Апеляція

Визначення і загальна характеристика

АПЕЛЯ́ЦІЯ (від лат. appellatio — зверне­н­ня) — оскарже­н­ня судових рішень у цивільних і кримінальних справах до суду вищої (апеляційної) ін­станції, що наділений правом пере­глядати справу. Апеляц. суд заново роз­глядає наявні у справі та нові докази і або затверджує оскаржене ріше­н­ня, або при­ймає нове. А. називають також зверне­н­ня за під­тримкою (напр., А. до громад. думки). Як гарантія закон­ності та об­ґрунтованості суд. рішень А. закріплена у законодавстві пере­важної більшості країн світу. Ін­ститут апеляц. провадже­н­ня здавна ві­домий і в Україні. Зокрема він докладно врегульований у «Правах, по которым судится малорос­сийский народ» (1743), де А. ви­значалася як «правильне від­клика­н­ня і пере­несе­н­ня з нижчого суду до вищого справи сторін, що судяться, коли одна якась із них уважала себе скривдженою вироком, винесеним у її справі в цьому нижчому суді». Як сторонам у цивіл. процесі, так і під­судному та потерпілому у кримін. процесі належало право подавати А. на тій під­ставі, що суд. ріше­н­ня не від­повід­ало праву і справедливості. «Права…» ви­значали під­стави, строки й порядок по­да­н­ня А., порядок її роз­гляду та виріше­н­ня. Пере­шкоджа­н­ня з боку суд­дів у по­дан­ні об­ґрунтованої А. до вищого суду або перед­часне викона­н­ня ріше­н­ня (тобто до пере­гляду справи вищим судом) тягло скасува­н­ня ріше­н­ня, а особі, яка по­страждала від нього, судді сплачували штраф і від­шкодовували зав­дану їй шкоду. Якщо вищий суд, роз­глянувши А., встановлював, що нижчий суд виніс неправил. вирок, за яким під­судного засуджено до жорстокої або смерт. кари, то судді під­лягали такому ж покаран­ню. Разом з тим жорстоко каралося і по­да­н­ня учасниками процесу необ­ґрунтованих А., особливо по­єд­наних з обвинуваче­н­ням суд­дів у винесен­ні вироку з мотивів користолюбства чи злоби. «Права...» перед­бачали пере­лік об­ставин, за яких по­да­н­ня А. не допускалось (зокрема, якщо апелянт-під­судний добровільно зі­знався у суді у вчинен­ні злочину), за­значалися без­перечні під­стави для скасува­н­ня суд. ріше­н­ня. За Статутом цивіл. судочинства Рос. імперії (1864), що діяв в Україні до 1918, сторонам цивіл. процесу надавалося право подати мотивовану А. на ріше­н­ня окруж. судів (без участі присяжних) до суд. палат, а на ріше­н­ня мирових судів — до зʼ­їзду мирових суд­дів. Право на А. мали також під­судний, приват. обвинувач, прокурор, цивіл. позивач і цивіл. від­повід­ач, в окремих випадках — поліція. ЦР УНР, прагнучи створити власну суд. систему, Законом від 30 листопада 1917 ви­знала «неправомочність Київської, Харківської та Новочеркаської суд. палат з 1 грудня 1917 орудувати в справах, що по­стали на території України», а ще одним Законом «Про заведе­н­ня апеляційних судів», прийнятим того ж дня, ви­значила статус цих судів, причому повноваже­н­ня, обсяг роз­гляду та внутр. організація нових апеляц. судів майже не від­різнялася від попередніх суд. палат, ліквідованих «за від­чуженість і не­прихильність до українського життя». За Законом «Про умови обсадже­н­ня і порядок обра­н­ня суд­дів Генерального і апеляційних судів» від 23 грудня 1917 усі судді обиралися ЦР більшістю у 3/5 голосів з числа осіб, які могли навіть не мати вищої освіти. У ЗУНР Законом Укр. Нац. Ради від 15 лютого 1919 вищою (другою) ін­станцією у цивіл. і кримінал. справах було перед­бачено Вищий суд у Львові, а до його створе­н­ня «в часі над­звичайних об­ставин, спричинених війною» функції другої ін­станції надавалися «Окремому судовому Сенату другої ін­станції», спеціально створ. роз­порядже­н­ням Держ. Секретаріату судівництва при окруж. суді у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Голову і членів Сенату при­значав Держ. секретар судівництва з на­ступ. затвердже­н­ням Укр. Нац. Радою або її Виділом. Засі­да­н­ня окремих сенатів від­бувалися щомісяця. Більшов. влада скасувала А. як таку, що нібито послаблювала діяльність суду першої ін­станції, ускладнювала і затягувала судовий процес. По­становою Нар. Секретаріату України «Про введе­н­ня народного суду» (04. 01. 1918) та декретом РНК УСРР «Про суд» (14. 02. 1919) ліквідовано стару судову систему, введено нар. суд та касацію, що не до­зволяла судові другої ін­станції по­вторно пере­глядати цивіл. чи кримінал. справу. Кон­ституція України 1996 перед­бачає апеляц. оскарже­н­ня ріше­н­ня суду, крім випадків, установлених законом (ст. 129). В А. учасника цивіл. чи кримінал. процесу має бути за­значено: якому суду і від кого вона подається, місце прожива­н­ня апелянта; предмет скарги, мотиви, що спростовують закон­ність та об­ґрунтованість суд. ріше­н­ня (вироку); вимоги апелянта, його під­пис і дата скарги. По­да­н­ня А. зупиняє викона­н­ня суд. ріше­н­ня (вироку) до роз­гляду справи від­повід­ним апеляц. судом. А. роз­глядається за правилами апеляц. провадже­н­ня.

В Україні термін «А.» має ще кілька значень. Від­повід­но до «Положе­н­ня про Апеляційну раду Державного департаменту інтелектуальної власності України» А. — це письм. заперече­н­ня, що подається до Апеляц. ради проти ріше­н­ня Департаменту щодо заявки або між­нар. реєстрації знака, чи видачі охорон. документа, або пошире­н­ня дії між­нар. реєстрації знака на території України. А. вважається також скарга щодо питань сертифікації продукції та послуг у системі сертифікації. Від­повід­но до «Умов при­йому на перший курс вищих на­вчальних закладів України» під А. ро­зуміють скаргу на результати вступ. іспитів, яку роз­глядає апеляц. комісія ВНЗу. Письмова не­згода з висновками комісії екс­пертів у справі атестації того чи іншого виробництва або його продукції також вважається апеляцією. Скарга на низку рішень держ. податк. адміністрацій (інспекцій), зокрема про припине­н­ня операцій за роз­рахунковими та ін. рахунками, від­критими для платників податків у банках та ін. кредит. установах; примус. стягне­н­ня не внесених вчасно податків та ін. платежів до бюджету; за­стосува­н­ня фінанс. санкцій роз­глядаються як апеляція.

Літ.: Духовской М. В. Рус­ский уголовный процесс. Москва, 1902; Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Захід- но-Українська Народна Республіка. 1918–1923 рр. Коломия, 1993; Михеєнко М. М., Молдован В. В., Радзієвська Л. К. Порівняльне судове право: Під­руч. К., 1993; Копиленко О. Л., Копиленко М. Л. Держава і право України. 1917–1920: Навч. посіб. К., 1997; Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р. К., 2000; Сиза Н. Суди і кримінальне судочинство в добу Геть­манщини. К., 2000.

В. П. Шибіко

Завантажити статтю