Азербайджанська мова

АЗЕРБАЙДЖА́НСЬКА МО́ВА — мова, що належить до огузької групи тюркських мов з помітними ознаками кипчацьких мов. Держ. мова Азербайджану. А. м. роз­мовляють бл. 17 млн азербайджанців, які проживають у багатьох країнах світу, зокрема в Грузії, Ірані, Іраці, Туреч­чині, Україні, США, Росії, Німеч­чині тощо. А. м. має 4 діалектні групи, які від­різняються, на фонет. і лексич. рівнях: східну (кубин., бакин., шемахан. діалекти, муган. і ленкоран. говори); західну (казах., карабаський, ґянджин. діалекти, айрум. говір); пів­нічну (нухин. діалект і закатало-кахські говори); пів­ден­ну (нахчеван., ордубад., табризький діалекти). Найдавніші писемні памʼятки датовано 11 ст. Сучасна літ. мова, що роз­вивається від 13 ст., виразних форм набрала в поезії К. Бурганед­діна та І. Несімі. Формува­н­ня азерб. літ. мови повʼязане з поет. і прозовим доробком М. Фізулі та поетів його плеяди. Остаточно азерб. літ. мова сформувалася у 19 ст. Для А. м. характер. палатальний сингармонізм, аглютинативна грамат. будова, широке вжива­н­ня після­ймен­ників і сполучників. А. м. має 32 звуки, які на письмі по­значаються літерами, що разом становлять азерб. абетку. Характер. ознакою А. м. є висока частотність вжива­н­ня фонеми џ у всіх позиціях; наявність т. зв. mediae lenes (неповних дзвінких приголосних). У синтаксисі роз­винена система сполучник. складних речень. В орфо­графії А. м. використовується апо­строф. До 1929 писемність базувалась на араб. графіці, 1939–90 — на основі кирилиці, а 1929–39 та від 1991 — на основі лат. абетки. Основи ви­вче­н­ня та дослідж. А. м. в Україні заклав А. Кримський, який присвятив цій про­блемі кілька праць. Нині А. м. ви­вчають 30 студентів Київ. університету.

Літ.: Сравнительная грам­матика рус­ского и азербайджанского языков. Баку, 1954; Гаджиева Н. З. Азербайджанский язык // Языки народов СССР. Т. 2. Тюркские языки. Москва, 1966; Ширалиев М. Ш. Азербайджанский язык // Языки мира. Москва, 1997; Халимоненко Г. І. Граматика турецької мови. К., 1998; Його ж. Історія турецької літератури. Т. 1. К., 2000.

Г. І. Халимоненко

Завантажити статтю