Антонович Володимир Боніфатійович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Антонович Володимир  Боніфатійович

АНТОНО́ВИЧ Володимир Боніфатійович (псевд. і криптоніми, спільно з львів. народовцями-видавцями: А., А. В., В., В. А., В. Б., П. С. К., А-ич, Вл. А., Д-ис-в, П-с-к, Маринчук В., Меничук, Мельник К., Низенко, Пасічник, Турист, Ткаченко М.; 06(18). 01. 1834, м-ко Махнівка Бердичів. пов. Київ. губ., нині с. Комсомольське Козятин. р-ну Вінн. обл. – 08(21). 03. 1908, Київ) – історик, археолог, археограф, етнограф, нумізмат та громадсько-політичний діяч. Чоловік Катерини Антонович-Мельник, батько Дмитра, дід Марка та Михайла Антоновичів. Мати А. – М. Гурська (з роду Любомирських), рідний батько – Я. Джилай (син угор. революціонера), формал. батько – Б. Антонович (білорус із Віленщини). Засл. ординарний проф. Київ. ун-ту (1895), чл.-кор. РАН (1902). Створив київську школу істориків (Д. Багалій, П. Голубовський, М. Грушевський, О. Грушевський, В. Данилевич, М. Дашкевич, М. Довнар-Запольський, І. Каманін, О. Левицький, І. Линниченко, В. Ляскоронський, В. Щербина та ін.), яка підготувала ґрунт для розвитку сучас. укр. історичної науки. Був одним із засн. та головою Істор. т-ва Нестора Літописця. Наук. авторитет А. засвідчений обранням його до числен. наук. установ і т-в. Навч. в Одес. Рішельєв. ліцеї (1844–48), згодом перейшов до 2-ї Одес. г-зії (1848–50). Закін. мед. ф-т Київ. ун-ту (1855), після чого рік мав мед. практику в Чорнобилі та Бердичеві. Далі навч. на істор.-філол. ф-ті Київ. ун-ту (1856–60). Під кер-вом В. Шульгина захистив канд. дис. «О торговле неграми» (1860). 1861 перейшов у православ’я, одружився з В. Міхельс і почав працювати викл. латини у 1-й Київ. г-зії. Потрапив під слідство у справі поїздок з Т. Рильським селами України. Участь у громад. житті брав від студент. років (польс. нац.-визв. рух), але згодом відійшов від нього. У липні 1863 признач. чиновником у канцелярію генерал-губернатора з відрядженням у тимчас. комісію для розгляду давніх актів, а в квітні 1864 затверджений гол. ред. цієї комісії (1864–80). Під час роботи в комісії зібрав, відредагував та видав 9 т. «Архива Юго-Западной России», що стосуються історії Правобереж. України 16–18 ст. Вступні статті А. до цих томів присвяч. історії козацтва, гайдамаччини, селянства, міст і міщанства, церкви. Рада Київ. ун-ту затвердила А. магістром рос. історії за дис. «Последние времена козачества на правой стороне Днепра (по актам с 1679 по 1716 г.)». Навесні 1870 обраний на посаду штат. доц. Київ. ун-ту при каф. рос. історії. У 1871 – учасник 2-го Археол. з’їзду в С.-Петербурзі. Брав активну участь у підготовці та проведенні 3-го (1874) й 9-го (1899) Археол. з’їздів у Києві, де зробив 36 виступів. Учасник Археол. конгресу в Ліссабоні (1880). Його археол. студії започаткували укр. археологію. Найважливіші праці з археології: «Раскопки в стране древлян» (1893), «Археологическая карта Киевской губернии» (1895), «Археологическая карта Волынской губернии» (1901). 1875 перебував у наук. відрядженні в Москві та С.-Петербурзі. Брав активну участь у роботі пд.-зх. відділу Рос. геогр. т-ва, разом із М. Драгомановим видавав «Исторические песни малорусского народа» (1874–75, т. 1–2). 1877 признач. членом комісії для з’ясування фальсифікацій в актах Центр. архіву давніх актів. Докт. дис. «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти Ольгерда» (1878) захистив у Київ. ун-ті. У травні 1878 – ординар. проф. при каф. рос. історії Київ. ун-ту. Упродовж 1879 перебував у закордон. наук. відрядженні. 1880 – декан істор.-філол. ф-ту Київ. ун-ту. Став одним з ініціаторів заснування першого в Україні істор. ж. «Киевская старина» (1882), активно співпрацював у ньому. 1883 склав повноваження декана, продовжуючи плідну пед. та наук. працю. Наприкінці 1890 – поч. 1891 перебував у закордон. наук. відрядженні (Львів, Краків, Прага, Відень, Заґреб, Белґрад). У грудні 1891 одержав чин дійс. статського радника, 1892 затверджений позаштат. членом Імператор. археогр. комісії. З наук. метою відвідав архів Ватикану. Активно працював у галузі археології та нумізматики. Особл. цінність має складений і виданий А. каталог «Описание монет и медалей, хранящихся в Нумизматическом музее университета св. Владимира» (1896). 34 роки (1872–1906) завідував Мюнцкабінетом (нумізмат. музеєм) Київ. ун-ту. Зібрав понад 10 тис. експонатів. Основою істор. концепцій, наук. та громад. світогляду А. були погляди А. де Токвіля, Г.-Т. Бокля, О. Тьєррі, Ф. Ґізо, Н.-Д. Фюстель-де-Куланжа, Г. Спенсера, Л. Блана. Його вчителями можна вважати М. Максимовича, М. Іванишева та М. Костомарова. А. стверджував, що соціальне життя народу формується згідно з провід. ідеєю цього народу, відповідно до рівня його свідомості, культури, освіти. Ніколи не обстоював нац. винятковості, високо підносив роль культури в історії народу, орієнтуючись на зх. взірці. Політ. роботу без культурних підвалин вважав замком на піску. Всі нещастя України вбачав у «малій культурності українського суспільства, в браку української інтелігенції, культурного і політичного виховання». Як послідовник еволюціонізму не вірив у швидкі рев. перетворення, наголошуючи, що лише послідовна просвіта та піднесення свідомості народу є єдино правил. шляхом. Негативно оцінюючи роль Польщі в історії України, вважав за доцільне відмежуватися і від Росії (зокрема впливів її культури) задля виразнішої нац. самоідентифікації українців та інтеграції України в Європу. Як політик-культурник А. був одним з ідеологів «європейськості» укр. народу, причому не з огляду на геогр. положення та етногенез, а в розумінні напряму розвитку. Не раз підносячи голос у справах нац.- громад. життя, А. завжди стояв на рівні тодіш. європ. передових ідей і наук. об’єктивності. Такими є статті «В обороні української мови» («Киев. старина», 1899) та «Польско-русские отношения XVII в. в современной польской призме» («Киев. старина», 1885; окремі вид.: Л., 1902; Відень, 1915), з приводу тенденційного і ворожого висвітлення укр. історії польс. письменником Г. Сенкевичем у романі «Вогнем і мечем». Досі актуал. думки А. про сенс політики і завдання політ. діяча: «Від політика вимагається розуміння сил суспільності та вміння користуватися ними: він мусить завжди наперед знати, за що може тоді й тоді взятися, що може виконати, а чого не можна зробити. Через те талановитим політиком зветься чоловік, котрий у своїй діяльності береться за осягнення мети, яку в тім часі можна осягнути. Він мусить завчасу добре обрахувати ті сили, на які може опертися, мусить бути добре ознайомлений зі всіма суспільними напрямами свого часу й повинен уміти вичекати також зручного часу, коли може найкраще виконати свої заміри». Сам А. постійно сповідував цей постулат. Завжди виступаючи проти «групівщини», конфронтації, він був одним із найреалістичних політиків в укр. русі 2-ї пол. 19 ст.

Тв.: Твори: Повне вид. К., 1932. Т. 1; Моя сповідь: Вибр. істор. та публіцист. твори. К., 1995.

Літ.: Ткаченко М. Бібліографія праць В. Б. Антоновича та праць про нього // Антонович В. Б. Твори. К., 1932. Т. 1; Володимир Боніфатійович Антонович // Зб. праць М. Грушевського про В. Антоновича. «Грушевскіяна». 1985. Ч. 3; Академія пам’яті професора Володимира Антоновича 16–18 березня 1993 р., м. Київ: Доп. та мат. К., 1994; Третя академія пам’яті професора Володимира Антоновича 11–12 грудня 1995 р. К., 1996. Ч. 1–2; Ульяновський В., Короткий В. Володимир Антонович: Образ на тлі епохи. К., 1997; Син України: Володимир Боніфатійович Антонович: У 3 т. Т. 1–2. К., 1997; Четверта академія пам’яті професора Володимира Антоновича 26–27 березня 1998 р. К., 1999; Бутич І. Антонович Володимир Боніфатійович // Українські архівісти: Біобібліогр. довід. Вип. 1 (19 ст. – 1930-і рр.). К., 1999.

ДА: ЦДІА України у Києві, ф. 844; НБУ ім. В. І. Вернадського. ІР, ф. 164.

В. А. Короткий

Стаття оновлена: 2001