Антонович Дмитро Володимирович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Антонович Дмитро  Володимирович

АНТОНО́ВИЧ Дмитро Володимирович (псевд. і криптоніми: А. Д., В. С., Д. А., П., С. В., Войнаровський, Войнилович, Войнилович С., Войнилович Северин, Войнович, Галин Тодор, Дядько Дмитро, Муха, Подорожний, Шельменко, Simplissimus, Skriptor; 02(14). 11. 1877, Київ – 12. 10. 1945, Прага) – громадсько-політичний діяч, історик української культури, мистецтва і театру. Син Володимира Антоновича та Катерини Антонович-Мельник,чоловік Катерини, батько Марка та Михайла Антоновичів. Отримавши домашню початкову освіту, А. продовжив навч. у 4-й Київ. гімназії, Київ. (1895) та Хар-ків. (1897) ун-тах, однак вищої освіти не здобув через переслідування за участь у рев. русі. З дитинства перебував у атмосфері громад., наук. і мист. інтересів укр. інтелігенції, про що свідчать його спогади. 1893 – один із засн. укр. гімназій. гуртка, а 1895 разом з О. Лотоцьким створили гурток, що пізніше перетворився на вид-во «Вік». У г-зії визначилося осн. коло наук. інтересів А. – історія мист-ва і театру. Першу друковану працю присвятив ювілеєві М. Кропивницького («Киев. старина», 1896, № 12). У 1896–97 керував укр. групою в Чернігові та Харкові. 1897 переїхав до Харкова для навч. в ун-ті. Там створив таємну орг-цію «Українська студентська громада» та вид-во «Гурт», у 1898–99 з його ініціативи відбулися з’їзди укр. студент. громад, які в той час існували в університет. містах. 1899 брав участь в орг-ції концерту на честь І. Котляревського, влаштованого «Укр. студент. громадою» в Харкові; під час студент. рухів 1899 А. – активний чл. Союзу студент. орг-цій як делегат від «Укр. студент. громади». 1900 став учасником таєм. Всестудент. з’їзду в Одесі, за що був заарешт. і більш як півроку перебував у в’язниці. 29 січня 1900 у Харкові разом з М. Русовим, Б. Камінським, Ю. Коллардом, П. Андрієвським, Л. Мацієвичем та іншими заснував Революційну Українську Партію (РУП), а 1901 – «Вільну Громаду» РУП у Києві. 1900 видав у Галичині брошури М. Міхновського «Самостійна Україна» та свої «Дядько Дмитро» і «Чи є тепер панщина?», які нелегально перевозилися у Наддніпрян. Україну. 1902 А. заснував щоміс. «Гасло», а від поч. 1903 – «Селянин», призначені для селян (видавалися в Чернівцях і нелегально перевозилися в Наддніпрянщину). З його ініціативи РУП ухвалила програмне гасло «Рух – усе, мета – ніщо». Від кін. 1902 – чл. Закордон. ком-ту РУП. Улітку 1903 разом із В. Винниченком заарешт. на австрій. кордоні під час спроби провезти парт. літ-ру; після сплати грош. штрафу звільнений. Восени 1903 припинив редагування видань РУП через арешт, який тривав до серед. 1904. Від січня 1904 замість «Гасла» почав виходити щоміс. «Праця» (ред. чисел 11–12, січень 1905). У грудні 1904 брав участь у другому з’їзді РУП, який закінчився організац. розвалом партії. Причиною стала суперечка: бути РУП самост. укр. партією чи приєднатися до РСДРП. А., як і більшість делегатів, обстоював ідею парт. самостійності. Наприкінці 1905 вийшов з РУП, але не залишив політ. діяльності. Став одним із засн. і лідерів УСДРП. Однак його дискусія з М. Поршем про нац. питання, розпочата статею А. «Неіснуюче питання», призвела до виходу з партії. З кількома своїми однодумцями організував у Харкові ж. «Воля», але цензура заборонила видання першого номера. Після цього з П. Андрієвським виїхав за кордон. Від 1906 настала семирічна перерва в його політ. і літ. діяльності. Перебуваючи за кордоном, вивчав зх.-європ. культуру, писав наук. праці. Від 1912 – викл. історії у Київ. школі мист-в, 1913 брав участь у виданні ж. «Дзвін», 1914 – «Сяйво». Шевченкознавчі статті та рецензії на сторінках цих видань відкрили для широкого загалу нову, досі мало вивчену грань таланту Кобзаря. А. один із перших оцінив Т. Шевченка ще й як видат. майстра пензля. З початком рев. подій 1917 А. повернувся до актив. політ. життя, виступив одним із співзасн. ЦР, брав участь у її роботі як товариш голови, одночасно редагував «Робітничу газету». Саме він та керовані ним укр. соціал-демократи виступили проти ідеї перетворити ТУП на заг.-укр. Київ. об’єднав. центр, яку висували представники ліберал. укр. інтелігенції. А. запропонував створити такий центр на паритет. засадах. А. – голова Ком-ту з упорядження укр. маніфестації і Голова віча на Софій. площі (19 березня 1917), чл. Губ. виконкому, голова конф. УСДРП у Києві, на якій обраний чл. бюро ЦК УСДРП, ред. органу Ген. секретарства земських справ; виступає з рефератом на 1-у Всеукр. робітн. з’їзді. Від часу створення ЦР А. – один з її найактивніших діячів, сподвижник М. Грушевського. Був одним із організаторів Всеукр. Нац. Конгресу, але до новообр. складу ЦР не потрапив. Дещо відійшовши від діяльності ЦР, продовжував роботу в с.-д. орг-ціях. Улітку 1917 від блоку укр. партій обраний гласним, а в жовтні 1917 – товаришем голови Київ. міської думи; піклувався про охорону пам’яток мист-ва і культури, гол. чином про театри, міські школи, музеї і приватні колекції. Був співголовою Ком-ту Укр. нац. театру і входив до складу організац. ком-ту для заснування Укр. АМ. За дорученням ЦР у жовтні 1917 вів переговори із командуванням Чорномор. флоту щодо його українізації. У січні – квітні 1918 очолював Мін-во морських справ УНР (в уряді В. Голубовича). За часів Директорії – міністр мист-в (у кабінеті В. Чехівського). У липні 1918 призначений ген. консулом Укр. Держави у Швеції, тоді ж входив до складу делегації Укр. нац. союзу на переговорах із країнами Антанти (Ясси, 17 – 25 листопада 1918); від 6 січня 1919 – голова дипломат. місії УНР в Італії. Після поразки Директорії залишився на еміграції, жив у Празі, де займався наук. і виклад. роботою. Протягом багатьох років читав лекції з історії укр. мист-ва в УВУ, був одним з його фундаторів, 1928– 30 та 1937–38 – його ректор. Виступав на міжнар. наук. конгресах, налагоджував культурне й наук. життя укр. еміграції: очолював Укр. істор.-філол. т-во (1925–45), тривалий час був дир. створеного ним Музею визв. боротьби України. У Празі написані та побачили світ осн. наук. праці А. Значним внеском у дослідження укр. мист-ва, особливо арх-ри і театру, стали монографії «Українське мистецтво: Конспектний історичний нарис» (Прага; Берлін, 1923) і «Триста років українського театру» (Прага, 1925), численні статті про укр. театр, біограф. нариси про видат. діячів укр. культури, альбоми «З історії церковного будівництва на Україні» (1925), «Група празької студії» (1925), «Українська графіка» (1933). Оригінальними є дві його розвідки про розвиток форм укр. дерев’яної церкви, видані у «Працях Українського історико-філологічного товариства» (1936) та ін. Новаторством поглядів, глибиною думки вирізняються праці на терені шевченкознавства. Найважливіша серед них – «Шевченко як маляр» (опубл. у «Повному виданні творів Т. Шевченка», т. 11, Варшава; Л., 1937; перевид. В. Денисюка. Чикаґо, 1963). Низку цікавих статей (про дохристиян. релігію українців, укр. скульптуру, малярство, гравюру, орнамент, музику тощо) вміщено у підготовл. за його редакцією кн. «Українська культура» (Подєбради, 1940; К., 1993). А. замислював збірку як синтет. працю з історії укр. культури, що охоплювала б усі її найважливіші ділянки у їх взаємопов’язаності та взаємозалежності, з віднайденням спільних чинників і закономірностей. Він переносив на укр. культуру принципи систематизації і періодизації культур. розвитку, виробл. на той час зх.-європ. історією культури. Пройшовши культурно-істор. школу І. Тена та його послідовників, віддавши певну данину її соціол. монізмові та істор. детермінізмові, ідеї зв’язку й співіснування різнорід. культур. явищ, А. водночас виходив за межі культурно-істор. школи у бік дослідж. іманентних чинників мист-ва і культури та вводив складнішу і розгалуженішу модель культури. «Українська культура» – це підсумок усієї н.-д. та пед. діяльності А. на терені укр. мист-ва і культури.

Пр.: Козаччина. П., 1917; Театральні замітки // Робітн. газ. 1917, 26 верес.; Національний театр // Там само. 1917, 8 груд.; Державний драматичний театр // Там само. 1918, 30 груд.; Перша Наталка Полтавка. Прага; Берлін, 1923; Олександр Мурашко (1875–1919). Прага, 1925; Дмитро Безперчий. Прага, 1926; Ян Станиславський. Прага, 1926; Культ Нарбута і мистецтво нової української книги // Книголюб. 1927. Ч. 1; Чергове завдання дослідників української гравюри // Там само. 1928. Ч. 3–4; Маловідома українська книжка 1882 року // Там само. 1929. Ч. 3–4; Тимко Бойчук. Прага, 1929; Das ukrainische Theater // Das geistige Leben der Ukraine in Vergangenheit und Gegenwart. Münster, 1930; Жінка 25 літ диригентом: Платоніда Щуровська-Росинкевич // Назустріч. 1934. № 12; Український водевіль з 1817 року // Там само. 1935. № 11; Довкола засновин Центральної Ради // Діло. 1937, 27 берез.

Літ.: Біднов В. Дмитро Антонович // ЛВН. 1927. № 11; Дмитро Антонович. Спогади // Нові дні. 1955, груд. Ч. 71; 1956, січ. Ч. 72; Автобіографія Дмитра Антоновича // Сучасність. 1961. № 1; Міяковський В. Дмитро Антонович // УВАН. Сер. «Українські вчені». Вінніпеґ, 1967.

ДА: Центр. держ. архів вищих органів влади і упр. України. Ф. 3956; ЦДІА України у м. Києві. Ф. 834; Держ. Центр. архів у Празі. Фонд Укр. музею у Празі (1925–28). № 648–655.

В. А. Короткий

Стаття оновлена: 2001