Аристократія

Визначення і загальна характеристика

АРИСТОКРА́ТІЯ (від грец. ἀριστοκρατία — влада найкращих) — форма правлі­н­ня, за якої державна влада належить привіле­йованій знатній меншості; вища верства родової знаті (шляхта, дворянство). У пере­нос. значен­ні — прошарок, верхівка соц. групи чи іншого сусп. утворе­н­ня, що має виняткові права й положе­н­ня, напр., А. військова, купецька, інтелектуальна, козацька, робітнича. Аристократич. республіками в давнину були Спарта, Рим, Карфаґен; у середньовіч. Європі — Венеція, Псковська і Новгородська фе­одальні республіки. Сут­тєвою рисою аристократ. способу правлі­н­ня є ди­станція між правителями і тими, ким управляють, що полягає у встановлен­ні і узасаднен­ні числен­них духов., ритуал. актів, якими вона затверджується і ви­знається як гол. механізм збереже­н­ня і утрима­н­ня влади. В аристократ. су­спільстві контакт між «вищими» і «нижчими» зводиться до строго формаліз. ритуалу. Домінува­н­ня над нижчими групами не ви­значається лише ви­да­н­ням наказів і впровадже­н­ням у життя законів, що спонукають чи примушують до покірливості або слухняності, а виявляється у дотриман­ні вертикал. ди­станції, що стає органіч. частиною дума­н­ня і правителів, і тих, ким управляють. Ця духовна від­даленість є не лише частиною аристократ. ієрарх. устрою, вона ви­значається нерівністю роз­поділу пере­ваг і ризиків, які А. бере на себе значно більшою мірою, ніж інші. Суворі і вибагливі стандарти поведінки, що диктували церемон­ний етикет на кожен випадок, є владним інструментом для утримува­н­ня ди­станції. Аристократ. культури несхвально спри­ймають спонтан­ну, імпульс. поведінку, яку вважають вульгарною. Вони керуються такими ідеалами поведінки, як грецька «kalokagaqi/a», середньовічне нім. mase (міра), т. зв. кодекс честі шевальє (поведінки дворянина), вироблений провансал. шля­хтою, який став до певної міри універсал. нормою європ. дворянства, системи вихова­н­ня, що за­стосовувались, напр., в англ. школах «Ітон» і «Гар­роу», в рос. ін­ститутах шляхет. дівчат і Пажеському корпусі. Аристократ. культури намагаються максимізувати ди­станцію не лише у вертикал. вимірі — між «вищими» і «нижчими», але й поміж рівними, навіть у вузькому колі. Аристократ. еліти, як правило, намагаються створ. власну елітну культуру, вважаючи, що певні істотні риси культури їхньої групи, такі, як форми соц. стосунків, моделі промов, роз­ваги, ігри, тех. при­йоми і системи знань, які пере­даються з поколі­н­ня в поколі­н­ня (генет. під­хід, систематика, стратегія, тактика військ. справи, політ. мистецтва тощо), не можуть пере­йти у спільне володі­н­ня з масою. Напр., інтелект. елітні групи аристократ. типу, такі, як священ­ницькі касти, часто спілкувалися між собою лише санскритом або латиною. Аристократ. спосіб поведінки є типово офіц.-формал., стереотип. і стилізованим. Він суворо регламентований. Речі, що важливі для інших верств, а також засоби задоволе­н­ня елементар. потреб в аристократичному середовищі не мають згадуватися взагалі або ж лише як щось не важливе чи не істотне. Така манірність і делікатність стає більш екс­тремною, коли аристократ. група складається із членів, які успадкували, а не самі створили своє привіле­йоване становище. «Перше поколі­н­ня» правлячої групи аристократ. способу правлі­н­ня, яке має прямий досвід ризику і боротьби у війні за створе­н­ня своєї держави або завоюва­н­ня чужої, за посі­да­н­ня свого способу правлі­н­ня у змаган­ні з демократ. або олігарх. режимом, у здобуван­ні становища, влади, фінансів тощо, не володіє повною мірою цією екс­тремною делікатністю. Їхні нащадки, як правило, вже схильні не помічати «фактів життя», звичних для більшості, оскільки успадковують традицію життя не стільки у світі реальних речей, скільки в ін. світі традиц. штучних символів. Культивована мова аристократів від­діляє їх від простих людей, що є одним з важливих соц. барʼєрів між класами у стратифікованих су­спільствах. Там, де «вища» і «нижча» мови існують поруч, повне спілкува­н­ня між ними неможливе. Про­стій людині елегантна мова видається ненатуральною і гіперкритичною; для вищої страти нар. мова є брутальною, де­градуючою, грубою і навіть не­при­стойною. Інтелект. групи з аристократ. оточе­н­ня (здебільшого при монарх. формах правлі­н­ня) схильні вбачати особливий пре­стиж у взаєминах з родовою А. і родиною монарха. Самооцінка митця, артиста залежить від його успіху серед покровителів із середовища А., те саме можна сказати про вчителя, який має певну кількість учнів-аристократів, що складає предмет його особливої гордості. По­ступово ці групи інтелектуалів, які працюють в аристократ. су­спільствах, роз­вивають стандарти, незалежні від вердикту соціально домінуючих груп. Важливішою стає оцінка власної А. (кращих людей своєї професії). З подальшим роз­витком аристократ. су­спільства термінол. стандарти, якими культурна, наукова чи освітня еліта оцінює себе, стають менш винятковими і вузькими. Найкращі інтелектуали, військовики, промисловці, вихідці як з вищих, так і нижчих соц. груп, вже не трактують родову А. як найвищу люд. групу. Вони, як правило, не дивляться згори вниз на людей фіз. праці і знизу вгору на аристократів, трактуючи свою спеціальність як таку, що вимагає більше знань і навичок, але не таку, що є вищою в істотних якісних вимірах і реалізується «вищою» люд. особистістю.

На від­міну від А., демократія характеризується ін. способом від­бору, порядком формува­н­ня та критеріями самоінтер­претації елітних страт. У періоди кардинальних змін, транс­формацій, революцій завжди існують малі групи, які досліджують нові культурні можливості у побудові су­спільства і здійснюють екс­перименти для життя ін. у новому су­спільстві. Таким чином, вони створюють нові типи досвідів (майбутнього демократ., аристократ., олігарх. чи ін. правлі­н­ня), що пізніше можуть стати заг. взірцем. Під час утворе­н­ня нових су­спільств для цих елітних груп велике значе­н­ня має традиція чи її інтер­претація. Демократ. еліта має масову основу. На від­міну від організації аристократ. су­спільств, орієнтуючись на демократ. уклад су­спільства, вона може зректися своєї ролі. Мобілізовані маси знову «скинуть» або «з ініціативи народу» захоплять чи нівелюють екс­перим. еліту, і су­спільство може ре­гресувати до примітив. рівня замість просува­н­ня вперед до заможнішого життя. На від­міну від такого сценарію, екс­перим. еліта для становле­н­ня аристократ. су­спільств по­єд­нує «генетичний» і «систематичний» типи мисле­н­ня. Аналіт. думка при організації аристократ. су­спільств надає пере­вагу генет. під­ходові, в той час як авторитарні культури шукають та досягають тимчасової правди, не по­значеної істор. змінами. Для авторитар. думки дійсність та об­ґрунтованість має бути незалежною від роз­витку.

Концепцію аристократ. способу правлі­н­ня для України за­пропонував В. Липинський. Він по­єд­нував ідею геть­ман. влади з ідеєю парламент. форми правлі­н­ня: парламент складається з виборних пред­ставників різних класів і станів. Об­ґрунтовуючи ідею геть­мансько-парламентарної форми правлі­н­ня, В. Липинський надавав у ній найбільшого значе­н­ня побудові саме такого парламенту, у якому повин­ні були засідати кращі пред­ставники класократичних трудових організацій, перш за все професійних спілок — селянсько-хлібороб., робітн., кооп., а також професійних спілок, ви­знаних державою: реліг., наук., освіт., юрид., мед., пром., торг., фінансових. Аристократ. правлі­н­ня Україна мала в епоху Київської держави (монархія аристократ. типу) і Козацької держави — аристократична республіка з окремими спробами утворити монархію (Б. Хмельницький, І. Самойлович, І. Мазепа, П. Скоропадський).

Літ.: Материалы генеалогии княжеско-боярской аристократии, XV–XVI вв. Москва, 1995; Липинський В. Повне зі­бра­н­ня творів, архів, студії. Т. 6, кн. 1. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму: Твори. К., 1995; Панашенко В. В. Соціальна еліта геть­манщини (друга половина XVII–XVIII ст.). К., 1995; Фетисов В. П. Философия морали: Тоска по рус­скому аристократизму. Воронеж, 1995; J. Dewald. The European Nоbility 1400–1800. New York, 1996; Липинський В. Україна на пере­ломі 1657– 1659: Замітки до історії укр. держ. будівництва в XVII ст. К., 1997; Кривошея В. В. Національна еліта Геть­манщини (персональний склад і генеалогія козацької старшини, 1648–1782 рр.): У 2 ч. К., 1998; Правляча еліта сучасної України. К., 1998; Тукаленко І. А. Правляча верства, добірна меншість чи родовий титул: по­гляд на про­блему еліт у творчості В. Липинського. К., 1998; B. B. Roberts. Through the keyhole: Dutch child-rearing practices in the 17th a. 18th cent.: Three urban elite families. Hilversum, 1998.

В. А. Потульницький

Завантажити статтю