Антисемітизм

АНТИСЕМІТИ́ЗМ (від анти… і семіти — мешканці Західної Азії, грец. Σημ, від давньоєвр. «Шем» — Сім — імʼя одного з синів Ноя) — форма національної та релігійної нетерпимості у ставлен­ні до євреїв; залежно від соціально-економічних, релігійних та політичних об­ставин варіюється від побутової антипатії до крайньої ненависті до них.

Античні часи

Корені А. криються в глибокій давнині. Паді­н­ня Ізраїлю (8 ст. до н. е.), а згодом і Юдеї (6 ст. до н. е.) при­звело до примусового ви­гна­н­ня євреїв до інших країн. Уже тоді національно-релігійні та побутові від­мін­ності євреїв, їхня віра (серед різномаї­т­тя політеїзму) в єдиного Бога Ягве та ідея обраності єврейського народу Богом, що по­стала як захисна реакція проти асиміляції, викликали ворожість серед місцевого населе­н­ня. У греко-римський період основою для А. були саме релігійні від­мін­ності, особливо від­мова євреїв брати участь у культі імператора, що спри­ймалось як вороже ставле­н­ня до римської влади. У часи ран­нього християнства євреям приписано роль тих, хто ро­зіпʼяв Ісуса Христа, і це протягом віків ви­значало ставле­н­ня християн до євреїв та служило виправ­да­н­ням для проявів А., справжні причини якого часто були далекі від суто релігійної сфери. Деякі науковці витоками А. вважають також деполітизацію й денаціоналізацію апостолом Павлом історичного образу Ісуса, що, за словами німецького вченого В. Буссе, було для перших християн геніальним ходом. Завдяки цьому вони не тільки уникнули зі­ткне­н­ня з Римом, що пере­став уважатися ворогом, як, напр., в Апокаліпсисі, а могли сподіватися й на під­тримку римської влади, адже апостол Павло проти­ставив Римові не християн, а юдеїв з їхнім прагне­н­ням до від­родже­н­ня царства Давидового на землі. Так само не­вдовзі й для самого християнства основним ворогом виявилися не Римська держава, а пере­можені юдеї, звинувачені в засуджен­ні та роз­пʼят­ті Христа й пере­творені тим самим на одвічних су­противників християн, що стало пожив. ґрунтом А. Отже, християнське вче­н­ня, всупереч гуманістичним засадам його родоначальника, почали використовувати для виправ­да­н­ня пере­слідувань та наруги над народом, до якого за народже­н­ням належав він сам. Єдиним порятунком для юдея було хреще­н­ня, тобто пере­хід у християнство. Однак і за таких умов перед юдеєм по­ставала дилема: він мусив зректися не лише своєї релігії, а й свого народу. Саме тому християнство приваблювало перед­усім язичників, а не юдеїв, які поповнювали юдео-християнські секти, що не прийняли вче­н­ня апостола Павла.

Середньовіч­чя і Новий час

У середні віки в Європі посилюється А. у звʼязку з хрестовими походами, коли духовенство, часто керуючись не лише релігійними, а й суто економічними інтересами, спрямовувало проти євреїв фанатично налаштований натовп. Євреїв виганяли з міст, а їхнє майно роз­грабовували. Їм забороняли за­йматися торгівлею, а те, що вони дедалі більше мусили зосереджуватись у своїй діяльності на грошових операціях і лихварстві, призводило до ізоляції від навколишнього населе­н­ня й було додатковим каталізатором А. Від 12 ст. поширюється наклеп на євреїв — їх звинувачують у викори­стан­ні для ритуальних цілей крові християнських дітей. Під час епідемії чуми (14 ст.) на євреїв було кинуто пі­дозру, що нібито вони отруюють колодязі. Час від часу містами Європи прокочувались єврейські погроми — особливо багато євреїв було вирізано й спалено на вогнищі в Німеч­чині. Не кращою стала доля євреїв і під час Реформації. Мартін Лютер закликав до ви­гна­н­ня євреїв із християнських країн. Від 2-ї половини 16 ст. в Італії (а надалі й в інших країнах) їх примушують селитися в окремих кварталах — ґетто. Французькі просвітителі, негативно ставлячись до католицької церкви, під­давали різкій критиці юда­їстичні корені християнства, підживлюючи цим на­строї А. Під час Великої французької революції євреїв урівняно в правах з усім населе­н­ням (1791), а в ході інших європейських революцій 19 ст. вони отримали рівноправність у Німеч­чині, Австрії та інших країнах.

Кінець 19 — початок 20 ст.

На­прикінці 19 ст. лише Росія й Румунія зберігали успадковані від середньовіч­чя обмеже­н­ня прав євреїв. Разом із формува­н­ням у Європі модерних націй і, від­повід­но, зро­ста­н­ням націоналізму зʼявляються й течії, що не залишили осторонь ідеї та практику А. Роз­виток капіталізму в 19 ст. посилив соціальні суперечності й спонукав зародже­н­ня соціалістичної партії, які ставили за мету побудову нового, по­збавленого екс­плуатації су­спільства. Ці партії здебільшого дивилися на євреїв як на капіталістів, тому їхні антикапіталістичні гасла нерідко набували антисемітської спрямованості. Не обминув А. і засновник т. зв. наукового соціалізму (комунізму) К. Маркс, єврейське походже­н­ня якого (був онуком рабина і нащадком кількох поколінь учених-талмудистів) мало б нібито й завадити цьому. У стат­ті «До єврейського пита­н­ня» (1843) Маркс називає євреїв химерною нацією, для якої гроші — найбільший бог, а мирський культ — гендлярство. Єврейське походже­н­ня Маркса та його антиєврейські висловлюва­н­ня, посилені величезною популярністю марксистського вче­н­ня, по-різному використовували як його прибічники, так і запеклі вороги.

Більш небезпечним джерелом А. у 2-й половині 19 ст. став соціальний дарвінізм, що незабаром виродився у расизм. Остан­ній, ділячи нації за расово-біо­логічними ознаками, «доводив», що семіти посідають найнижчу сходинку в расовій ієрархії людства. Уже від 70-х років 19 ст. у Німеч­чині А. стає організованим рухом, частиною про­грам кількох партій. Християнсько-соціалістична партія А. Штек­кера, «антисемітська ліга» В. Марра та група О. Ґлаґау, що пропагував економічний А., склали т. зв. «берлінський рух» , який 1881 зібрав 225 тис. під­писів під петицією, пере­даною канцлерові Отто фон Бісмаркові, з вимогою обмежити права євреїв і заборонити єврейську еміграцію до Німеч­чини. Від 1894, у звʼязку зі справою Дрейфуса, роз­гортається кампанія А. у Франції. Більшовицький пере­ворот 1917 в Росії викликав нову хвилю А. Тепер антисеміти, посилаючись на значний від­соток євреїв серед більшовицьких лідерів, поширюють гасло про необхідність захисту Європи від «жидо-більшовизму». Нарешті, вкрай людиноненависницьким проявом А. став фашизм у Німеч­чині, що взявся за «остаточне роз­вʼяза­н­ня єврейського пита­н­ня», тобто за масове знище­н­ня євреїв. Голокост під час 2-ї світової війни забрав життя близько 6 млн євреїв.

Політика урядів щодо євреїв на українських землях

Після трьох поділів Польщі на­прикінці 18 столі­т­тя під владою Росії опинилися території з великою кількістю польських та українських євреїв. 23 листопада 1791 Катерина ІІ видала указ, що став початком установле­н­ня «смуги осілості». Євреям до­зволялося поселятись у 15-ти губерніях Росії та 10-ти губерніях Царства Польського. 1835 регіон єврейського прожива­н­ня було звужено. Від­тоді «смуга осілості» охоплювала губернії Литви, Білорусі та України. Російський уряд проводив політику державного антисемітизму, від­вертаючи цим увагу поневолених імперією народів від соціального й національного гніту. Уряд, власне, провокував єврейські погроми, що виникали в різних містах «смуги осілості»: 1821, 1859, 1871 — в Одесі; 1881, після вбивства Олександра ІІ, — в Єлисавет­граді, Києві, Одесі та Варшаві. 1905, в атмо­сфері наро­ста­н­ня революційних на­строїв проти самодержавства, уряд спровокував погроми в Житомирі, Черкасах, Камʼянці-Подільському, Немирові, Олександрівську та інших містах. Найбільший серед них — у Києві, де було роз­громлено 1,5 тис. єврейських квартир, убито 47 і поранено 205 осіб. Антисемітизм як політика уряду щодо євреїв яскраво проявився у Бейліса справі. Виправ­да­н­ня Бейліса показало, що антисемітизм, під­тримуваний урядом і чорносотен­ними організаціями, не має глибоких коренів в українському народі. Процес Бейліса остаточно роз­межував пере­дові сили су­спільства й уряд. Під час громадянської війни в Росії погроми регулярно влаштовували білогвардійські війська, що було частиною їхньої про­грами порятунку — визволе­н­ня Росії від більшовиків.

Під час українських визвольних змагань 1917– 21 від­булися погроми й у деяких місцевостях України. Вину за них українофоби всіляко намагаються покласти лише на український уряд і особливо на С. Петлюру. На­справді ж організаторами погромів були різні темні елементи, окремі більшовицькі загони, що ліквідовували «жидів-буржуїв», білогвардійці, анархістська армія Н. Махна, не керовані українським урядом отамани й деякі деморалізовані частини, що від­билися від регулярної армії. В адресованому українським воякам наказі Головного отамана С. Петлюри за № 131 від 26 серпня 1919 проголошувалося: «Темні люди, чорносотенці і червоносотенці (одна темна зграя), різні провокатори повилазили зі своїх закутків і роз­почали ганебну роботу на нашому ґрунті. Вони завзято снують своє павути­н­ня провокації, викликаючи погроми єврейської нації й часом під­бурюючи на це страшне діло й деякі не­сталі елементи нашого війська... Всіх.., що під­бурюватимуть вас на погроми, рішуче наказую викидати геть з нашого війська й від­давати під суд як зрадників Вітчизни». ЦР надала євреям національну персональну автономію, а деякі євреї входили до складу українського уряду в ранзі міністрів.

Українофоби намагаються накинути українцям тавро антисемітів, описуючи події 2-ї світової війни в Україні. Так, автори збірника «Холокост. “Еврейский во­прос” и современ­ное украинское общество» (Харків; Єрусалим, 1996) суцільно звинувачують українських націоналістів, УПА й українців загалом як під­собників гітлерівців у знищен­ні єврейського населе­н­ня в окупованій німцями Україні. Звичайно, було немало випадків спів­участі українських колаборантів у жорстокостях гітлерівців. Проте звинувачувати в цьому весь український народ не­припустимо ні з політичного, ні з етичного по­гляду. Б. Вітвицький у праці «Anti-Semіtism» (Encyclopaedia of Ukraine. Toronto; Buffalo; London, 1984, vol. 1) проти подібних висновків висуває три аргументи: такий самий і навіть більш систематичний колабораціонізм мав місце скрізь в окупованій нацистами Європі, зокрема Францію, Угорщину та Польщу; кількість українців, які спів­працювали з гітлерівцями, становила не більше 11 тис. з усього населе­н­ня окупованої України (близько 36 млн); кількість колаборантів була не­значною порівняно з кількістю українців, убитих німцями як із числа мирного населе­н­ня та військовополонених (при­близно 2,5–3 млн), так і військових українців, які загинули в радянській армії (при­близно 7 млн), та неви­значеної кількості бійців УПА. УГКЦ й особисто митрополит Андрій Шептицький рятували євреїв від нацистів, в УПА серед українських пов­станців були і євреї.

Антисемітизм в СРСР

Після 2-ї світової війни антисемітизм стає важливим компонентом політики компартії і радянського уряду. В остан­ні роки життя Й. Сталіна антисемітизм набуває особливо зловісних рис. Під­бурювані владою люмпенізовані міські прошарки знову готові були до єврейських погромів. За деякими ві­домостями, готувався наказ про депортацію всіх євреїв з європейської частини СРСР до Сибіру та Казах­стану. Смерть Сталіна й боротьба за владу між його на­ступниками поклали край цим планам. За правлі­н­ня Хрущова — Брежнєва вину за свої прорахунки в економіці та зовнішній політиці влада намагалася пере­класти на вига­даних ворогів, серед яких значне місце від­водилось євреям. Від 60-х років посилюється тиск на всі сторони освітніх, культурних і релігійних потреб єврейського населе­н­ня. Намагаючись від­вернути увагу радянських євреїв від створе­н­ня 1948 Держави Ізраїль, комуністична пропаганда всіляко роз­дмухує т. зв. боротьбу з сіонізмом, під ви­глядом якої протягувались зашкарублі стереотипи антисемітизму. Під суворий компартійний контроль під­падає релігія євреїв — юдаїзм. У вересні 1959 уповноважений Ради Міністрів СРСР в УРСР П. Вільховий писав до ЦК КПУ: «Треба всіма можливими засобами під­сікати юдаїзм, вносити від­мін­ності в релігійні від­прави віруючих євреїв СРСР і Ізраїлю, ламати їхню однаковість і тим самим ламати спільність євреїв на релігійній основі, що викличе не­приязнь і ворожість рабинату Ізраїлю до віруючих євреїв СРСР». З цією метою суворо каралося викла­да­н­ня івриту як «релігійної мови».

Викликом радянській політиці щодо євреїв став мітинг, що від­бувся 26 вересня 1966 з приводу 25-х роковин масових роз­стрілів єврейського населе­н­ня у Бабиному Яру. На мітингу І. Дзюба, Б. Антоненко-Давидович та В. Некрасов прилюдно заявили про роз­гул у країні антисемітизму, про заборону єврейських шкіл, театрів, преси. Влада звинуватила організаторів мітингу в «роз­палюван­ні націоналістичних тенденцій серед єврейського населе­н­ня». Таким чином, інтереси українського народу та євреїв збіглися в одному — потребі повале­н­ня радянської імперії з її політикою «поділяй і володарюй». Взаємини між українцями та євреями мали нормальний характер тоді, коли вони не залежали від третьої сторони, що намагалася викори­стати їх задля своєї мети, вороже ставлячись до них обох. Стосовно євреїв ідеться про при­стосува­н­ня до інтересів панівної нації на шкоду українському народові, що пере­бував у складі чужих держав на становищі заво­йованого та гнобленого (про цей аспект про­блеми писав свого часу ві­домий єврейський публіцист і громадський діяч, ідеолог сіонізму В. Жаботинський), а з українського боку — про психологічний стан жертви, що не втримується в рамках раціонального сприйня­т­тя об­ставин. Історик-єврей С. Боровой, автор праці «Євреї в Запорізькій Січі», говорячи про єврейсько-українські стосунки в часи національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, за­значав, що в тій війні євреї були на боці поляків і разом з ними боролися проти українців, чим і пояснюється значна кількість жертв серед євреїв, у ті роки. Проте у будь-якому разі факти жорстоких роз­прав, що чинилися над євреями в різні часи на території України, не могли не обтяжувати українсько-єврейські від­носини. Тому українська демократична інтелігенція (І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, М. Грушевський, В. Вин­ниченко, С. Петлюра та інші) доклали багато зусиль для поро­зумі­н­ня з єврейством.

За радянських умов М. Бажан, П. Тичина, М. Рильський та інші українські письмен­ники намагалися протистояти антисемітизму і під­тримувати діячів єврейської культури. Приклад поро­зумі­н­ня і взаємної під­тримки дали українські та єврейські дисиденти. У русі за національну незалежність України брала участь значна частина єврейської інтелігенції, євреї були і серед активістів НРУ.

На­прикінці 80-х — поч. 90-х років Республіканська асоціація україно­знавців провела низку українсько-єврейських наукових конференцій; такі заходи проводили і в Ізраїлі у спів­праці з єврейськими культурними організаціями. 

Євреї в незалежній Україні

У незалежній Україні громадянська рівноправність етнічних меншин, зокрема і євреїв, гарантується Кон­ституцією і демократичністю су­спільного ладу, а сама про­блема українсько-єврейських історичних взаємин модифікується як органічна частина обʼєктивного процесу українського національного від­родже­н­ня, етнічне самоусві­домле­н­ня громадян країни, гармонізації стосунків між ними на основі історичних прав українців, становле­н­ня модернової української нації, деколонізації та дерусифікації України, політико-ідеологічної та культурної консолідації су­спільства на ґрунті пошанува­н­ня індивідуальних та колективних прав людини, прав національних меншин. Нині в Україні діють числен­ні єврейські громадські, культурні й освітні організації, євреї мають усі можливості задоволе­н­ня своїх релігійних потреб. Однак непоодинокі факти побутового антисемітизму, як і окремі провокаційні публікації в пресі, з одного боку, та нерідкі прояви українофобії з другого, засвідчують необхідність по­стійної уваги громадськості до цих питань.

У 2026 році Президент В. Зеленський під­писав закон, який за­проваджує кримінальну від­повід­альність за прояви антисемітизму в Україні.