Агітпроп - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Агітпроп

АГІТПРО́П – термін, вживаний на позначення більшовицького масового агітаційно-пропагандистського мистецтва перших років після перевороту в жовтні 1917, яке характеризувалося символіко-алегоричною образністю у таких видах, як плакат, вуличні декорації, настінні розписи, скульптура, поліграфія. Інша назва – агітпропаганда. Рад. владі, яка не шкодувала коштів для того, щоб використати можливості мист-ва для впливу на маси, вдалося залучити до пропаганди комуніст. ідей першокласних художників і літераторів. Твори укр. А.: настінні композиції в Луцьких червоноарм. казармах у Києві роботи М. Бойчука, І. Падалки, Т. Бойчука, О. Павленко, В. Седляра (1919); розпис агітпоїзда «Червона Україна» роботи В. Єрмилова (1920); політплакати – «В. І. Ленін» А. Страхова (1924), «Революційний крок держіть» А. Петрицького (1919), «На коня, робітнику і селянине» Б. Силкіна (1920), «Червоній Армії» І. Рабиновича (1919); ілюстрації Г. Нарбута в ж. «Солнце труда», «Мистецтво»; декор. панно «Вихор» Г. Собачко-Шостак (1919). Завдяки держ. замовленням Наркомосу і Наркомвійська УСРР, Бюро укр. преси, місц. відділення РОСТА політ. мист-во набуває широкого розмаху.

У Києві 1919 до оформлення рев. свят (День Червоної Армії, День пролетарської культури, 1 Травня, День Білої квітки, Всеукр. день дитини тощо) запрошувано художників із Укр. АМ, профспілки художників Києва, Т-ва діячів укр. пластич. мист-ва, студії декор. мист-ва, Культурліги, Київ. худож. уч-ща. Найактивнішу роль у прикрашанні київ. вулиць відіграли група архаїстів на чолі з М. Бойчуком; художники-реалісти Ф. Кричевський, Ф. Красицький, М. Прахов, М. Струнников із учнями художнього уч-ща; група кубофутуристів на чолі з О. Екстер і О. Богомазовим; художники-графіки, очолені Г. Нарбутом. У Харкові в мист-ві А. працювали митці з угруповань «Союз 7» і «Художній цех», в Одесі – «Товариство незалежних». 1919 створено перші зразки рев. космізму (напр., панно О. Хвостенка-Хвостова «Бережись, Антанто, Труд іде» до Всерос. першотравн. недільника, Київ). Динаміч. декор. формами вирізнялися вуличні панно, що при-крашали Одесу до 1 Травня 1919 (художники А. Нюренберґ, С. Фазіні, С. Олесевич, О. Екстер, Т. Фраєрман). До дня зустрічі гостей 2-го з’їзду Комінтерну 1920 яскраво декоровано Харків (О. Хвостенко-Хвостов) та Одесу (Б. Косарев). Великий фриз (6×30 м) «Червона Армія не знає перешкод» роботи А. Страхова змонтовано на фронтоні тріумф. арки, зведеної влітку 1920 у Катеринославі (нині Дніпропетровськ) до зустрічі 1-ї Кінної армії. В арсеналі А. – розписи інтер’єрів червоноарм. казарм і робітн. клубів, театрів. Стіни Луцьких казарм прикрашали композиції «Мир», «На варті», «Жнива», «Гуляй, душа, без кунтуша», виконані в стилістиці монум. малярства княжої України. Розпис «Стіни Героїв Трипілля» у Подільському комсомол. клубі в Києві створив 1920 З. Толкачов, використавши прийоми мист-ва Відродження. В. Єрмилов 1920 у настін. розписах Харків. гарнізон. клубу застосував манеру кубофутуризму в поєднанні з прийомами наїв. мист-ва (т. зв. неопримітивізму). Динам. ритмом і площин. декоративністю позначене 8-метрове панно О. Хвостенка-Хвостова «Труд, наука, мистецтво» для залу УкРОСТА в Харкові (1921). Інтер’єри оформлювали також Г. Цапок (панно «Перекуєм гармати на плуги» для театру Муссурі, Харків, 1919), А. Петрицький (панно «Громадянська війна», «Більшовицьке будівництво» для Дарниц. залізнич. клубу, Київ, 1920), Г. Бондаренко (розпис Вощенків. казарм у Харкові, разом з В. Єрмиловим), А. Райлян (Новгород-Сіверський). У розписах агітпоїздів і агітпароплавів переважали традиції нар.-декор. живопису (агітпоїзд «Червона Україна», художники В. Єрмилов, О. Хвостенко-Хвостов, С. Прохоров, О. Кокель; агітпоїзд ім. Сталіна – О. Хвостенко-Хвостов; «Вся влада Радам» – Г. Цапок, М. Міщенко, Г. Бабаєв, О. Левада; агітсанпоїзд 12-ї армії – О. Богомазов; агітпароплав «Пушкін» – О. Екстер, К. Редько, О. Тишлер). Випуск плакат. продукції забезпечували Київ. бюро укр. преси (1919, художники Б. Єфимов, М. Кочергін, І. Рабинович); Харків. відділ. УкРОСТА (1920–21, «Вікна сатири», художники О. Хвостенко-Хвостов, В. Єрмилов, Г. Бондаренко, Л. Каплан, І. Іванов, А. Волненко, Ю. Ганф); Держ. малярсько-декор. майстерня, якою керував М. Бойчук (Київ, 1920, І. Падалка, О. Павленко, О. Богомазов, К. Редько); художня секція політуправління Київ. військ. округу на чолі з В. Невським (1920–21, Б. Силкін, Л. Хижинський, М. Алексєєв, М. Бріммер); одес. відділення ЮгРОСТА під кер-вом Б. Єфимова і Б. Косарева (1920–21, С. Фазіні, С. Зальцер, О. Глузкін, О. Фікс, Л. Рив’єн, І. Колесников). «Вікна РОСТА» у Мелітополі 1920 оформляв О. Тишлер. Серію листівок «Азбука революції» видав у Харкові 1921 А. Страхов. У Полтаві готував політплакати П. Рожанковський, у Житомирі – Г. Раузе. Патетико-героїчним плакат. духом пройнята книжк. графіка Г. Нарбута (робітник із гвинтівкою на обкладинці ж. «Солнце труда», 1919; робітник-Аполлон і пролетар. Козак Мамай у ж. «Мистецтво», 1919–20) і О. Маренкова (богатирі-червоноармійці у ж. «Революционный фронт», Харків, 1921). Складовою частиною укр. А. стали скульптурні пам’ятники вождям революції і видат. діячам укр. культури, у пластиці яких реаліст. подібність поєднувалася з експресив. загостренням форми. Це гіпс. погруддя В. Леніна і Т. Шевченка роботи Ф. Балавенського (1919); бронз. пам’ятник К. Марксу (1922) і бюст К. Лібкнехта (1919) роботи Й. Чайкова, тимчас. пам’ятник Р. Люксембурґ, зроблений М. Епштейном (усі – в Києві); погруддя Т. Шевченка скульптора Б. Кратка в Харкові (1920); пам’ятник К. Марксу роботи М. Гельмана в Одесі (1920). Значну роль у мист-ві А. в Україні відіграв І. Кавалеридзе, автор 4-х пам’ятників, виготовлених з бетону, що їх встановлено протягом 1918–23: Т. Шевченкові і Героям революції в Ромнах, Г. Сковороді в Лохвиці й гігант. статуї Артема в Артемівську. Для виготовлення скульптур у Харкові, Києві, Одесі та Чернігові організовано держ. майстерні.

Літ.: Українська Радянська скульптура. К., 1957; Касіян В. Українська радянська графіка. К., 1959; Нариси з історії українського мистецтва. К., 1966; Історія українського мистецтва: В 6 т. Т. 5–6. К., 1967–1968.

Д. О. Горбачов

Стаття оновлена: 2001