Антикриміногенна політика - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Антикриміногенна політика

АНТИКРИМІНОГЕ́ННА ПОЛІ́ТИКА – один з аспектів політики держави, що включає розроблення і здійснення комплексу економічних, політичних, ідеологічних, культурних, правових, адміністративних, організаційних та інших заходів, спрямованих на нейтралізацію, блокування та усунення криміногенних факторів, виявлення і припинення злочинів, притягнення осіб винних у їх вчиненні до відповідальності. Зміст і спрямованість А. п. визначається особливостями соц.-екон. формації, політ. системи, в яких вона здійснюється; рівнем, структурою та динамікою злочинності; екон. ситуацією (характером екон. відносин, рівнем «тіньової» економіки, осн. тенденціями екон. розвитку); вибором стратег. напряму протидії злочинності; наявністю науково обґрунтованих програм декриміналізації економіки, політики, ін. соц. сфер, протидії найнебезпечнішим та найпоширенішим злочинам; станом правоохорон. системи; наявністю сильної незалеж. суд. влади; рівнем розвитку демократ. ін-тів сусп-ва; культур. і політ. особливостями сусп-ва. Ефективність А. п. залежить від того, наскільки правильно визначено основні криміногенні процеси, встановлено їхні причини, закономірності розвитку і наскільки адекватними є заходи, вживані для їх нейтралізації. А. п. повинна базуватися на наук. засадах і визначати реал. мету антикриміноген. діяльності. Її формування повинно виходити з того, що злочинність – соц. явище, притаманне всім державам; вона змінюється залежно від соц.-екон., політ. та ін. умов життя. Її не можна викоренити, ліквідувати, однак, здійснюючи вдалу А. п., можна зменшити її обсяги, обмежити сфери розповсюдження, змінити характер її проявів, а також обмежити вплив на екон., політ., правові та інші соц. процеси. Загострення політ. та соц.-екон. ситуації в державі завжди приводить до кількісного і якіс. зростання злочинності, посилення її впливу на сусп. життя. Успішна реалізація А. п. можлива за наявності трьох осн. складових: належної законодав. бази; ефективного її застосування відповідними держ. (правоохоронними) органами; політ. волі кер-ва держави реально і системно протидіяти злочинності, насамперед, найнебезпечнішим її проявам, які на даний період розвитку країни становлять найбільшу загрозу державі і сусп-ву. У рад. період розвитку України А. п. характеризувалась відсутністю науково обґрунт. погляду на злочинність як соц. явище й звідси хибним визначенням мети та напрямів здійснення такої політики (в основу розуміння злочинності було покладено постулат, згідно з яким злочинність у соціаліст. сусп-ві розглядалась як пережиток минулого); різкими коливаннями її напрямів, обумовленими значною мірою політ. інтересами, ідеол. і пропагандист. міркуваннями правлячої верхівки та особистими якостями кер. держави; наданням переваги репресив. заходам над профілактичними. Антинаук. характер А. п. цього періоду особливо проявився у визначенні осн. мети боротьби зі злочинністю – повна ліквідація злочинності і причин, які її породжують. Така мета була визначена програмою КПРС і неодноразово проголошувалась політ. кер-вом партії та СРСР. Так, у 60-х рр. 20 ст. М. Хрущов запевнив рад. народ у тому, що у найближчі кілька десятиліть зі злочинністю в СРСР буде покінчено. Окремі елементи такого розуміння злочинності притаманні й деяким представникам ниніш. політ. кер-ва України, які висувають завдання «викорінення корупції». Це знайшло своє відображення в окремих нормат.-правових актах, напр., Законі України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» (1993), де одним з осн. завдань і метою боротьби з організов. злочинністю є її ліквідація. А. п. рад. періоду постійно спрямовувалась на пошук певних ворогів і боротьбу з ними. Відразу ж після більшов. перевороту 1917 В. Ленін гол. ворогами рад. влади визнав хабарництво і спекуляцію.

У 30–40-х рр. 20 ст. ними стали «вороги народу» – ті конкретні особи, окремі прошарки населення або цілі народи, які з політ. точки зору не «вписувались» у визначену парт. вождями схему буд-ва комунізму. У 50–80-х рр. 20 ст. набула розмаху боротьба кримінал.-правовими та ін. репресив. засобами з вільнодумством, а саме з тими, хто висловлював іншу, порівняно з офіц., точку зору щодо оцінки ситуації, яка складалася в країні, окремих подій чи рішень політ. кер-ва держави. Таких осіб притягували до кримінал. відповідальності, висилали у певні регіони чи за межі країни; вони зазнавали ін. обмежень та утисків. Вплив окремих політ. та держ. діячів на А. п. яскраво ілюструє діяльність таких кер. компарт. системи, як Л. Брежнєв і Ю. Андропов. Якщо період правління Л. Брежнєва характеризувався поблажливим ставленням до певного роду правопорушень і навіть своєрід. стимулюванням криміноген. поведінки знач. частини насел. країни, коли, напр., розкрадання держ. або колект. майна за місцем роботи ставало мало не нормою поведінки рад. людини, то період правління Ю. Андропова – т. зв. «закручуванням гайок», коли ставку було зроблено на жорсткі репресивні заходи впливу на злочинність, адм. заходи щодо наведення порядку та встановлення дисципліни.

Одним із осн. законодав. актів держави, в якому відображається сутність А. п., є Кримінал. кодекс (КК). Саме у ньому держава визнає ту чи ін. поведінку злочинною, визначає підстави кримінал. відповідальності, передбачає правову реакцію на вчинення злочину. Перший КК України (1922) містив 227 статей (171 з них визначала окремі види злочинів), КК 1960 налічував вже 263 статті (208 з них визначали окремі види злочинів), проект нового КК України (прийнятий у другому читанні) містить 462 статті (356 з них визначають окремі види злочинів). Нестабільність у здійсненні А. п. рад. періоду проявлялась у проведенні період. кампаній по боротьбі та посиленню відповідальності за ті чи ін. види злочинів: напр., контрреволюц. діяльність, спекуляцію, розкрадання держ. чи колект. майна, хабарництво, самогоноваріння. У цей та пострадян. періоди наявна тенденція до розширення кола діянь, які визнаються злочинами, та намагання держави вирішити актуальні соц.-екон. проблеми шляхом криміналізації (не завжди обґрунтованої) певних діянь (так було з криміналізацією порушення порядку орг-ції і проведення зборів, мітингів, вулич. походів і демонстрацій у 1988, невчасної або непов. виплати заробіт. плати у 2000). На зміст А. п. України суттєво вплинуло прийняття Конституції України (1996). Це обумовлено як закріпленням у ній низки нових демократ. принципів функціонування укр. сусп-ва і укр. держави, так і зміною правового статусу деяких правоохорон. органів і процесуал. порядку проведення слідчих та інших процесуал. дій. Так, прокуратура України з уведенням в дію законів, що регулюють діяльність держ. органів щодо контролю за додержанням законів, та з формуванням системи досудового слідства позбавляється функції нагляду за дотриманням і застосуванням законів (функції заг. нагляду) та функції попереднього слідства. Через 5 р. після набуття чинності Конституцією України змінюється існуючий порядок арешту, утримування під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення огляду та обшуку житла або ін. володіння особи. До цього часу повинна відбутися реформа суд. устрою України і сформована система судів заг. юрисдикції.

А. п. держави у концентрованому вигляді відображається у відповід. програм. документах, які стосуються протидії злочинності. До них належать Держ. програма боротьби зі злочинністю (1993), Комплексна цільова програма боротьби зі злочинністю на 1996–2000 рр. (1996), Нац. програма боротьби з корупцією (1997), Концепція боротьби з корупцією в Україні на 1998–2005 рр. (1998), Програма профілактики СНІДу та наркоманії на 1999–2000 рр. (1999), Програма запобігання торгівлі жінками та дітьми (1999), Комплексна програма профілактики злочинності на 2001–05 рр. (2000). Реалізацією А. п. займаються правоохоронні органи, на які безпосередньо покладено обов’язок виявляти та розслідувати злочини, притягувати винних осіб до відповідальності, вести профілакт. роботу. Ефективність виконання ними своїх функцій у сфері реалізації А. п. залежить від досконалості кримінал., кримінал.-процесуал. законодавства та законодавства, яке визначає їхні повноваження, рівня матеріал.-тех. забезпечення їхньої діяльності, соц.-правового статусу їхніх працівників, ставлення до них керівництва держави. У країнах з розвинутою демократією функціонування правоохорон. органів мало залежить від політ. та ін. уподобань кер-ва держави. У державах із нерозвиненими демократ. ін-тами і нестабільною політ. системою місце і роль правоохорон. органів у сусп-ві, зокрема в реалізації А. п., знач. мірою залежить від позиції перших осіб держави. У таких країнах правоохоронні органи виступають інструментом у руках політ. кер-ва, використання якого залежить від рівня правової і морал. чистоти такого кер-ва, його бачення стратег. розвитку країни, визначення ним осн. цілей свого керування країною, вибору осн. засобів досягнення цих цілей тощо.

Роль правоохорон. органів України в реалізації А. п. у сучас. умовах, крім відповід. законодав. положень, знач. мірою обумовлюється їхньою залежністю від політ. кер-ва держави, низьким рівнем матеріал.-тех. забезпечення, невисоким соц. статусом їхніх працівників. Виконання правоохорон. органами своїх функцій у реалізації А. п. ускладнюється ще й тим, що на сучас. етапі розвитку укр. сусп-ва вони не користуються достат. довірою населення. За даними досліджень, проведених наприкінці 20 ст., СБУ довіряли 17,7 % опитаних громадян, МВС – 8,2 %, прокуратурі – 10,2 %, судам – 9,4 %. При цьому спостерігалась чітка тенденція зниження рівня довіри до зазначених органів. Осн. показниками ефективної діяльності правоохорон. органів, а отже, і реалізації А. п. в Україні, ще від рад. часів традиційно є кількісні показники: щодо виявлених, розкритих та розслідуваних злочинів, щодо осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності, щодо виявлених та знешкоджених організованих злочинних груп тощо. Якщо характеризувати А. п. України за таким показником, як кількість осіб, засуджених за вчинення злочинів, то слід відзначити, що за останнє десятиріччя кількість таких осіб значно зросла. Так, якщо у 1993 в Україні судами за вчинення злочинів було засуджено 152 878 осіб, то у 1998 – 232598. За цей же період зросла кількість засуджених за злочини проти держави – від 465 до 1713; розкрадання державного, колект. та приват. майна – від 84 415 до 123 293; злочини проти життя, здоров’я, честі і гідності – від 19 657 до 26 834, з них за умисне вбивство – від 2463 до 3252; госп. злочини – від 8669 до 11 447; посад. злочини – від 432 до 2964 осіб. Кількість зареєстрованих злочинів у цей період зростала ще більшими темпами. Напр., якщо у 1990 в Україні зареєстровано 161 випадок розкрадання держ. або колект. майна в особливо великих розмірах, то у 1999 таких випадків було вже 5818; якщо у 1990 виявлено 1843 злочини, вчинені організов. злочин. групами, то у 1999 – таких злочинів було зафіксовано вже 45 476. Однак ці показники характеризують лише один бік А. п. – активність правоохорон. органів, але в жодному разі не дають можливості отримати об’єктивну картину результативності А. п. Це можна зробити лише у сукупності з ін. показниками (індикаторами) екон., політ., правового, психол. та ін. характеру. Такими індикаторами є дані, які характеризують екон. процеси (рівень тіньової економіки), стан фінанс. системи держави (відсоток готівки, що знаходиться у позабанк. обігу), стан дотримання конституц. прав і свобод людини і громадянина, оцінка громадянами рівня своєї захищеності від протиправ. посягань тощо. За офіц. визнанням кер-ва України, наприкінці 90-х рр. частка тіньової економіки в Україні фактично зрівнялась з офіц. і становила 45–60 %. У грош. вимірі тіньова економіка у цей період обходилась укр. сусп-ву у 10–12 млрд грн. За підрахунками фахівців, сукуп. тіньовий капітал укр. громадян наприкінці 20 ст. складав прибл. 40 млрд дол. США, а нелегальний валют. обіг в Україні сягав бл. 12 млрд дол. США. Мінімальна сума вільноконвертов. валюти, незаконно вивезеної за межі України, оцінювалась у 20 млрд дол. США. Лише за один рік (1999) і лише до одного держ. органу (Уповноваженого ВР України з прав людини) надійшло 16 019 звернень громадян, у 54,7 % з яких порушувались питання забезпечення законності та охорони правопорядку. У 2000 Верхов. Суд України в порядку нагляду розглянув 56 417 скарг громадян про порушення судами законодавства при розгляді суд. справ та прийнятті необґрунт. рішень у таких справах. Застосування правоохорон. органами кримінал. закону досить часто буває недостатньо обґрунтованим. В останні роки в Україні фіксується значна кількість фактів порушення кримінал. справ та притягнення осіб до кримінал. відповідальності за відсутності достат. підстав. Так, лише у 2000 суди касаційної та наглядової інстанцій визнали незаконними судові рішення у кримінал. справах стосовно 11,5 тис. осіб. У цьому ж році лише зазначені суди скасували обвинувал. вироки, винесені судами нижчого рівня і направили справи на додатк. розслідування стосовно 1600 осіб. Соціол. дослідження свідчать про те, що укр. громадяни не задоволені рівнем захисту своїх прав та свобод (59,2 %), станом боротьби з корупцією в органах держ. влади (70,7 %) і зі злочинністю загалом (61,4 %). Переважна більшість опитаних (75,9 %) переконані у тому, що їхні права забезпечуються не належ. чином, і лише 0,9 % вважають, що вони забезпечуються повною мірою.

Нині здійснювану в Україні А. п. не можна вважати ефективною. ВР України констатувала, що корупція і організ. злочинність реально загрожують нац. безпеці України та її конституц. ладові, а діяльність правоохорон. органів у цій сфері визнано незадовільною. Причинами такого стану названо неправильно визначений стратегіч. напрямок А. п., а також недостатню політ. волю вищого кер-ва держави щодо протидії злочинності. Осн. ставка у протидії злочинності робиться на посилення репресив. та адм. заходів, однак істор. досвід розвитку України, а також розвитку ін. країн засвідчив, що репресивними заходами не можна радикально змінити ситуацію зі станом злочинності в державі. Стратегіч. напрямом А. п. має стати запобігання злочинності: системний, комплексний вплив на соц. передумови злочинності, причини та умови конкрет. злочинів, що дозволить істотно зменшити обсяг злочинності, змінити її характер, обмежити вплив на найважливіші соц. процеси. Провідне місце у профілакт. діяльності належить заходам, спрямов. на демократизацію укр. сусп-ва, стабілізацію політ. обстановки, реформування екон. відносин, вирішення найгостріших соц. проблем, забезпечення реалізації конституц. прав та свобод людини і громадянина. Характер профілакт. заходів обумовлюється рівнем їхнього наук. обґрунтування, глибиною з’ясування факторів, що породжують злочинність на сучас. етапі розвитку держави. У процесі активізації профілакт. діяльності позитивну роль може зіграти Закон України «Про профілактику злочинності», проект якого у 2000 прийнято у другому читанні. За політ. та правової ситуації, яка нині складається в Україні і характеризується недостатньо розвинутими демократ. ін-тами і залежною суд. владою, політ. воля кер-ва держави щодо створення системи антикриміноген. запобіжників, реал. протидії найбільш небезпечним злочин. проявам є вирішал. чинником визначення змісту та ефективності реалізації А. п.

М. І. Мельник

Стаття оновлена: 2001