Автохтон - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Автохтон

АВТОХТО́Н (грец. αὐτόχϑων – корінний, місцевий) – корінний житель певної території, країни. Ідеї автохтонності привертають увагу в зв’язку з процесами формування народів, міжетніч. взаєминами, «істор. правами» на землі ін. етносів. Концепцію етногенезу укр. народу на засадах автохтонності розробив М. Грушевський. Згідно з його поглядами, прямими предками українців були племена, що проживали на тер. сучас. України від неоліту. Припущення про існування «давньоруської» народності заперечувалося, а утворення трьох відособлених східно-слов’ян. народів тлумачилося як диференціація і розосередження давньої слов’ян. спільноти. Історію укр. народу М. Грушевський починав від 4 ст., ототожнюючи з українцями пд. східно-слов’ян. племена антів. Як наслідок такого погляду – пояснення антропол., психофіз., мовних та ін. особливостей укр. народу пов’язувалося саме з цією найдавнішою диференціацією слов’ян, а також – з особливостями субстрату, на якому він сформувався, – фракій., іран., тюрк. Відповідно до цієї концепції найдавніша етнічна назва українців була «русини» (руси, русичі, в лат. трансформації – «рутени»), у 10–12 ст. вона стосувалася тільки українців, а згодом поширилася на ін. сх. слов’ян – росіян та білорусів (пн.-сх. група прийняла лише прикметникову назву «русские», у первин. значенні – підлеглі Русі). Термін «А.» вживається також на позначення організмів, що живуть там, де сформувалися у процесі еволюції, та гірських порід чи корис. копалин, вихід. матеріал яких виник на місці їх утворення.

Літ.: Огієнко І. І. Костянтин і Мефодій. Їх життя та діяльність // Огієнко І. І. Історія церковно-слов’янської мови. Т. 1. Варшава, 1927; Географія українських і суміжних земель: В 2 т. Т. 1. Л., 1938; Щербаківський В. Формація української нації. Нарис праісторії України. Прага, 1941; Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т. Т. 1. К., 1991.

В. І. Наулко

Стаття оновлена: 2001