Антропоцентризм

Визначення і загальна характеристика

АНТРОПОЦЕНТРИ́ЗМ (від антропо… і центр) — концепція, згідно з якою людина є центром і метою всього, що від­бувається у світі; напрям філософських та богословських учень, що стверджують винятковість людини як найвищої цін­ності. А. — різновид телеології, який ви­ступає з позиції наявності у світі обʼєктив. цілей і будови світу для людини. Світ створ. «заради тих цілей, що їх висуває людина» (Х. Вольф). Першопочатки А. є вже в ран­ніх формах релігії та міфології. Природа, боги й людина пред­ставлені тут як певна нерозривна єд­ність, тотальність. В антич. філософії ідею А. сформулював Сократ. На його думку, людина і Всесвіт пере­бувають у ро­зумній та доціл. гармонії, зумовлений божествен. задумом. Сократ вважав, що ро­зумність світобудови від­повід­ає матеріал. та духов. потребам людини. Здійснити свою мету людина може лише в процесі самопі­зна­н­ня та життя задля істини. Згідно з уче­н­ням Аристотеля, діяльність людини має актуал. мету, а явища природи — потенційну, що реалізується в процесі роз­витку самого предмета. Людина стає учасником іманент. роз­витку світу в прагнен­ні до Бога як до кінцевої мети, до самої себе. Оскільки розум має властивість творити форму і цим подібний до деміурга, людина може ви­ступати як ентелехія — остаточна мета й результат роз­витку. Згідно з уче­н­ням Платона та не­оплатоників, єд­на­н­ня з Богом досягається в над­природ. стані ек­стазу, що є метою життя людини. Культ людини нерідко роз­вивається поруч із темою верхов. божества, звеличува­н­ня якого набуває також антропоцентрич. форм. На від­міну від концепцій античності, де людина була мікрокосмом та частиною Космосу і під­корялася вищій силі (Долі, Логосу тощо), середньовічна філософія не роз­чиняла особу в божестві і не роз­глядала її самопі­зна­н­ня як божествен. акт. Антич. космоцентризм по­ступається місцем теоцентризмові християн: життя людини — обʼєкт особл. Божого промислу. Ця точка зору до поч. 19 ст. була під­ґрунтям теолог. та прові­денц. засад багатьох теорій. Саме в юдаїзмі, християнстві, ісламі ідеї А. та геоцентризму набули найбільшого роз­витку. Згідно з цими віровче­н­нями світ скороминущий, створ. за божествен. задумом, який здійснюється для людини і через людину. Самопі­зна­н­ня для людини — необхідна умова пі­зна­н­ня Бога. Місія людини може здійснитися трояко: завдяки свободі волі, через благодать, через моральне вдосконале­н­ня. Людина як істота, у якій нерозривно й суперечливо по­єд­нані дух і тіло, проявляє свою люд. сутність, на думку отця церкви Августина, саме в дусі; мирська частина людини викликає в нього від­разу. Тома Аквінський, при­стосовуючи ідеї Аристотеля до християнства, писав, що в людині по­єд­нуються активність формотвор. душі та пасивність тілесності, через що вона за­ймає проміжне місце між тваринами та ангелами. Ідея єд­ності душі й тіла, їх непо­вторності свідчить про певну гуманіст. тенденцію в міркува­н­нях Аквіната. Ця тенденція набула подальшого роз­витку в період Від­родже­н­ня, у світо­гляді гуманістів, які робили наголос на природі людини, а не на її звʼязку з Богом. Посилаючись на досягне­н­ня науки, вони прославляли екс­пансіонізм «царя природи». Культ Бога почав ототожнюватися з культом людини. Зокрема М. Кузанський писав про людину як «людського Бога», про те, що вона є мікрокосмосом, або «людським світом». Ідеї А., особливо в його теолог.-християн. формі, коли, з одного боку, людина звеличується як вершина буття, а з ін. — роз­глядається як гріховна й без­сила істота, за­знали певної критики. На думку М. Монтеня, справжня велич людини не в тому, щоб само­впевнено порівнювати себе з Богом, а в усві­домлен­ні себе невід­ʼєм. частиною природи.

Філософія Нового часу зміщує світо­гляд. акцент на пі­знавал. здібності людини. Теорія пі­зна­н­ня ви­ступає вищим проявом духовності і спри­ймається як сенс життя людини. Ф. Бекон вважав, що людина може й повин­на бути величною. Він вилучає дослідж. цілей з компетенції науки, залишаючи їх метафізиці. Звеличува­н­ня ро­зумових здібностей людини в епоху Просвітництва йшло поруч із роз­витком механістич. уявлень про її природу. За певних соц. умов, вважав Ж. Ламетрі, мавпа може стати «маленьким парижанином». Таким чином, формувався соціоцентризм як світо­глядна на­станова, що продовжує домінувати і в новіт. філософії. «Людина народжена для су­спільства» — най­улюбленіший афоризм Й. Гердера. Проте філософія Нового часу бачила в людині насамперед її духовну сутність, яка ви­значає й сутність самої філософії (Й. Фіхте). З роз­витком філос. думки посилюється увага до про­блеми сутності людини, її місця та значе­н­ня в світі, взаємодії зі Всесвітом. І. Кант вважав, що людина повин­на діяти так, мовби сама вона Бог, тобто брати на себе всю від­повід­альність за самост. ріше­н­ня та за наслідки своїх вчинків. Й. Фіхте, навпаки, «самознище­н­ня» людини в суб­станції Бога роз­глядав як «пере­хід» до «вищого життя». Згідно з уче­н­ням Ґ. Геґеля, людина — лише фрагмент осягне­н­ня Абсолютним духом Абсолют. ідеї. Вона потрібна Богові для самосві­домості, а в своєму індивід. роз­витку від­творює у стислому ви­гляді заг. духов. роз­виток су­спільства. На думку романтиків, існува­н­ня людини в світі трагічне, і пере­жити цей трагізм можна лише за допомогою іронії, яка звеличує особу, пі­ді­ймає її над буден­ністю і над нею самою — веде шляхом становле­н­ня свободи. Спрямованість людини поза власні межі — жит­тєстверд. сенс її існува­н­ня. Змінюючи себе, вона змінює світ. З роз­витком природо­знавства А. по­ступово залишав сферу науки і зосереджувався в богословʼї. Від­кри­т­тя М. Коперника та Ґ. Ґалілея зруйнували уявле­н­ня про людину як центр Всесвіту. Засн. психо­аналізу З. Фройд роз­віяв ілюзії щодо домінува­н­ня рац. сві­домості в поведінці людини. Сучас. амер. філософ та соціолог Г. Саймон зводить людину до істоти для пере­робле­н­ня інформації і від­мовляє їй у будь-якій унікальності. Ідеї звеличува­н­ня і приниже­н­ня людини мають свої світо­глядні закономірності. Уявле­н­ня про вбогість змінюється на рубежі 20 ст. вірою в без­межні можливості людини, а не­вдовзі — скепсисом щодо її ро­зумових здібностей та пер­спектив про­гресу. Певною мірою ідеї А. викори­стала й роз­винула філософія екзистенціалізму. Ці ідеї спів­існують, змішуються з природо-, лого-, тео-, соціоцентризмом. А. без­посередньо повʼязаний з тропол. напрямом у філософії. Загалом можна виділити такі його різновиди: транс­цендентальний (людина — мета Творця), натуралістичний (людина — результат і мета природи), особисто-іманентний (становле­н­ня людини — результат її діяльності), соціоіманентний (людина — продукт роз­витку су­спільства і сусп. від­носин). М. Гайдеґ­ґер, Ж.-П. Сартр, К. Ясперс, А. Камю об­ґрунтовують «метафізику» люд. буття в її істор. роз­витку, здійснюють т. зв. онтологічний поворот від про­блем «буття в собі» до метафізики історії та свободи в їхньому люд., екзистенційному вимірах, від природ. існува­н­ня людини до над­природ. існува­н­ня в сферах культури, техніки, політики. Завдяки самосві­домості, свободі волі та вибору людина пі­ді­ймається над природою, Богом, над самою собою. Пред­ставники «філософії життя» також не ви­знають жодної істини понад світом людини. Про людину як про без­умовну середину світу та єдину міру сущого в цілому говорив Ф. Ніцше. На його думку, людина є творець Того, чим вона дивується (тобто Бога). Філософи- феноменологи шляхом філос. редукції буття феномену зводять до буття в сфері сві­домості. В учен­ні засновника цього напрямку Е. Гус­серля філос. та наук. обʼєктивізм змінюється транс­цендентальним субʼєктивізмом, що спирається на «донаукову» діяльність думки та почу­т­тя. Людина є актив. спів­учасником світу, і це дає засади для самотранс­цендентува­н­ня людини до Бога, для обожне­н­ня людини. У межах по­гляду на людину як «міру всіх речей» (Протагор) за остан­нє столі­т­тя роз­витку філос. думки сформувались три напрямки концепції А.: метафізичний А. — людина по­стає як абсолютне буття, що існує в істор. просторі та часі (С. Кʼєркеґор, Ф. Ніцше, екзистенціалісти); космологічний А. — роз­глядає людину як центр Всесвіту крізь призму еволюції природи (Т. Гекслі, П. Тейяр де Шарден); аксіологічний А. — вбачає в людині всі можливі цін­ності (Л. Фойєрбах, М. Чернишевський, М. Шелер).

В історії укр. філос. думки про­блема людини, її сутності та сенсу життя є однією з центральних. Ще за часів України-Русі людину спри­ймали не лише як частину Космосу, що властиве язичництву, а й як вінець природи. В укр. філософії 16– 17 ст. зʼявляються ті самі ідеї А., що були поширені і в Зх. Європі. Людину роз­глядали не лише з позиції гріхопаді­н­ня та спасі­н­ня, а як найвищу цін­ність, творця самої себе через причетність до Бога, як досконале творі­н­ня. С. Оріховський, К. Сакович, К. Транквіліон-Ставровецький утверджували ідею єд­ності мікро- та макрокосмосу. На думку Л. Зизанія, світ має 4 рівні, і нижчий під­порядк. вищому. Найвищий рівень — людина. М. Смотрицький та ін. вважали, що неодмін. умовою пі­зна­н­ня Бога і єд­на­н­ня з ним є самопі­зна­н­ня, оскільки Бог, як і царство небесне, міститься в самій людині. Пі­знавши Бога, можна досягти блаженства не лише на небі, а й на землі, оскільки розум людини пере­буває у нерозривному звʼязку з супернатуральним Ро­зумом (Богом). Справжній антропол. поворот в укр. філософії починається від творчості Г. Сковороди, який наголошує на тому, що людина — гол. ключ до роз­вʼяза­н­ня про­блем буття, а найкоротший шлях до Бога пролягає через центр нашого власного «Я». На його думку, у мікро- та макрокосмосі — один початок і один кінець, спільний корінь, що тлумачиться як Божа сутність. Отже, людина, пере­буваючи між «небом» та «землею», намагається обʼ­єд­нати їх собою. Завдяки самопі­знан­ню від­бувається пере­творе­н­ня людини і світу, усуне­н­ня світового зла.

Літ.: Фихте И. Г. Из­бран­ные прои­зведения / Пер. с нем. Москва, 1916. Т. 1; Кант И. Сочинения: В 6 т. / Пер. с нем. Москва, 1963–66; Кузанский Н. Сочинения: В 2 т. / Пер. с нем. Москва, 1979; Шлегель Ф. Развитие философии: В 12 кн. // Эстетика. Философия. Критика. Т. 2 / Пер. с нем. Москва, 1983; Антропологическая про­блематика в западной философии: Сб. ст. Москва, 1991; Бердяев Н. А. О на­значении человека. Москва, 1993; Сичивиця О. М. Філософські під­ходи до про­блеми людини: Кон­спект лекцій із спец­курсу. Л., 1993; Історія філософії України. К., 1994; Чорний І. П., Козьмук Я. Р. Про­блема людини в філософії: Кон­спект лекцій. Чц., 1996; Головко Б. А. Філософська антропологія: Навч. посіб. К., 1997; Попович М. В. Раціональність і виміри людського буття. К., 1997; Марков Б. В. Философская антропология. Очерки истории и теории: Учеб. пособ. С.-Петербург, 1997; Про­блема людини в українській філософії ХVI– XVIII ст. Л., 1998; Арендт Г. Становище людини / Пер. з англ. К., 1999.

В. Ю. Соколов

Завантажити статтю