодіял. пісні, заходами якої в різних куточках України влаштовуються бардів. фестивалі. Вже відбулося: 5 заг.-укр. та 11 щорічних клубу «Булат» (Суми), 13 ім. А. Григоряна (Ялта) та 5 конкурсів ім. О. Авагяна (Київ).

Літ.: Савченко Б. А. Авторская песня. Москва, 1987; Андреев Ю. А. Наша авторская: История, теория и соврем. состояние самодеят. песни. Москва, 1991; Огаркова Н. Авторская песня: история, современность, будущее. Сб. науч. тр. С.-Петербург, 1992. Вып. 1; Різник О. Українська авторська пісня: Основні етапи розвитку (XVII ст. – 70-ті рр. ХХ ст.) // УК. 1993. № 1, 2; Новиков В. Авторская песня как литературный факт // Авторская песня. Москва, 1997.

О. О. Різник

Стаття оновлена: 2001