Антонович Дмитро Володимирович

АНТОНО́ВИЧ Дмитро Володимирович (псевд. і криптоніми: А. Д., В. С., Д. А., П., С. В., Войнаровський, Войнилович, Войнилович С., Войнилович Северин, Войнович, Галин Тодор, Дядько Дмитро, Муха, Подорожний, Шельменко, Simplissimus, Skriptor; 02(14). 11. 1877, Київ — 12. 10. 1945, Прага) — громадсько-політичний діяч, історик української культури, мистецтва і театру. Син Володимира Антоновича та Катерини Антонович-Мельник,чоловік Катерини, батько Марка та Михайла Антоновичів. Отримавши домашню початкову освіту, А. продовжив навч. у 4-й Київ. гімназії, Київ. (1895) та Хар-ків. (1897) університетах, однак вищої освіти не здобув через пере­слідува­н­ня за участь у рев. русі. З дитинства пере­бував у атмо­сфері громад., наук. і мист. інтересів укр. інтелігенції, про що свідчать його спогади. 1893 — один із засн. укр. гімназій. гуртка, а 1895 разом з О. Лотоцьким створили гурток, що пізніше пере­творився на видавництво «Вік». У гімназії ви­значилося осн. коло наук. інтересів А. — історія мистецтва і театру. Першу друковану працю присвятив ювілеєві М. Кропивницького («Киев. старина», 1896, № 12). У 1896–97 керував укр. групою в Чернігові та Харкові. 1897 пере­їхав до Харкова для навч. в університеті. Там створив таємну організацію «Українська студентська громада» та видавництво «Гурт», у 1898–99 з його ініціативи від­булися зʼ­їзди укр. студент. громад, які в той час існували в університет. містах. 1899 брав участь в організації концерту на честь І. Котляревського, влаштованого «Укр. студент. громадою» в Харкові; під час студент. рухів 1899 А. — активний чл. Союзу студент. організацій як делегат від «Укр. студент. громади». 1900 став учасником таєм. Всестудент. зʼ­їзду в Одесі, за що був заарешт. і більш як пів­року пере­бував у вʼязниці. 29 січня 1900 у Харкові разом з М. Русовим, Б. Камінським, Ю. Кол­лардом, П. Андрієвським, Л. Мацієвичем та іншими заснував Революційну Українську Партію (РУП), а 1901 — «Вільну Громаду» РУП у Києві. 1900 видав у Галичині брошури М. Міхновського «Само­стійна Україна» та свої «Дядько Дмитро» і «Чи є тепер панщина?», які нелегально пере­возилися у Над­дні­прян. Україну. 1902 А. заснував щоміс. «Гасло», а від поч. 1903 — «Селянин», при­значені для селян (видавалися в Чернівцях і нелегально пере­возилися в Над­дні­прянщину). З його ініціативи РУП ухвалила про­грамне гасло «Рух — усе, мета — ніщо». Від кін. 1902 — чл. Закордон. комітету РУП. Улітку 1903 разом із В. Вин­ниченком заарешт. на ав­стрій. кордоні під час спроби провезти парт. літературу; після сплати грош. штрафу звільнений. Восени 1903 припинив редагува­н­ня ви­дань РУП через арешт, який тривав до серед. 1904. Від січня 1904 замість «Гасла» почав виходити щоміс. «Праця» (ред. чисел 11–12, січень 1905). У грудні 1904 брав участь у другому зʼ­їзді РУП, який закінчився організац. роз­валом партії. Причиною стала суперечка: бути РУП самост. укр. партією чи при­єд­натися до РСДРП. А., як і більшість делегатів, об­стоював ідею парт. само­стійності. На­прикінці 1905 ви­йшов з РУП, але не залишив політ. діяльності. Став одним із засн. і лідерів УСДРП. Однак його дис­кусія з М. Поршем про нац. пита­н­ня, роз­почата статею А. «Неіснуюче пита­н­ня», при­звела до виходу з партії. З кількома своїми однодумцями організував у Харкові ж. «Воля», але цензура заборонила ви­да­н­ня першого номера. Після цього з П. Андрієвським ви­їхав за кордон. Від 1906 на­стала семирічна пере­рва в його політ. і літ. діяльності. Пере­буваючи за кордоном, ви­вчав зх.-європ. культуру, писав наук. праці. Від 1912 — викладач історії у Київ. школі мистецтв, 1913 брав участь у ви­дан­ні ж. «Дзвін», 1914 — «Сяйво». Шевченко­знавчі стат­ті та рецензії на сторінках цих ви­дань від­крили для широкого загалу нову, досі мало ви­вчену грань таланту Кобзаря. А. один із перших оцінив Т. Шевченка ще й як видат. майстра пензля. З початком рев. подій 1917 А. повернувся до актив. політ. життя, ви­ступив одним із спів­засн. ЦР, брав участь у її роботі як товариш голови, одночасно редагував «Робітничу газету». Саме він та керовані ним укр. соціал-демократи ви­ступили проти ідеї пере­творити ТУП на заг.-укр. Київ. обʼ­єд­нав. центр, яку висували пред­ставники ліберал. укр. інтелігенції. А. за­пропонував створити такий центр на паритет. засадах. А. — голова Комітету з упорядже­н­ня укр. маніфестації і Голова віча на Софій. площі (19 березня 1917), чл. Губ. виконкому, голова конф. УСДРП у Києві, на якій обраний чл. бюро ЦК УСДРП, ред. органу Ген. секретарства земських справ; ви­ступає з рефератом на 1-у Всеукр. робітн. зʼ­їзді. Від часу створе­н­ня ЦР А. — один з її най­активніших діячів, сподвижник М. Грушевського. Був одним із організаторів Всеукр. Нац. Кон­гресу, але до новообр. складу ЦР не потрапив. Дещо ві­ді­йшовши від діяльності ЦР, продовжував роботу в с.-д. організаціях. Улітку 1917 від блоку укр. партій обраний гласним, а в жовтні 1917 — товаришем голови Київ. міської думи; піклувався про охорону памʼяток мистецтва і культури, гол. чином про театри, міські школи, музеї і приватні колекції. Був спів­головою Комітету Укр. нац. театру і входив до складу організац. комітету для заснува­н­ня Укр. АМ. За доруче­н­ням ЦР у жовтні 1917 вів пере­говори із командува­н­ням Чорномор. флоту щодо його українізації. У січні — квітні 1918 очолював Міністерство морських справ УНР (в уряді В. Голубовича). За часів Директорії — міністр мистецтв (у кабінеті В. Чехівського). У липні 1918 при­значений ген. консулом Укр. Держави у Швеції, тоді ж входив до складу делегації Укр. нац. союзу на пере­говорах із країнами Антанти (Ясси, 17 — 25 листопада 1918); від 6 січня 1919 — голова дипломат. місії УНР в Італії. Після поразки Директорії залишився на еміграції, жив у Празі, де за­ймався наук. і виклад. роботою. Протягом багатьох років читав лекції з історії укр. мистецтва в УВУ, був одним з його фундаторів, 1928–30 та 1937–38 — його ректор. Ви­ступав на між­нар. наук. кон­гресах, налагоджував культурне й наук. життя укр. еміграції: очолював Укр. істор.-філол. товариство (1925–45), тривалий час був дир. створеного ним Музею визв. боротьби України. У Празі написані та побачили світ осн. наук. праці А. Значним внеском у дослідже­н­ня укр. мистецтва, особливо архітектури і театру, стали моно­графії «Українське мистецтво: Кон­спектний історичний нарис» (Прага; Берлін, 1923) і «Триста років українського театру» (Прага, 1925), числен­ні стат­ті про укр. театр, біо­граф. нариси про видат. діячів укр. культури, альбоми «З історії церковного будівництва на Україні» (1925), «Група празької студії» (1925), «Українська графіка» (1933). Оригінальними є дві його роз­відки про роз­виток форм укр. деревʼяної церкви, ви­дані у «Працях Українського історико-філологічного товариства» (1936) та ін. Новаторством по­глядів, глибиною думки вирізняються праці на терені шевченко­знавства. Найважливіша серед них — «Шевченко як маляр» (опубл. у «Повному ви­дан­ні творів Т. Шевченка», т. 11, Варшава; Л., 1937; пере­вид. В. Денисюка. Чикаґо, 1963). Низку цікавих статей (про дохристиян. релігію українців, укр. скульптуру, малярство, гравюру, орнамент, музику тощо) вміщено у під­готовл. за його редакцією кн. «Українська культура» (Подєбради, 1940; К., 1993). А. замислював збірку як синтет. працю з історії укр. культури, що охоплювала б усі її найважливіші ділянки у їх взаємоповʼязаності та взаємозалежності, з від­найде­н­ням спільних чин­ників і закономірностей. Він пере­носив на укр. культуру принципи систематизації і періодизації культур. роз­витку, виробл. на той час зх.-європ. історією культури. Про­йшовши культурно-істор. школу І. Тена та його послідовників, від­давши певну данину її соціол. монізмові та істор. детермінізмові, ідеї звʼязку й спів­існува­н­ня різнорід. культур. явищ, А. водночас виходив за межі культурно-істор. школи у бік дослідж. іманентних чин­ників мистецтва і культури та вводив складнішу і роз­галуженішу модель культури. «Українська культура» — це під­сумок усієї н.-д. та пед. діяльності А. на терені укр. мистецтва і культури.

Завантажити статтю