Армія Української Народної Республіки

А́РМІЯ УКРАЇ́НСЬКОЇ НАРО́ДНОЇ РЕСПУ́БЛІКИ — збройні сили України періоду боротьби за від­новле­н­ня національної державності 1917– 21. Під­валини Армії УНР були закладені 1917 після краху рос. царизму за умов бурхл. зро­ста­н­ня нац.-визв. руху в Україні. Ідея від­новле­н­ня її державності здобула під­тримку серед солдатів-українців рос. імперської армії. На поч. 1917 із 6 млн 798 тис. особового складу діючої армії і 2 млн 260 тис., які пере­бували у запас. частинах, українці становили 3,5 млн. Однак, виходячи з концепції автоном. статусу України у складі Росії та пере­буваючи під впливом пацифістських на­строїв, ЦР вважала, що регулярні ЗС їй не потрібні: їх має замінити нар. ополче­н­ня (нар. міліція). Лише радикально налаштовані само­стійниц. кола, речником яких ви­ступав М. Міхновський, одразу висунули вимогу повної держ. незалежності України й рішуче ви­ступили за організацію боє­здатної регуляр. укр. армії. З їхньої ініціативи 22 і 25 березня 1917 у Києві створ. Організац. комітет з формува­н­ня Укр. війська і Укр. військ. клуб ім. геть­мана П. Полуботка. Появу цих організацій та їхню діяльність серед солдатів-українців рос. армії можна вважати першим кроком у створен­ні майбутньої Армії УНР. Навесні 1917 нац.-визв. боротьба охопила широкі верстви солдатів-українців і оформилася у т. зв. українізацію, тобто військ. рух за виділе­н­ня із рос. армії українських за нац. складом частин і пере­веде­н­ня їх на території України. У квітні виникла перша така частина — 1-й козачий полк ім. геть­мана Б. Хмельницького (3,5 тис. бійців). Важл. роль у закла­дан­ні під­валин Армії УНР зробили Перший (18–21 травня) та Другий (18–23 червня) всеукр. військ. зʼ­їзди. Тут були створ. вищі військ. установи — Укр. генеральний військ. комітет (УГВК) на чолі з С. Петлюрою та Всеукр. Рада військ. депутатів, а також висунуто вимогу «націоналізації армії на національно-територіальному принципі». Задля стабілізації ситуації на фронті рос. командува­н­ня вирішило скори­статися дисциплінованими українізов. частинами й у липні 1917 дало офіц. до­звіл на українізацію окремих корпусів. Най­успішніше була проведена українізація 34-го армій. корпусу під командува­н­ням генерала П. Скоропадського. Він був перейм. у 1-й Укр. і вже восени нараховував 40 тис. осіб. Загалом чисельність особового складу частин, у яких була завершена українізація, становила бл. 440 тис., із них 240 тис. дис­локувалося в Україні. Після проголоше­н­ня 20 листопада 1917 УНР укр. уряд під­порядкував собі роз­ташовані на території України армій. командні структури рос. армії, Пд.-Зх. та Румун. фронти обʼ­єд­нав у єдиний Український. У листопаді було створ. Ген. штаб на чолі з генералом Б. Бобровським. До складу уряду УНР — Ген. Секретаріату — уві­йшов Ген. секретаріат з військ. справ під керівництвом С. Петлюри, що виконував функції військ. мін-ва. Тоді ж заснов. укр. військ. навч. заклади для під­готовки молодих офіцерів. У грудні формуються й перші суто українські, (а не українізовані) регулярні частини — Курінь Січових стрільців, Гайдамацький кіш Слобідської України, 1-й Республіканський полк. 30 грудня С. Петлюра затвердив статут Армії УНР. Через непослідовну військ. політику ЦР, її недовіру до кадр. офіцерів на­прикінці 1917 україніз. частини стали стихійно самодемобілізовуватися. Однією з причин було і бажа­н­ня вчорашніх селян, які складали більшість війська, повернутися до мирної праці, взяти участь у роз­поділі землі.

17 грудня 1917 більшов. Росія роз­вʼязала агресію проти УНР. 16 січня 1918 ЦР ухвалила тимчас. «Закон про утворе­н­ня Українського Народного Війська», який перед­бачав провести набір ін­структорів, тобто військ. фахівців, які б проводили ви­шкіл поклик. до служби в армію призовників. Після майже десятиден. оборони Києва від більшов. військ 8 лютого 1918 регулярні частини Армії УНР разом із загонами міліцій. типу — Вільного козацтва від­ступили на Волинь. Тут їх реорганізовано в Окремий Запоріз. загін під командою генерала К. Прісовського (3 тис. осіб). Під кін. березня 1918 Армія УНР зросла до 15 тис. бійців (1-а Запоріз. дивізія — 12 тис. і полк Січових стрільців — 3 тис.). Значну допомогу в її формуван­ні надав Союз Визволе­н­ня України. Його стара­н­нями із військовополонених-українців, що пере­бували у таборах Німеч­чини і Австро-Угорщини протягом лютого–квітня 1918 було сформовано дві дивізії — «Синьожупан­ників» (1200 бійців) і «Сірожупан­ників» (4 тис. бійців). У квітні Армія УНР нараховувала 40 тис. багнетів, 1500 кін­ноти, 20 тис. особового складу гарнізонів — разом 56 тис. осіб. Роз­почалося формува­н­ня кадрів восьми територ. піхотних корпусів і окремої дивізії для Таврії. Однак подальша її роз­будова була пере­рвана держ. пере­воротом 29 квітня 1918, внаслідок якого в Україні встановився режим геть­мана П. Скоропадського. Елітарні частини Армії УНР — дивізія «Синьожупан­ників» і полк Січових стрільців — були роз­зброєні. Нім.-австр. військ. присутність в Україні, під­ставою якої став укладений 9 лютого 1918 урядом УНР з країнами Четверного союзу Берестей. мирний договір, не дала змоги геть­ману роз­будувати нац. ЗС. Напередодні антигеть­ман. пов­ста­н­ня у листопаді 1918 їхня заг. чисельність становила 60 тис. осіб. 14 листопада 1918 роз­почалося антигеть­ман. пов­ста­н­ня, яким керувала Директорія, що проголосила від­новле­н­ня УНР. Основою від­новленої Армії УНР стали Окремий загін Січових стрільців, що згодом роз­горнувся в Осадний корпус, частини Запоріз. корпусу і Сердюцької дивізії геть­ман. армії, які пере­йшли на бік пов­сталих. Після здобу­т­тя Директорією 14 грудня Києва 300-тисячне пов­стан. військо почало стихійно демобілізовуватися. Зруйнов. під час пов­ста­н­ня військ. апарат не зміг упоратися із зав­да­н­ням пере­творе­н­ня ір­регуляр. частин у повноцін­ні бо­йові одиниці. Тим часом стратег. становище УНР на зламі 1918–19 було критичним: країна опинилася у кільці фронтів. Їй за­грожували рос. більшовики, Добровольча армія А. Денікіна, поляки, війська Антанти. У серед. грудня було проведено реорганізацію вищих армій. установ: створено Оперативний штаб, за­проваджено посаду Гол. Отамана. Ним став С. Петлюра. На­прикінці місяця Оператив. штаб пере­формовано у Генеральний. У лютому 1919 його функції пере­йняв Штаб Дієвої армії, оскільки з втратою Києва бо­йові дії набули маневреного характеру. На поч. січня 1919 Армія УНР в оператив. плані поділялася на чотири армій. групи, що мали діяти на окремих фронтах: Лів­обережну, Прав­обережну, Пів­ден­ну і Дністрянську. В результаті запеклих боїв Армія УНР у квітні 1919 утримувала лише частину Волині та Пн. Поді­л­ля. Фактично вона роз­палася на окремі загони, по­збавлені централіз. кер-ва. Тому командува­н­ня провело її реорганізацію: анархізов. частини роз­зброєно, а дрібні зведено в 11 дивізій, у кожній по три полки піхоти, полку артилерії і кін­ній сотні. Бо­йовий склад Армії УНР не пере­вищував 15 тис. осіб. На її озброєн­ні було 350–380 кулеметів, 120 гармат. До серед. червня Армія УНР оволоділа пд.-зх. Поді­л­лям разом з Камʼянцем-Подільським. На під­готовл. плацдарм 16–17 липня від­ступила УГА. Обʼ­єд­нані армії роз­почали похід на Київ, який здобули 30 серпня. Армія УНР тоді налічувала 35 тис. бійців. Після запеклих вересн. боїв з рад. та Добровол. арміями Армія УНР, по­збавл. тилу, змогла утримувати лише невеличкий плацдарм навколо Камʼянця-Подільського — «чотирикутник смерті», оточ. більшовиками, денікінцями і поляками.

Спроби уряду УНР добитися до­ставки з-за кордону озброє­н­ня та медикаментів для війська наштовхнулися на різкий спротив Антанти, що під­тримувала денікінців і поляків. Під­писа­н­ня 6 листопада командувачем УГА генералом М. Тарнавським пере­мирʼя з Добровол. армією змусило Армію УНР залишити 16 листопада Камʼянець-Подільський. На поч. грудня її частини зосередилися на Волині в р-ні Любара — Чорториї. Зваживши на неможливість продовжувати регулярну фронт. боротьбу, її командува­н­ня вирішило роз­почати партизан. дії. Частина від­ділів пере­йшла на територію, окупов. поляками, де була інтернована, інші 6 грудня під проводом генерала М. Омеляновича-Павленка вирушили на схід тилами денікін. і більшов. військ. Це був Перший зимовий похід Армії УНР, що тривав до 6 травня 1920. У складі армії налічувалося 2680 бійців. На під­ставі Варшав. договору між С. Петлюрою і Ю. Пілсудським від 21 квітня 1920 роз­почався спільний укр.- польс. похід проти більшовиків. Армія УНР на той час нараховувала 12 тис. піхотинців, 900 кавалеристів, які обслуговували 28 гармат. 7 травня від більшовиків звільнено Київ. Армія УНР, до якої при­єд­налися війська, що пере­бували у зимовому поході, була реорганізована (6 дивізій) і після проведе­н­ня частк. мобілізації зросла до 23 тис. осіб. 12 жовтня 1920 Польща, під­писавши з Рад. Росією пере­мирʼя, залишила укр. союзника на­призволяще. 40-тисячна Армія УНР ще більше місяця продовжувала боротьбу з ворогом. 21 листопада вона була цілком витіснена його пере­важаючими силами за р. Збруч, інтернована поляками, ро­зіслана по військ. таборах, де ще до квітня 1924 зберігала свою організац. структуру. 23 лютого 1921 за наказом С. Петлюри був організов. Укр. партизан.-пов­стан. штаб, який очолив генерал Ю. Тютюн­ник. З метою викликати в Україні антибільшов. пов­ста­н­ня штаб у листопаді 1921 організував на її території зброй. рейд, у якому взяло участь 1500 добровольців з інтернов. воїнів. Він ві­домий як Другий зимовий похід Армії УНР. Рейд закінчився не­вдало. 537 бійців побл. м. Базар на Житомирщині взяті в полон дивізією Г. Котовського, з них 359 були роз­стріляні. Решта учасників походу прорвалася на тер. Польщі і знову була від­правл. до таборів інтернованих. Це був остан. збройний ви­ступ Армії УНР проти рос. окупації України.

Літ.: Байков Л. Л. Під­готовка народу та війська до захисту Батьківщини. К., 1918; Петрів В. Спомини з часів української революції. 1917–1921. Т. 1. К., 1927; Його ж. До історії формува­н­ня війська на Україні під час революції // ЛНВ. 1928. Ч. 4; Стефанів З. Українські збройні сили у 1917–1921. Коломия, 1934; Історія українського війська. Л., 1936; Він­ніпеґ, 1953; Удовиченко О. І. Україна у війні за державність. Він­ніпеґ, 1954; К., 1995; Мірчук П. Від другого до четвертого Універсалу. Торонто, 1955; Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність. Мюнхен, 1958; Кедровський В. Українізація в російській армії // УІ. 1967. Ч. 3–4; Удовиченко О. Третя Залізна дивізія. Нью-Йорк, 1971; Український прапор над Чорним морем // Памʼятна книга: Пʼятдесятлі­т­тя союзу бувших укр. вояків в Канаді. Гамільтон, 1987; Василевський П. Чорноморський флот під українськими національними прапорами в 1917–1918 роках // Дзвін. 1990. № 11; Дещинський Л. Є. Збройні Сили УНР доби Центральної Ради. Л., 1991; Історія Січових стрільців: Воєн­но-істор. нарис. К., 1992; Савчук Б. Збройні сили України: етапи вічного походу. Рівне, 1992; Солдатенко В. Ф. Центральна Рада та українізація армії // УІЖ. 1992. № 6; Його ж. За­провадже­н­ня автономії України і збройні сили республіки // Там само. 1992. № 7–8; Головченко В. В., Онищенко Н. М. Українська народна армія за часів Центральної Ради // Трибуна. 1993. № 6; Задунайский В. В. Некоторые аспекты строительства армии УНР периода Центральной Рады // Летопись Донбас­са: Краеведч. сб. Вып. 2. Д., 1994; Історія Українського Війська: У 3 т. Т. 1–2. К., 1994– 95; Тинченко Я. Ю. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забу­т­тя. Ч. 1: Біогр.-довідк. К., 1995; Сідак В. С. Пов­стансько-Партизанський Штаб Державного Центру УНР в еміграції (1921 р.). К., 1995; Верига В. Листопадовий рейд. К., 1995; Історія українського війська, 1917–1995. Л., 1996; Якимович В. Збройні Сили України. Л., 1996; Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (груд. 1917 — берез. 1918). К.; Л., 1996; Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917–1918: Утворе­н­ня та боротьба за державу. Л., 1997; Срібняк І. В. Обез­зброєна, але не­скорена: Інтернована Армія УНР у таборах Польщі і Румунії (1921–1924 рр.). К., 1997; Гаврилюк Г. І. Добровольчі формува­н­ня у військовій політиці УНР (січ. — квіт. 1918 р.) // Вісн. Харків. університету. 1998. № 401: Історія України, вип. 2; Срібняк І. В. Полонені-українці в Австро-Угорщині та Німеч­чині (1914–1920). К., 1999.

В. Є. Голубко

Завантажити статтю