Антонович Володимир Боніфатійович

АНТОНО́ВИЧ Володимир Боніфаті­йович (псевд. і криптоніми, спільно з львів. народовцями-видавцями: А., А. В., В., В. А., В. Б., П. С. К., А-ич, Вл. А., Д-ис-в, П-с-к, Маринчук В., Меничук, Мельник К., Низенко, Пасічник, Турист, Ткаченко М.; 06(18). 01. 1834, містечко Махнівка Бердичів. пов. Київ. губ., нині с. Комсомольське Козятин. р-ну Вінн. обл. — 08(21). 03. 1908, Київ) — історик, археолог, архео­граф, етно­граф, нумізмат та громадсько-політичний діяч. Чоловік Катерини Антонович-Мельник, батько Дмитра, дід Марка та Михайла Антоновичів. Мати А. — М. Гурська (з роду Любомирських), рідний батько — Я. Джилай (син угор. революціонера), формал. батько — Б. Антонович (білорус із Віленщини). Засл. ординарний проф. Київ. університету (1895), член-кореспондент РАН (1902). Створив київську школу істориків (Д. Багалій, П. Голубовський, М. Грушевський, О. Грушевський, В. Данилевич, М. Дашкевич, М. Довнар-Запольський, І. Каманін, О. Левицький, І. Лин­ниченко, В. Ля­скоронський, В. Щербина та ін.), яка під­готувала ґрунт для роз­витку сучас. укр. історичної науки. Був одним із засн. та головою Істор. товариства Нестора Літописця. Наук. авторитет А. засвідчений обра­н­ням його до числен. наук. установ і т-в. Навч. в Одес. Рішельєв. ліцеї (1844–48), згодом пере­йшов до 2-ї Одес. гімназії (1848–50). Закін. мед. факультет Київ. університету (1855), після чого рік мав мед. практику в Чорнобилі та Бердичеві. Далі навч. на істор.-філол. факультеті Київ. університету (1856–60). Під керівництвом В. Шульгина захистив канд. дис. «О торговле не­грами» (1860). 1861 пере­йшов у православʼя, одружився з В. Міхельс і почав працювати викл. латини у 1-й Київ. гімназії. Потрапив під слідство у справі по­їздок з Т. Рильським селами України. Участь у громад. житті брав від студент. років (польс. нац.-визв. рух), але згодом ві­ді­йшов від нього. У липні 1863 при­знач. чиновником у канцелярію генерал-губернатора з від­рядже­н­ням у тимчас. комісію для роз­гляду давніх актів, а в квітні 1864 затверджений гол. ред. цієї комісії (1864–80). Під час роботи в комісії зібрав, від­редагував та видав 9 т. «Архива Юго-Западной Рос­сии», що стосуються історії Прав­обереж. України 16–18 ст. Вступні стат­ті А. до цих томів присвяч. історії козацтва, гайдамач­чини, селянства, міст і міщанства, церкви. Рада Київ. університету затвердила А. магі­стром рос. історії за дис. «Последние времена козачества на правой стороне Днепра (по актам с 1679 по 1716 г.)». Навесні 1870 обраний на посаду штат. доцент Київ. університету при каф. рос. історії. У 1871 — учасник 2-го Археол. зʼ­їзду в С.-Петербурзі. Брав активну участь у під­готовці та проведен­ні 3-го (1874) й 9-го (1899) Археол. зʼ­їздів у Києві, де зробив 36 ви­ступів. Учасник Археол. кон­гресу в Ліс­сабоні (1880). Його археол. студії започаткували укр. археологію. Найважливіші праці з археології: «Ра­скопки в стране древлян» (1893), «Археологическая карта Киевской губернии» (1895), «Археологическая карта Волынской губернии» (1901). 1875 пере­бував у наук. від­ряджен­ні в Москві та С.-Петербурзі. Брав активну участь у роботі пд.-зх. від­ділу Рос. геогр. товариства, разом із М. Драгомановим видавав «Исторические песни малорус­ского народа» (1874–75, т. 1–2). 1877 при­знач. членом комісії для зʼясува­н­ня фальсифікацій в актах Центр. архіву давніх актів. Докт. дис. «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти Ольгерда» (1878) захистив у Київ. університеті. У травні 1878 — ординар. проф. при каф. рос. історії Київ. університету. Упродовж 1879 пере­бував у закордон. наук. від­ряджен­ні. 1880 — декан істор.-філол. факультету Київ. університету. Став одним з ініціаторів заснува­н­ня першого в Україні істор. ж. «Киевская старина» (1882), активно спів­працював у ньому. 1883 склав повноваже­н­ня декана, продовжуючи плідну пед. та наук. працю. На­прикінці 1890 — поч. 1891 пере­бував у закордон. наук. від­ряджен­ні (Львів, Краків, Прага, Ві­день, Заґреб, Белґрад). У грудні 1891 одержав чин дійс. статського радника, 1892 затверджений позаштат. членом Імператор. археогр. комісії. З наук. метою від­відав архів Ватикану. Активно працював у галузі археології та нумізматики. Особл. цін­ність має складений і ви­даний А. каталог «Описание монет и медалей, хранящихся в Нумизматическом музее университета св. Владимира» (1896). 34 роки (1872–1906) завідував Мюнцкабінетом (нумізмат. музеєм) Київ. університету. Зібрав понад 10 тис. екс­понатів. Основою істор. концепцій, наук. та громад. світо­гляду А. були по­гляди А. де Токвіля, Г.-Т. Бокля, О. Тьєр­рі, Ф. Ґізо, Н.-Д. Фюстель-де-Куланжа, Г. Спенсера, Л. Блана. Його вчителями можна вважати М. Максимовича, М. Іванишева та М. Костомарова. А. стверджував, що соціальне життя народу формується згідно з провід. ідеєю цього народу, від­повід­но до рівня його сві­домості, культури, освіти. Ніколи не об­стоював нац. винятковості, високо під­носив роль культури в історії народу, орієнтуючись на зх. взірці. Політ. роботу без культурних під­валин вважав замком на піску. Всі нещастя України вбачав у «малій культурності українського су­спільства, в браку української інтелігенції, культурного і політичного вихова­н­ня». Як послідовник еволюціонізму не вірив у швидкі рев. пере­творе­н­ня, наголошуючи, що лише послідовна просвіта та під­несе­н­ня сві­домості народу є єдино правил. шляхом. Негативно оцінюючи роль Польщі в історії України, вважав за доцільне від­межуватися і від Росії (зокрема впливів її культури) задля виразнішої нац. самоідентифікації українців та інтеграції України в Європу. Як політик-культурник А. був одним з ідеологів «європейськості» українського народу, причому не з огляду на геогр. положе­н­ня та етногенез, а в ро­зумін­ні напряму роз­витку. Не раз під­носячи голос у справах нац.- громад. життя, А. завжди стояв на рівні тодіш. європ. пере­дових ідей і наук. обʼєктивності. Такими є стат­ті «В обороні української мови» («Киев. старина», 1899) та «Польско-рус­ские отношения XVII в. в современ­ной польской призме» («Киев. старина», 1885; окремі вид.: Л., 1902; Ві­день, 1915), з приводу тенденційного і ворожого висвітле­н­ня укр. історії польс. письмен­ником Г. Сенкевичем у романі «Вогнем і мечем». Досі актуал. думки А. про сенс політики і зав­да­н­ня політ. діяча: «Від політика вимагається ро­зумі­н­ня сил су­спільності та вмі­н­ня користуватися ними: він мусить завжди наперед знати, за що може тоді й тоді взятися, що може виконати, а чого не можна зробити. Через те талановитим політиком зветься чоловік, котрий у своїй діяльності береться за осягне­н­ня мети, яку в тім часі можна осягнути. Він мусить за­вчасу добре обрахувати ті сили, на які може опертися, мусить бути добре озна­йомлений зі всіма су­спільними напрямами свого часу й повинен уміти вичекати також зручного часу, коли може найкраще виконати свої заміри». Сам А. по­стійно сповід­ував цей постулат. Завжди ви­ступаючи проти «групівщини», конфронтації, він був одним із найреалістичних політиків в укр. русі 2-ї пол. 19 ст.

Завантажити статтю