Антиутопія

АНТИУТО́ПІЯ (від анти… і утопія). У сучасній теоретичній думцi не iснує усталеного ви­значе­н­ня А. Під поня­т­тям «А.» за­звичай ви­окремлюють, по-перше, iдейну течiю сучас. сусп. думки, яка ставить пiд сумнiв можливiсть досягне­н­ня справедливого сусп. устрою; по-друге, полiт. i мист. твори, в яких доводиться небезпечнiсть реалiзацiї того чи iн. варiанта роз­витку людства; по-третє, твори, що належать до т. зв. «анти­про­гресистського» напряму фiлософува­н­ня, в яких заперечується сама можливiсть про­гресу людства та окремих регiон. цивiлiзацiй (культур). Проте так чи iнакше, А., вочевидь чи приховано, роз­глядається як протилежнiсть утопiї. В iсторiї сусп. думки утопiя виникає пере­дусiм як роз­горнута модель бажаного су­спільства — пере­влаштува­н­ня соц. буття згiдно з тими чи iншими iдеалами, цiн­ностями, мрiями, пере­кона­н­нями. За допомогою рiзних засобiв — наук., худож., релiг. тощо — проектуються картини iдеал. жит­тєу­строю i ви­значаються (явно чи неявно) засоби реалізації цих проектiв (Т. Мор, Т. Кампанел­ла, Морел­лі та ін.). В А. виявляється негативне ставле­н­ня до певних шляхiв соц. роз­витку, до цiлiсної моделі свiту, яка не повин­на чи не може здiйснитися. Тому автори А., заперечуючи щось як утопію, завжди мають на увазі певну «реалістичну» про­граму або й вiдкрито говорять про неї, — навiть тоді, коли йдеться про «анти­про­гресистський» напрям в антиутопiч. мислен­нi. Остан­ній так чи iнакше, висуваючи альтернативу наявному станові речей, заперечує можливість i потрiбнiсть про­гресу й iдеалiзує консервацiю на неви­знач. час архаїч. соц.-культур. структур. А. попереджає про небезпеку, найчастiше вона є доповне­н­ням чи антагоністом до певних утопiч. про­грам, нерiдко «роз­чиняється» в iн. соцiокультур. формах, пере­дусiм у мистецтвi та політиці. Історiя 20 ст. є прикладом реалiзацiї числен. утопіч. проектiв, чимало з яких повʼязані з тоталiтар. iдеологiєю та практикою. Для демократ. напрямiв свiт. сусп. думки Рад. Союз був утiленою А., хоча з по­гляду «зсередини», пpитaмaн­ного бiльшостi населе­н­ня СРСР (до часу пере­будови), рад. лад ви­ступав утiле­н­ням всеосяж. утопiї (хоч би як офiц. iдеологи заперечували утопічнiсть марксизму-ленiнiзму). В укр. культурі сплески антиутопіч. мисле­н­ня припадають на 20-і, 60-і та 80–90-і рр. 20 ст. Спектр творів, у яких обʼєктивуються антиутопічні ідеї, вельми широкий — від сатир. циклу Остапа Вишні про «країну Чукрен» до памфлетів М. Хвильового, від філос.-політ. роз­відок В. Мороза і Ю. Бадзьо до фантаст. романів та оповідань Г. Пагутяк і О. Тесленка. Проте в під­цензур. літературі А. як заперече­н­ня панівної більшов.-великодерж. утопії не могла роз­виватися. Нині в сусп. думці певну популярність здобула «анти­про­гресистська» А. (від комуніст. публіцистики до романів фантаста А. Дмитрука), яка заперечує принципову можливість по­єд­на­н­ня ринк. від­носин із гуманізмом. Антиутопічні риси притаман­ні й теор. побудовам деяких філософів (М. Булатов), які вважають, що «золота ера» людства, час ноо­сфери, уже позаду — в 19 ст. Найві­доміші пред­ставники А. — Є. Замятін («Ми»), О. Гакслі («О, дивний новий світе»), Дж. Орвелл («Ферма тварин», «1984»), А. Бйорджасс («Механічний апельсин»), У. Ґольдінґ («Володар мух»). Близькими до А. були романи-попередже­н­ня («Машина часу» Ґ. Вел­лса, «Легша за абетку» Р. Кіплінґа, «Спогади про майбутнє» Р. Нокса, «R. V. R.» К. Чапека та ін.).

Літ.: E. M. Cioran. Histore of utopie. Paris, 1960; Давыдов Ю. Век утопии // ВЛ. 1987. № 12; D. Barker-Smith. Between dream and nature: essays on utopia and dystopia. Amsterdam, 1987; Ионин Л. То, чего нигде нет. Размышления о романах-антиутопиях // Новое время. 1988. № 25; Лакшин В. Антиутопия Е. Замятина // Знамя. 1988. № 4; Антиутопия ХХ века: [Сб.]. Москва, 1989; Сабинина О. Б. Жанр антиутопии в английской и американской литературе 30–50-х гг. ХХ века // Вест. Моск. гос. університета. 1990. № 2; Николаенко О. Н. Жанр антиутопии в рус­ской литературе ХХ века. Х., 1995.

С. І. Грабовський

Завантажити статтю