Араби - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Араби

АРА́БИ – народи країн арабського світу – Західної Азії і Північної Африки. Говорять арабською мовою. Найдавнішими письмово зафіксованими вихід. формами терміна ’arab («араби») є фонет. варіанти цього слова, які містяться в аналах ассирій. та нововавилон. царів (8–6 ст. до н. е.), і походять від семіт. кореня ’rb – «бути сухим, пустельним». У перші століття н. е. слово «А.» вживалось і як військ. термін у значенні «воїни-кочівники» (на верблюдах, рідше – на конях). В антич. книжк. традиції та у авторів 1–5 ст., які наслідували її, термін вживався як заг. назва жителів Аравії. Проте це слово не мало конкретного етнолінгвіст. змісту і використовувалося для позначення різних кочових племен та племен. союзів. Прийняте середньовіч. араб. філологами та істориками визначення поняття «А.» не мало власне етніч. ознаки, а обмежувалось географічною та мовною. Геогр. термін для позначення усієї тер. Аравій. п-ова утворився саме за допомогою етноніма ал-’араб: ’ард ал-’араб, біляд ал-’араб, а пізніше – джазірат ал-’араб – «Земля арабів», «Країна арабів», «Острів арабів». У 1-й пол. 8 ст. він почав поширюватися разом з новою релігією ісламом, експансією новоутвореної імперії Халіфату та араб. культури. У результаті цього процесу виникла нова етносоц. спільнота, яка отримала назву і сама називала себе словом ал-’араб – «араби». Міграція цієї спільноти далеко за межі Аравії і поширення нею мусульман. ідеол. системи заклали підвалини для формування сучас. етнополіт. структури величез. регіону – Арабського Сх. Нині в ньому проживає понад 200 млн осіб, з яких А. – не менше 180 млн осіб, серед них чотиримільйонний араб. народ Палестини, державотворення якого відбувається в наші дні. Палестин. араби живуть нині у різних країнах – Йорданії, Ізраїлі (враховуючи Палестинську автономію), Лівані, Сирії, країнах Перської затоки, Єгипті, Іраку, Тунісі та ін. А. кожної країни сучас. араб. світу (Ірак, Йорданія, Ліван, Сирія, Саудівська Аравія, Ємен, Кувейт, Бахрейн, Катар, ОАЕ, Оман, Єгипет, Судан, Лівія, Туніс, Алжир, Марокко, Мавританія, Зх. Сахара) називають звичайно за назвою їхньої держави – іракці, йорданці, ліванці, саудити, еміратці, марокканці і т. д. У результаті міграції араб. племен з Аравії та змішання їх з аборигенами багатьох країн Азії та Пн. Африки на етногенез А. справили поміт. вплив перси, тюрки, негроїдні народи, малайці і т. д. Усередині араб. світу існують свої суперечності міждержавного, політ., регіон., реліг. характеру; в деяких араб. країнах великого розмаху набув іслам. фундаменталізм, що добивається створення теократич. режимів. Заг. чисельність арабів, враховуючи 17 млн арабської діаспори на всіх п’яти континентах, становить бл. 200 млн осіб. Араб. колонії існують у Бразилії (3 млн), Франції, Чаді (по 1,3 млн), США (0,8 млн), Ірані, Туреччині (по 0,7 млн), Канаді (0,6 млн), Ніґерії (0,3 млн), Ніґері, Ефіопії, Танзанії, Малі, Березі Слонової Кості та Індонезії (по 100 тис.), Камеруні (80 тис.), ФРН (70 тис.), Кенії, Афганістані (по 30 тис.), Австралії (25 тис.), Узбекистані (Бухарська та Самаркандська обл., 8 тис.) та ін. Переважна більшість А. – мусульмани, однак є і араб. християн. громади (Ліван, Сирія). Між СРСР та окремими араб. державами розвивалося широке наук.-тех., військ. та культурне співроб-во. В його межах тисячі араб. громадян отримували освіту і в укр. ВНЗах, укладали змішані арабо-укр. шлюби. Після набуття незалежності Україна встановила дипломат. взаємини з усіма араб. країнами, розвиває й поглиблює з ними контакти в різноманіт. галузях. Посольства України функціонують в Єгипті, Алжирі, Тунісі, Лівії, Марокко, Лівані, Сирії, ОАЕ, Саудівській Аравії. В Україні діють Посольства Єгипту, Алжиру, Лівії, Кувейту. Сучас. вчений-еколог, випускник Київ. ун-ту бахрейнець д-р М. Шуббар опублікував 1999 в ОАЕ низку матеріалів про Чорнобил. трагедію, ліванець д-р С. Фарах досліджує історію християнства на Русі. А. (переважно ліванці, йорданці, єгиптяни) активізують свою підприємницьку та бізнесову діяльність в Україні, розвивають двосторонню торгівлю. (Див.: Арабістика, Арабська мова).

Літ.: Федоров В. Шаріат та адат в житті мусульманського Сходу: Тези // СС. 1928. № 2; Лозовик Г. Нове дослідження арабо-візантійських взаємин VII–X віків: Про доп. В. М. Рамзея «Спроба арабів завоювати Малу Азію (641–964 по Р. Х.) та причини їхніх поразок») // СС. 1930. № 10–11(1–2); Винников И. Н. Арабы в СССР // Сов. этнография. 1940. № 4; Першиц А. И. Этнографические сведения об арабах в русских «Хождениях» XII–XVII вв. // Там само. 1951. № 4; Народы Передней Азии. Москва, 1957; Очерки общей этнографии. Вып. 2. Москва, 1959; Al–‘ARAB // Encyclopaedia of Islam. New ed. Vol. 1. Leiden; London, 1960; Djazоrat al-’Arab // Там само; A. Hourani. A History of the Arab Peoples. Harvard University Press, 1991; Арабо-мусульманский мир на пороге XXI века: Реф. сб. Москва, 1999; Фильштинский И. М. История арабов и халифата (750–1517 гг.). Москва, 1999.

В. С. Рибалкін

Стаття оновлена: 2001