Аптека - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Аптека

АПТЕ́КА (від грец. ἀποϑήκη – комора) – заклад охорони здоров’я, що забезпечує населення та лікувально-профілактичні установи ліками, предметами санітарії, гігієни та догляду за хворими, лікувальними мінеральними водами, перев’язувальним матеріалом, дезінфекційними засобами та іншими предметами аптечного асортименту. А. функціонує з дозволу і під контролем держ. органів. Першу А. відкрито 754 в Баґдаді; у 11 ст. А. з’явилися в багатьох країнах Зх. Європи, в Україні – 15 ст. у Львові. У 18 ст. в Україні нечисленні А. займалися вирощуванням та збиранням лікар. рослин, приготуванням з них ліків. В. А. проводилися хім. і судово-мед. дослідження. У 19 ст. права власників А., які повинні були мати обов’язкову фахову освіту, суворо охоронялися держ. законами Росії та Австрії. Кількість А. у містах залежала від кількості насел., що обслуговувалося; у селах – від відстані між ними (у Росії – 7 верст). У 2-й пол. 19 ст. з’явилися земські А., деякі з них діяли при земських лікарнях. Однак вони не набули знач. розповсюдження, оскільки держава підтримувала приватні А. (1912 кількість земських А. становила 4 % від заг. кількості приватних). На поч. 20 ст. в Україні з’явилися аптекар. магазини, що успішно конкурували з приват. А. 1918 усі А. перейшли у держ. власність. У 1921–26 діяла частина приватних А. Завдання А. – зберігати, виготовляти та відпускати (продавати) лікар. засоби (ЛЗ) насел. за рецептами лікарів та без них, організовувати заготівлю лікар. рослин. сировини, проводити сан.-просвітниц. роботу серед насел., інформувати мед. працівників про наявні та надходження нових ЛЗ, про способи застосування й особливості їхньої фармакотерапевт. дії. До обов’язків персоналу А. входить також здійснення контролю за термінами дії ЛЗ, а також надання першої мед. допомоги до прибуття лікаря хворим та потерпілим від нещасних випадків. Відкриття А., правила її діяльності, порядок одержання, зберігання та відпуску ЛЗ, ціни на них, порядок оподаткування, обов’язки персоналу регламентуються спеціальними правилами. Нині в Україні А. за формою власності поділяються на держ. (комунальні), колект. і приватні, за місцем знаходження – на міські та сільські, за джерелами фінансування – на госпрозрахунк. та бюджетні, за належністю – на А. заг. типу (міські, сільські), лікарняні, міжлікарняні (обслуговують одну або декілька лікувал.-профілакт. установ) та відомчі (Мін-ва шляхів сполучення, Мін-ва ЗС та ін.). Існують А. відкритого типу для амбулатор. хворих, де ліки відпускаються за плату, і закритого типу при лікарнях, що утримуються за рахунок держ. бюджету. Крім того, є А. гомеопат. та ветеринарні. Відкривають аптечні пункти та аптечні кіоски. Для обслуговування насел. у ніч. час у містах виділяються чергові А., які працюють цілодобово, а в сільс. місцевості працівник А. зазвичай мешкає при ній. Персонал А. поділяється на провізорський (фахівці з вищою фармацевт. освітою), фармацевтичний (фахівці з серед. фармацевт. освітою) та допоміжний (касири, фасувальниці, санітарки тощо). Фахову підготовку провізорів в Україні здійснюють ВНЗи, зокрема Нац. фармацевт. академія України (Харків), Запоріз. та Львів. мед. ун-ти. Підготовку фармацевтів здійснюють фармацевт. технікуми та уч-ща, які функціонують у більшості регіонів України.

Літ.: Парновский Б. Л., Болох Д. С., Знаевская А. Б. Специализированная аптека. К., 1988; Киреев Ю. А., Хорунжая Г. Т. Центральная районная аптека. К., 1989; Чирков А. И. Аптека лечебно-профилактического учреждения. Москва, 1991; Аптеки, їх обладнання і завдання в забезпеченні ліками: Метод. рекомендації. Біла Церква, 1995; Червоненко Н. М. Дослідження по вдосконаленню організації лікарського забезпечення населення засобами, дозволеними до відпуску з аптек без рецепта лікаря. З., 1995; Зубицький Д. Н., Зубицька Н. П. Аптека народних ліків: Зб. анот. К., 1996; Шульц Я., Ібергубер Е. Ліки з Божої аптеки: Повернення до забутих практик. К., 1996; Коленкин С. Аптека. Д., 1997; Орехов В. К. Зеленая аптека. Сф., 1997; Ружило В. Р. Секреты природной аптеки. Хм., 1998; Богатирьова Р. В., Спіженко Ю. П. та ін. Історія фармації України. Х., 1999.

Д. І. Дмитрієвський

Стаття оновлена: 2001