Агітація - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Агітація

АГІТА́ЦІЯ (від лат. agitatio – спонукання) – поширення ідей, теорій, концепцій, програм, гасел для впливу на свідомість, настрій, громадську активність мас. А. – одна з форм політ. або просвітн. діяльності різними способами переконувати у чому-небудь людей, спонукати їх до певних дій – страйків, мітингів, демонстрацій, революцій, голосування на виборах за тих чи ін. кандидатів або партії тощо. За змістом А. буває політ., екон., екол., мед. спрямування; за суб’єктами – держ., парт., громад., індивід., об’єднана. Різниться формою – бесіда, промова, доповідь, реклама, друкування матеріалів, концерт, театр. вистава, фільм тощо; способами – усна, письмова, радіо- і телеагітація та ін.; засобами ведення – ЗМІ, політ. реклама, мист-во тощо. Ефективність А. залежить від авторитету її суб’єктів, якості інформації та тех. забезпечення. Агітац. діяльність у всіх державах регулюється законами, традиціями, нормами моралі. А. може здійснюватися загальнопланово на всі соц. верстви сусп-ва; цілеспрямовано, за змістом та адресою, відповідно до специф. інтересів соц. груп, партій, рухів. А. тісно пов’язана з пропагандою. У СРСР А. була важливим елементом ідейно-політ. роботи компартії, методом виховання мас, інструментом політ. кер-ва. Вона активно проводилася через ЗМІ, усні виступи числен. спеціально навчених агітаторів під час т. зв. бесід і політінформацій, засобами літ-ри й образотвор. мист-ва (див. Агітбригада, Агітплакат, Агітпоїзд, Агітпроп, Агітпорцеляна, Агіттеатр, Агітфільм). Запроваджено спец. щоміс. «єдині політдні», коли до «трудящих» доносили останні парт. настанови, розтлумачували зміст політики КПРС на сучас. етапі. При цьому рад. А. була єдиною формою дозволеної А. Спроба обстоювати (навіть у вузькому колі) погляди, що не відповідали офіц. ідеології та парт.-держ. політиці в СРСР, кваліфікувалися як «антирадянська А.» й каралися в кримінал. порядку (див. Антирадянщина). Саме за цими статтями засуджено переважну кількість учасників дисидент. руху. Від 1919 у СРСР на всіх підпр-вах та установах створювалися постійні чи тимчас. агітпункти. Особл. значення їм надавали під час «виборчих кампаній». Саме вони мали забезпечити необхідні 99,99 % при голосуванні за єдиного запропонов. владою кандидата. А. в сучас. розумінні вперше стала можливою у часи горбачов. «перебудови» під час підготовки до перших напіввільних виборів нар. депутатів СРСР у березні 1989. Гол. формами цієї А. стали особисті зустрічі канд. та їхніх довір. осіб з виборцями, виступи в ЗМІ, листівки й плакати. А. політ. завжди спрямовано на роз’яснення позиції якоїсь партії, орг-ції чи канд. на виборах з метою збільшення кількості прибічників цієї позиції. Форми передвибор. А. в Україні регламентуються чинними Законами України про вибори Президента України, нар. депутатів України, депутатів та голів місц. рад. Ці закони передбачають створення рівних умов щодо ведення А. шляхом надання однак. часу чи друков. площі для виступів у ЗМІ, друку однак. кількості передвибор. плакатів в однаковому полігр. оформленні для всіх канд. на виборну посаду. Згідно із законом канд. можуть одержувати додаткові час чи площу в ЗМІ, друкувати додаткові агітац. матеріали тільки за рахунок власних вибор. фондів, розмір яких обмежується, а використання коштів контролюється відповід. вибор. комісіями. Проте, як показує досвід минулих виборів, це положення закону повсюдно порушується. Безумовну перевагу отримують ті канд., які мають достатні кошти для оплати агітац. матеріалів та виступів у ЗМІ, або ж ті, що мають адм. важелі тиску на вибор. процес. Дедалі частіше формою А. в Україні стає й розповсюдження (інколи анонімне) матеріалів, які компрометують суперн. партії чи кандидатів.

Літ.: Карнеги Д. Как приобретать друзей и оказывать влияние на людей / Пер. с англ. К., 1989; Костенко Н. В. Ценности и символы в массовой коммуникации. К., 1993; Здравомыслов А. Г. Социология конфликта. Москва, 1995; Політичні структури та процеси в сучасній Україні. К., 1995; Почепцов Г. Паблік рілейшн. К., 1996; Королько В. Основи паблік рілейшн. К., 1997; Михальченко М., Самчук З. Україна доби межичасся. К.; Дрогобич, 1998.

М. В. Стріха

Стаття оновлена: 2001