Арешт - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Арешт

АРЕ́ШТ (лат. arrestum – судова постанова) – форма державного примусу, яка полягає у встановленні передбачених законом обмежень щодо особи та майна; вид юридичної відповідальності. Законодавство України передбачає такі види А.: адміністративний, дисциплінарний, А. майна, А. поштово-телегр. кореспонденції, А. особи (взяття від варту) та А. як вид кримінал. покарання. Адміністративний А. – найсуворіший вид адм. стягнення, що реалізується у короткочас. обмеженні волі терміном до 15 діб; призначає суд за певні адм. правопорушення, зокрема за злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, дрібне хуліганство, неповагу до суду. Дисциплінарний А. – найсуворіше дисциплінарне стягнення, яке відповідно до Дисциплінар. статуту ЗС України може бути накладене на військовослужбовців строкової служби, зокрема тих, які проходять службу за контрактом. Дисциплінар. А. призначається з утриманням на гауптвахті до 10 діб. А. майна полягає в обмеженні свободи власника майна розпоряджатися ним до прийняття відповід. рішення. Як захід кримінал.-процесуал. примусу А. майна може бути застосований слідчим, прокурором або судом з метою забезпечення цивіл. позову або можливої конфіскації майна. А. майна також може бути здійснений у цивіл. справі для забезпечення цивіл. позову. Особл. видом А. майна є А. судна, який означає будь-яке затримання судна або обмеження в його пересуванні. Відповідно до ст. 41 Кодексу торг. мореплавства України А. судна може бути здійснений тільки за рішенням суду або голови Морської арбітраж. комісії. А. поштово-телегр. кореспонденції – захід кримінал.-процесуал. примусу, який здійснюється в процесі розслідування кримінал. справи за постановою суду і полягає у затримці, огляді, копіюванні або вилученні кореспонденції з метою запобігання злочинові чи для з’ясування істини під час розслідування кримінал. справи, якщо не існує ін. способів одержання інформації. А. поштово-телегр. кореспонденції є винятком з права кожного на таємницю листування, телегр. та ін. кореспонденції, яка гарантується Конституцією України. А. особи – найсуворіший запобіж. захід у кримінал. процесі, що полягає в обмеженні свободи особи, і застосовується до обвинуваченого у вчиненні злочину за наявності достат. підстав уважати, що він, перебуваючи на волі, може ухилятися від слідства чи суду або виконання вироку, перешкоджати встановленню істини чи займатися злочин. діяльністю. Саме з А. особи у громад. свідомості найбільше асоціюється термін «А.».

Як вид запобіж. заходу А. відомий з давніх часів і практикується майже у всіх країнах світу. Застосування А. у різні часи і в різних країнах мало свою специфіку. А. не є мірою покарання, а тому в жодному разі не повинен зумовлювати результат розгляду справи та призначення судом покарання. Хоч чинний Кримінал. кодекс (КК) України передбачає А. як вид покарання, що полягає у триманні засудженого в умовах ізоляції в арештних домах від 1-го до 6-ти місяців. Утримання осіб, взятих під варту, відповідно до кримінал. судочинства має здійснюватись на принципах неухильного дотримання Конституції України, вимог Загальної декларації прав людини, ін. міжнар. правових норм. Особи, до яких застосовано А., не позбавляються політ. прав, зокрема й виборчих. У новіт. історії України відомі випадки, коли заарештовані особи обирались членами представниц. органів, зокрема ставали нар. депутатами України (1988). Згідно зі ст. 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або утримуватися під вартою інакше, як за мотивованим рішенням суду і тільки на підставах та у порядку, встановлених законом. За існуючим нині порядком А. може застосовуватися лише суддею, судом, прокурором, а також слідчим і органами дізнання з санкції прокурора. Кожному заарештованому повинно бути негайно повідомлено про мотиви А., роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто, користуватися правовою допомогою адвоката. Згідно з чинним кримінал.-процесуал. законодавством України А. може застосовуватися тільки до обвинуваченого. Це – заг. правило, з якого закон допускає тільки один виняток: коли А. може бути застосований до підозрюваних у вчиненні злочину. У цьому разі необхідно пред’явити обвинувачення підозрюваному не пізніше 10-ти діб з моменту застосування запобіж. заходу. Інакше цей захід скасовується, особа звільняється з-під варти, перестає бути підозрюваною. А. застосовують у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 1 рік. У винятк. випадках цей запобіж. захід може бути застосовано у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше 1 року. Установами для утримання заарештов. осіб є слідчі ізолятори та тюрми, що виконують їх функції, Держ. департаменту України з питань виконання покарань, а також слідчі ізолятори СБУ. В окремих випадках, що визначаються потребою в проведенні слідчих дій, ці особи можуть перебувати в ізоляторах тимчас. затримання або на гауптвахті. Особи, до яких як запобіж. захід обрано взяття під варту, підлягають обшуку, мед. огляду, дактилоскопії і фотографуванню; їх ознайомлюють з правами, обов’язками та вимогами режиму. У них вилучається паспорт, який повертають при звільненні з-під варти. Речі, які є при них, а також передачі і посилки, що надходять на їхнє ім’я, підлягають огляду, а листування – перегляду. Скарги, заяви і листи, адресовані прокуророві, перегляду не підлягають і надсилаються за адресою протягом доби з часу їх подання. Без цензури та перевірок кореспонденція арештованих надсилається до Уповноваженого ВР України з прав людини. Арештованим забороняється мати при собі гроші та цінні речі, а також предмети, не дозволені для зберігання в місцях поперед. ув’язнення. Арештовані мають право на захист відповідно до кримінал.-процесуал. законодавства; на ознайомлення з правилами утримання під вартою; на щоденну одногодинну прогулянку (для певних категорій арештованих – до двох годин); одержувати двічі на місяць передачі або посилки вагою до 8 кг та без обмежень грошові перекази і передачі; купувати протягом місяця за безготівк. розрахунком продукти харчування і предмети першої необхідності на суму до одного мін. розміру заробіт. плати та без обмежень письмове приладдя, газети, книги через торг. мережу на замовлення; користуватися влас. одягом і взуттям, мати при собі документи і записи, що стосуються кримінал. справи; користуватися телевізорами, настіл. іграми, газетами і книгами; здійснювати в індивід. порядку реліг. обряди і користуватися реліг. літ-рою та властивими їх віруванню предметами реліг. культу, виготовленими з малоцінних матеріалів, якщо при цьому не порушується встановлений у місцях поперед. ув’язнення порядок, а також не обмежуються права ін. осіб; звертатися зі скаргами, заявами та листами до держ. органів і посад. осіб; на 8-годинний відпочинок уночі, під час якого не допускається залучення до участі в процесуал. та ін. діях, за винятком невідкладних випадків. Норма площі в камері для одного арештованого не може бути меншою 2,5 м2, а для вагіт. жінки або жінки, яка має при собі дитину,– 4,5 м2. За ниніш. умов тримання осіб під вартою, коли ліміт наповнення місць поперед. ув’язнення значно перевищується, дотримання зазначених норм є практично неможливим. Утримання під вартою при розслідуванні злочинів у кримінал. справах не може тривати більше 2-х місяців. Цей строк може бути продовжено рай., міським та прирівняним до них прокурором у разі неможливості закінчити розслідування та за відсутності підстав для зміни запобіж. заходу – до 3-х місяців. Продовження строку може бути здійснене лише через особл. складність справи прокурором АР Крим, області та прирівняним до них прокурором – до 6 місяців з дня взяття під варту. Строк утримання під вартою від 6 міс. до 1 р. може бути продовжений заст. Ген. прокурора України і до 1,5 р. Ген. прокурором України. Подальше продовження строку не допускається, тому обвинувачений, якого тримають під вартою, підлягає негайному звільненню. У разі неможливості закінчити розслідування в повному обсязі у визначений законом строк утримання під вартою і за відсутності підстав для зміни запобіж. заходу, Ген. прокурор України або його заступник дають згоду про направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення. Відносно нерозслідуваних злочинів справа виділяється в окреме провадження і закінчується заг. порядком. Матеріали кримінал. справи повинні бути пред’явлені для ознайомлення обвинуваченому та його захиснику не пізніше як за місяць до закінчення гранич. строку утримання під вартою. Час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінал. справи при обчисленні строку утримання під вартою як запобіж. заходу не враховується, у зв’язку з чим фактичне утримання під вартою може значно перевищувати півтораріч. термін і бути, хоч як це не парадоксально, законним.

При застосуванні А. враховують такі обставини: тяжкість скоєного злочину, наявність постій. місця проживання, вік, сімей. стан, стан здоров’я та ін. Для забезпечення незалежності служб. діяльності низки посад. осіб закон передбачає особл. порядок їх А. Це стосується Президента України, нар. депутатів України, суддів (ст. 80, 105, 126 Конституції України). Донедавна особл. порядок застосування А. поширювався й на ін. категорії осіб, зокрема депутатів місц. рад, кандидатів у нар. депутати України, вищих посад. осіб Рахункової палати. Ін-т недоторканності депутатів місц. рад був запроваджений у рад. роки, існував в Україні до 1998. Від 1993 питання про його скасування набуло широкого соц.-політ. резонансу. 13 лютого 1998 ВР України прийняла закон, яким скасувала недоторканність депутатів місц. рад. Таке рішення слід визнати абсолютно правовим, оскільки у жодній демократ. країні не передбачається особл. порядок А. представників органів місц. самоврядування. Наявність ін-ту недоторканності депутатів місц. рад була привабл. стимулом для одержання особами, що здійснювали чи планували неправомірну діяльність, депутат. мандата. Скасування ін-ту недоторканності депутатів місц. рад стало певним застереженням щодо необґрунтов. поширення згаданого імунітету на ін. категорії осіб.

Закон передбачає особливості застосування А. до неповнолітніх. Узяття під варту неповноліт. особи може застосовуватися у винятк. випадках, коли це викликано тяжкістю вчиненого нею злочину. Про затримання і А. неповнолітнього обов’язково сповіщають його батьків чи осіб, що їх замінюють. При вирішенні питання про санкцію на А. прокурор зобов’язаний у всіх випадках особисто допитати неповнолітнього. Однією з гарантій законності застосування А. є право на оскарження санкції прокурора на А. відповідно до закону; санкцію прокурора на А. можуть оскаржити заарештований, його захисник або закон. представник – до рай. (міського) суду за місцезнаходженням прокурора, який дав санкцію на А. У разі скасування суддею рішення про А. заарештований підлягає негайному звільненню з-під варти. Крім цього, такий запобіж. захід, як А., за певних обставин може бути скасований або замінений на менш суворе покарання. Це може мати місце тоді, коли під час перебування під вартою погіршився стан здоров’я арештованого і в умовах ізоляції неможливо надати йому необхідну мед. допомогу, гарантовану Конституцією України. Гарантією законності А. є також передбачена законом кримінал. відповідальність за свідомо незаконний А. (ст. 173 КК України). Незаконність А. може полягати у застосуванні його за відсутності підстав (напр., коли у діях заарештованого відсутній склад злочину), порушенні формал. процесуал. вимог під час його проведення (відсутність санкцій прокурора або постанови суду) тощо. Офіц. статистика свідчить, що ст. 173 КК України на практиці застосовується тільки у крайніх випадках (так, за останні 5 р. в Україні за свідомо незаконний А. було засуджено лише 4 особи), що не відображає реал. стану незаконного застосування А. в Україні. Від 29 липня1994 до 1 липня 1995 в Україні діяв Закон «Про запобіжне затримання особи», за яким органи внутр. справ та СБУ із санкції прокурора мали право на тимчасове (до 30 діб) запобіжне затримання (фактично А.) осіб, запідозрених у підготовці або вчиненні тяжких злочинів. Таке затримання здійснювалось без порушення кримінал. справи і дотримання ін. передбачених кримінал.-процесуал. кодексом вимог. Необхідність прийняття цього закону обґрунтовувалась тим, що злочинність у країні набуває дедалі організованішого і жорстокішого характеру, а це потребує посилення забезпечення захисту громадян, інтересів сусп-ва і держави від злочин. посягань організованих груп. Положення цього закону не відповідали Конституції України та принципам кримінал. судочинства, а застосування призводило до порушення конституц. прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на особисту недоторканість. Затримані (арештовані) особи на підставі цього закону не мали чітко визначеного процесуал. статусу, а тому не могли реалізувати передбаченого Конституцією України права на захист. У результаті застосування зазначеного закону бл. 6 тис. осіб було затримано (заарештовано) незаконно. А. традиційно в нашій державі є одним із найчастіше застосовуваних запобіж. заходів (прибл. у кожному третьому випадку). 1990 питома вага арештованих серед усіх обвинувачених у кримінал. справах, що направлялись до суду, складала 32 %, 1994 – 30 %; 1999 – 26 %. Кількість осіб, арештованих у кримінал. справах, характеризується такими показниками (без урахування кількості арештованих у справах, які розслідувались слідчими СБУ): 1990 – 37 880; 1991 – 41 500; 1992 – 52 014; 1993 – 61 715; 1994 – 63 756; 1995 – 74 668; 1996 – 73 161; 1997 – 73 576; 1998 – 73 241; 1999 – 73 394; 2000 (1-е півріччя) – 36 745 осіб. У деяких країнах світу застосовується домашній А. Напр., в Ізраїлі нагляд за арештованими здійснюється за допомогою спец. електрон. пристрою, що у вигляді браслета закріплюється на руці обвинуваченого. У разі віддалення такого арештованого від визначеного йому місця перебування до поліцей. дільниці надходить відповід. сигнал. В Україні домашній А. застосовувався на поч. 20-х рр. 20 ст. та призначався у вигляді ізоляції обвинуваченого за місцем його проживання з охороною або без неї. Нині ВР України розробляється законопроект про застосування домашнього А. як запобіж. засобу.

М. І. Мельник, О. І. Поповченко

Стаття оновлена: 2001